Олексій Воскобійник. Повість моїх літ


США
1953-2000

ЗМІСТ

Прощай, Онтаріо! або Бермудський трикутник
"Ай енд ей корпорейшн"
Шедевр створили, але...
Демократія по-українськи
Курс на Маямі
Не той тепер Миргород
Ва-банк!
Солодкий дим
Офіс на колесах
Ти не хочеш заприятелювати з президентом?
Я скорочую прізвище
Слово про матір
І плюс лідер
Добро не забувається
Бензі і Ганкі
"Баранячий ріг"
Наше меценатство
На острові Ямайка
"Гордий орел"

У Кенії
Наші перепочинки
Сімейний "титанік"
Наш перший приліт
Мій "шофьор".
Справа у два листочки і три доноси:
репресований, розстріляний, реабілітований.

Урочище Триби, або дорогою смерті
Національна хвороба
Український парадокс
Найбагатший американець
Зустріч в океані
У безсмертя
Золота лихоманка
Будівництво і мова
Колаборанти
І мій погляд на бізнес
Яким має бути бізнесмен
Як стати багатим?
Моє слово подяки людям

Прощай, Онтаріо!

або Бермудський трикутник

З Торонто ми виїхали власним автомобілем рано-вранці. Ледь помітний туман висів над тихими водами Онтаріо. Ми любили це озеро. Чудовий пляж під назвою Васага, куди ми неодноразово виїжджали всією родиною. Діти гралися в пісочку, будували свої вологі замки, мама очима бабусі дивилась на онуків, а ми з Галею запливали далеко від берега. Ми любили це озеро і вважали його своїм. Не думалося тоді, що ми востаннє проїжджаємо повз нього, що більше ніколи не повернемося до Торонто. Думки снувалися інші: чи утвердимось на новій землі, чи відкриємо для себе Америку? Чи прийме вона нас у свої обійми? Чи стануть ті обійми материнськими?

Я ще раз задумав, як і тоді, коли плив через Атлантику до Канади: буде над Америкою сонце — щастя; буде похмуро — так на так; падатиме дощ — неприємність. Та, попри всі вагання, підсвідомість нашіптувала: "Даремно не віриш — усе буде так, як задумав".

Приїхали ми до Америки не в найбільш сонячний день... Я належу до дуже непосидючих натур. Приїхавши у Філадельфію, я не міг довго сидіти склавши руки. Іван бігав у пошуках ділянки під майбутній "білдер", я допомагав йому. А одного разу, опинившись у колі земляків, послухав їхні теревені. Розводились про політику. Чомусь мова зайшла про відомий Бермудський трикутник. Його нерозгадану загадку. І чомусь згадали в цьому зв'язку поліцейське управління. Я спочатку не надав тому ніякого значення. Та й, чесно кажучи, уже перестав їх слухати, бо голова була забита власними проблемами. Де знайти гарну роботу, як прогодувати досить чималеньку сім'ю. І раптом хтось сказав таку фразу:

— А це такий самий Бермудський трикутник. Ні один електрик не може там впоратись...

Чи треба писати, що я одразу попросив повторити цю фразу і розповісти все спочатку, бо я нічого не зрозумів. Просто я їх не слухав. Маючи такого вдячного слухача, земляк залюбки розповів мені те, що тільки-но розповідав усім. Знову не дослухавши до кінця, я заявив, що пірнаю в той Бермудський трикутник з головою. Земляки наче аж за голови схопились.

Схопились за голови і мої брати Михайло та Іван. В один голос вони заявили, що вперше бачать людину, яка добровільно прив'язує собі камінь на шию і стрибає у глибоку воду. — Олексію, схаменись... Охолонь трохи... Але я вже горів ентузіазмом і просив дати мені адресу або газету, в якій вміщено оголошення, що мене зацікавило. А суть справи така. Більше трьох місяців філадельфійська поліція розшукувала в чотирьохмільйонному місті майстра, який би розбирався в "ер кондишен" (кондиціонерах) і мав відповідну практику. Я чомусь був упевнений, що з поліцейським "ер кондишен" упораюсь успішно.

У Філадельфії йшлося до весни, теплі дні добре давалися взнаки, підігріваючи полісменів до активних дій щодо охолодження своїх службових приміщень. Тому я негайно виїхав у їхнє головне управління з твердим наміром розібратися з цією вередливою системою і так полагодити її, щоб задовольнити усі можливі вимоги.

Управління мало п'ять поверхів, а може, й шість — тоді, хвилюючись, точно й не запам'ятав. Було там кілька буфетів, кімнат відпочинку, а ще більярдна. Скрізь сиділо й бігало чимало полісменів, яким я повинен був дати прохолоду в гарячу пору року. Одне слово, застарілу систему охолодження слід було довести до пуття. Основою, головним елементом її були величезні металеві труби для повітря відповідної температури. Це — коротко кажучи, щоб не вдаватися в технологічні подробиці, які навряд чи цікавитимуть читача.

Мої філадельфійські друзі, які давно знали про роботу в поліцейському управлінні, уперто рекомендували мені туди не йти і з поліцією не зв'язуватись. Мовляв, система охолодження там — не що інше як "бермудський трикутник". Його ще ніхто не зміг розгадати, і ти не розгадаєш. Це для багатьох моїх попередників виявилось задачкою з багатьма невідомими. Я знав, що камінь на шиї — це рятівник безвольних людей у хвилину їхнього найбільшого розпачу. Але я до таких не належав і мене уже ніхто не міг зупинити.

Начальник поліцейського управління, критично оглянувши мене з ніг до голови, приблизно вирахував мій вік і після цього цілком серйозно запитав: — Звідки ти приїхав?

Я зрозумів, що під цим запитанням він мав на увазі трохи інше: "Де ти такий розумний взявся?" — але високе звання (гадаю, не менше полковника) та природжена інтелігентність змусили його стриматись. Я щиро розповів йому про все. Що за моїми плечима не перший рік роботи у цій галузі. Що я електрик-професіонал. Чимало в цьому плані зробило Торонто. Та заодно згадав про золоті копальні у Валдорі. Він, здається, залишився мною задоволений. І стримано побажав мені успіхів.

Вийшовши з його кабінету в супроводі двох полісменів, я, не гаючи часу, взявся до тієї пекельної роботи. Точніше, розпочав перше знайомство — визначив, що необхідно буде зробити. А виявилось — чимало. Судячи тільки з іржі і старезної системи опалення, все там закладалося ще під час першого читаная американської Конституції Джорджем Вашингтоном. Ну, може, на кілька днів пізніше. Детально ознайомившись з усім обсягом робіт, я уклав угоду і почав діяти. Тут мені знадобилися мої українсько-німецько-канадські знання. Розпочав я з того, що замовив належного діаметру труби. Щоб читач мав про них хоч приблизне уявлення, можу сказати: будь-який на зріст полісмен міг пройти тими трубами не згинаючись. Начальник розпорядився негайно виконати моє замовлення, і я приступив до реконструкції системи охолодження, яка, вірю, і досі охолоджує запальних хлопців з філадельфійської поліції.

Через три місяці безперервної роботи все поліцейське управління могло уже тішитись прохолодою, не шукаючи затінку. Вищий поліцейський начальник був зачарований. Він уперше за останні чотири місяці побачив майстра, який успішно виконав те, що від нього вимагалось.

І ще раз запитав мене, звідки я приїхав. Цього разу я відповів, що з Європи. А ще точніше — з України. Він у свою чергу уточнив, чи далеко це від Парижа, і коли почув, що до Парижа з України рукою подати, потис мені руку, щиро подякував і додав:

— Ти в мене перший спеціаліст, який одержить, окрім чесно зароблених грошей, ще й премію...

Я йому щиро подякував. І вхопився за живіт. Начальник запитав, що має означати цей жест і чи я часом — пожартував — не насміхаюсь з нього. Бо якщо, не дай Боже, бляшані труби прорве, то він мене знайде навіть у районі Бермудського трикутника. Такий у нього був жарт. Тоді світова преса чимало писала про Бермудський трикутник. Тому поліцейський начальник, очевидно, і згадав про нього. В багатьох американців він був тоді на язиці. Я запевнив начальника в своїх симпатіях і чесно признався, що в буфеті його управління мені сьогодні підсунули свиню у вигляді сиропу кока-коли. Я випив його в самодіяльному розведенні. Суміш виявилася "гримучою" і пошкодила мені шлунок. Так компанія "Кока-кола" двічі підвела мене: перший раз — на кораблі, а другий — в поліцейському управлінні Філадельфії.

Поліцейський лікар по-батьківськи втішив мене — адже я ще міг стояти і посміхатися. Сказав, що хоч травма шлунка й небезпечна, але не смертельна. Я йому щиро подякував за такий точний діагноз, і він виписав мені рецепт: не їсти того, того і того, а перейти на саму сметану і молоко. І те, і друге пити протягом дев'яти місяців.

Наступні дев'ять місяців я й справді лікував шлунок сметаною і молоком, — кажу це без жартів. Так гроші, зароблені в поліцейському управлінні, пішли на молочко. Вистачило мені і моїм дітям.

З того часу рекламні вивіски "Кока-Коли" я обходжу десятою дорогою. Як мені здасться, свою порцію того напою я закінчив пити ще в поліцейському управлінні Філадельфії. До того ж у досить-таки не розведеному вигляді. І в досить солідній кількості. Якої, мабуть, могло б вистачити років на сто. Бо, пам'ятаю, мені ту кока-колу давали даром. З того часу я заприсягся: хоч би що там трапилося, з поліцією ніколи не зв'язуватись. Навіть тоді, коли платять добрі гроші і безплатно дають кока-колу у вигляді сиропу.

"Ай енд ей корпорейшн"

Після дев'яти місяців, постійно сидячи на молоці і сметані, я таки справді пішов на поправку. Шлунок турбував мене все менше і менше. Я поступово переходив і на інші молочні продукти. Поступово поліпшувалось самопочуття. Саме на ту пору у нас і народилася ідея створити власну фірму. Ми назвали її "Ай енд Ей Корпорейшн". Чи треба тут уточнювати, що це було спільне новонароджене дитя трьох братів Воскобійників — селянських напівсиріт із Миргорода — на незнайомих землях Пенсільванії? Дітей із 21-го, 33-го років, років голоду, з 37-го розстрільного року і часів Другої світової війни й окупації.

Трапилося це в один із вихідних днів. Ми зібралися всі разом. Усією родиною. На сімейну раду перед першим своїм і дуже відповідальним життєвим кроком, якщо врахувати, що у мене особисто за плечима, окрім практичної роботи, не було не те що будівельного інституту, а й будівельних курсів. І все ж ми наважилися. Я запалив усіх вірою, оптимізмом і впевненістю. У мене свято вірили мама і дружина Галина. Активно підтримував Іван. Словом, вийшло так, що всі "за", а відповідальність лягала найбільше на мене. Найщасливішою сиділа серед нас мама. Не пам'ятаю її такою в Україні. Там постійні страхи, постійні переслідування. Скрип дверей, хлопання віконниць від вітру — постріли в серце. Здавали нерви, щезала посмішка — супутниця здоров'я і життя. І радість тут. У вільній Америці. Безкласовій. Беззлобній. Усміхненій. Де бос і робітник — поруч. Забіжу наперед. Під час великих свят — Дня Подяки, Різдва, Великодня ми також разом: родина боса, родина робітника. В Америки свій характер — ніхто нікому не заздрить. В усіх однакові стартові можливості. Хочеш стати багатим — працюй. Тут немає класової психології, немає ненависті, немає заздрості. Принаймні я їх не відчував. Я творив таку атмосферу сам.

Музика, співи, танці, святкові столи в найкращому ресторані і подарунки для всіх жінок. Хай скромні, але всім однакові. Тут усі рівні. Усі щасливі. Усі з посмішкою на устах. Тут свій характер у народу. Ти живеш у країні посмішок.

Після мого філадельфійського успіху в поліцейському управлінні та дев'ятимісячного лікування сметаною мій авторитет в очах моїх рідних і близьких помітно зріс. Помітно зміцніло й здоров'я. А це не абищо. Я й сам це досить швидко відчув: коли добре працює шлунок, одразу світлішає голова і з'являються досить-таки тверезі і сміливі думки. І я наважився.

На першу розширену сімейну раду зібралися всі без винятку. Тихо розсілися. Навіть діти принишкли. Їм також передалась атмосфера якоїсь урочистості. Сьогодні вирішується щось важливе — брати Воскобійники закладають фундамент під своє фінансове майбутнє. Не світле, не те, що за горизонтом. А те, що поруч тебе. Реальне.

Усі мовчали. Першим заговорив Михайло. Він коротко сказав, що Олексій у Канаді опанував усі ділянки будівельного бізнесу. Має глибокі знання ринкових відносин і законів Канади і Америки, добре обізнаний з податковою системою... Йому, мовляв, і карти в руки. Я посміхався. Щодо Америки і її законів Михайло перебільшував, але мені приємно було це чути. Особливо з уст старшого брата. Він цим самим начебто оголосив: "Віднині, Олексію, у нашій родині ти старший!"

Я перебив його:

— То, може, очолиш фірму, Михайле?

— Ні, Олексію. Фірму очолювати тобі. Мої практичні знання у будівництві — це копання траншей. Іван чудовий кресляр, інженер — вам і карти в руки. На мене дуже не розраховуйте: моє покликання — книги, перо. Я журналіст, історик. Дасть Бог — знайду роботу, захищатиму докторську. Галя і Микола, — показав на Галиного брата, — також підсоблять. Галя — в бухгалтерії, Микола — у будівництві. Вважайте, є фірма.

Я не заперечував. Тільки твердо сказав:

— Оскільки я бос, то нагадую: будівництво — не анархія, а єдиний чіткий механізм. Десь збій — і наш будинок завалився. А з ним — бізнес. Будинок споруджуєш роками, а банкротом стаєш за одну ніч. Ми повинні це пам'ятати.

Передостанню фразу я десь вичитав і завжди її пам'ятав. Звичайно, я не збирався споруджувати свої будинки роками. Але це так сказав, до слова. Будував я всі свої будинки не довше ніж за 99 днів. Таке ставив перед собою завдання і його виконував. Завжди! Не схибив жодного разу.

Мама наступного дня пішла до церкви. Поставила найбільшу свічку. Дякувала Богові і просила Бога за нас за всіх.

— Все буде гаразд, — шепотіла мені на вухо. — Я в тебе, Олексію, вірю. Ти весь у батька. Бог не покине нас. Ми дуже намучились. Ми маємо право на краще життя. Не покинув нас в Європі, не покине і в Америці...

Мама говорила гарні слова. Підбадьорливі. Дуже доречні. І коли в душу закрадалися сумніви — я відганяв їх маминими словами. Вони мені завжди допомагали. У найскладніші моменти життя. Я вірив: з нами Бог. І все буде так, як ми задумали.

Будівництво розпочали з власного будинку. Як кажуть, на три сім'ї. Я мав кошти, продавши престижний будинок у Торонто, на бульварі Палмерстоун. Продали й у Філадельфії старий дім. Через кілька місяців переступили поріг першого свого будинку. Збудованого власними руками. Мама не могла натішитися. Календар показував рік: 1957.

На честь закінчення будівництва ми, троє братів Воскобійників, святково одяглись. До нас урочисто приєдналися також одягнені в святкове мама, Галя, діти. Приїхала дружина Михайла, теж Галина, з малесенькою донечкою, названою на честь нашої мами — Мариною. Таким було перше сімейне фото на фоні нашого першого власного будинку у Філадельфії.

Шедевр створили, але...

Окрилені своїм першим власним філадельфійським будинком, ми негайно кинулися в пошуки нової ділянки землі під новий будинок. І дуже швидко знайшли таку ділянку. В гарному, мальовничому районі. Всі страхи й сумніви, що без спецосвіти можна збудувати один із кращих будинків у Філадельфії, залишилися позаду.

Тепер я уже не сумнівався в тому, що я МОЖУ! Але тривалий час не міг позбутися однієї думки. Ніби хтось поселився в моїй душі і все допитувався:

— Олексію, як це тобі вдалося? Ти можеш відповісти? Я не міг. Бо й справді, без закінчення будівельних академій, університетів, архітектурних інститутів, навіть без будівельних курсів і не маючи взагалі ніякого будівельного фаху мені вдалося збудувати кілька чудових багатоповерхових будинків, на які одразу знайшлися покупці. А це вже чи не найкраща оцінка у нашому бізнесі.

Від того моменту усі ми жили новими будинками і новим майбутнім. Я був цілком упевнений, що все передбачу, нічого не проморгаю. У жодному із моїх будинків не буде недоглядів чи прорахунків. Для нового будинку розробив усе до найменших деталей. До найдрібніших дрібниць. Бо комфорт і досконалість повинні стати нашою рекламою — рекламою "Ай енд Ей Корпорейшн".

Я уявно переносився в наші апартаменти, подумки ставив себе на місце пожильців. Мав усе помітити, передбачити, нічого не забути. Заради майбутнього мешканця, в ім'я його комфорту й задоволення. Враховував усе. Навіть передбачав, як можна буде переставляти меблі, телевізор, де поставити розетки, яким буде освітлення. Все має бути для людини, яка тут оселиться. "Олексію", — сказав я собі, — ти будуєш апартаменти не ДЛЯ СЕБЕ, ти їх будуєш ДЛЯ ЛЮДЕЙ!"

Я пам'ятаю тата в роботі. Придивлявся до його поведінки з людьми. Бачив його доброту, знав про його матеріальну допомогу бідним. Його найтепліше ставлення до сусідів. Все це в підсумку врятувало нашу родину від поїздки в "екзотичні краї" півночі Росії. Нині, з відстані пройдених літ, я усвідомлюю, скільки всього якнайкращого вкладено в мою душу, в душі моїх братів. І саме ним — батьком. Батьком і матір'ю. Вона, мати, незважаючи ні на що, виконала батьків заповіт — зберегла нас і вивела в широкий і вільний світ, де ми стали людьми.

Загалом у Філадельфії наша "Ай енд Ей Корпорейшн" спорудила чимало гарних, престижних будинків. Як житлових, так і комерційних. Їх збудували, як кажуть, через дорогу від нашого помешкання — по Сьомій вулиці.

Усі наші будинки були на славу. Не будинки, а картинки. Ми з Іваном надзвичайно пишалися ними. Найкращий мармур. Різьблені двері і вікна, наче з казкового замку. Фурнітура з позолотою. І, нарешті, паркувальні майданчики. Спокій і затишок для майбутніх мешканців. Осторонь міської метушні й шуму. Поруч басейн, водограй, дитячий майданчик, каруселі, гойдалки.

Згодом, після кількох перших філадельфійських будинків, ми, брати, розлетілися з рідного гнізда. Михайло пішов до університету. Іван заснував свою будівельну фірму. Я ж залишився зі своєю "корпорацією" — мамою, Галею і дітьми. Всі вони вірили в мене, я вірив у них, а всі разом — у наш будівничий бізнес, за який ми взялися і який не збиралися покинути...

Демократія по-українськи,

або
Українцю потрібний "варяг"

Беручись за бізнес, я, мабуть, тільки у Філадельфії чітко усвідомив, що бізнес — це завжди РИЗИК! Ризикувати треба. Без ризику бізнесменом не станеш. Але ризикувати З ГОЛОВОЮ, а не ГОЛОВОЮ.

І друге: бізнес — це характер. Не маєш характеру — в бізнес і не сунься.

Саме про це я й хочу розповісти — про надзвичайно показову річ. Як не прикро, у нашій роботі вона — типове явище.

А трапилось це, коли ми закладали фундамент під свій другий філадельфійський будинок. Хтось із друзів-емігрантів, пам'ятаю, сказав мені:

— Олексію, ти б на роботу до себе взяв наших українців. Хай би заробили якусь копійку. Особливо бідують вони у Венесуелі, Бразилії... Дозволиш, я зателефоную, викличу, вони негайно приїдуть...

— Не заперечую, але тільки будівельників, — мовив я. — Мені однаково, кому платити гроші. Аби гарно працювали. А тут ще земляки. Хто їх підтримає, як не ми!..

Згадалися і мої поневіряння по Німеччині. Мав стільки спеціальностей, а ніякої роботи, по суті, не знайшов. Бо все передусім для німців. А для чужих потім.

Узяв я тих українців на роботу. Гарні люди. Спочатку й добре працювали. Я до них ставився з особливою увагою. Їхні життєві дороги були моїми життєвими дорогами. На перших порах я навіть радів. Нас об'єднувала не лише важка еміграційна доля, а взаєморозуміння, мова. Взаємовиручка.

Разом працювали, разом обідали. Разом відпочивали. Та незабаром я помітив, що наші будівельні майданчики перетворюються в дискусійні клуби. Природжений український індивідуалізм перетворився в суцільне отаманство. На будівництві всі намагалися стати старшими, і кожний із старших запевняв мене, що його точка зору найправильніша, хоча я того не потребував. Усі вносили в будівництво свої корективи. А графік робіт був уже затверджений. Розроблений до останнього, як кажуть, гвинтика, краника. Нічого не випадало з мого поля зору.

Потім після дискусій про будівництво моїм землякам хотілося поговорити про політичну ситуацію в Україні. Як наслідок стало мало тридцяти хвилин на обідню перерву. Вони запропонували її збільшити. Дехто йшов з роботи передчасно, бо йому дружина сказала, що "обід прохолоне". Інші брати по крові десь вичитали, що сандвічі слід пережовувати, а не ковтати. І то кожний шматок не менше як двадцять сім разів. Так, мовляв, пише американська преса. Я стільки "наковтався" тих "порад", що незабаром зрозумів: моєму будівництву прийде кінець. З ними я ніколи не збудую в Америці свого другого будинку. Більше того, втрачу тут і те, що заробив у Канаді. Терпець мені урвався. І під час однієї "розширеної" обідньої перерви — на прохання моїх земляків — я сів за стіл разом з усіма. Вони "науково" пережовували американські сандвічі, а я, слухаючи їхні теревені, спокійно писав. Я їм усім виписав грошові чеки. Вручив і сказав:

— Ось ваші зароблені гроші. Ви всі можете зібратися в одному якомусь місці і обговорити геть усі наболілі проблеми. Наговорившись, можете скласти ці гроші докупи і започаткувати своє власне будівництво. Далі я будуватиму сам... Без вас.

Недоїдені сандвічі так і залишилися на столі. Я набрав американців. Ті не бігали до мене зі своїми пропозиціями. Не розповідали про політичну ситуацію в Америці. Не вчили мене, як кусати чи ковтати і скільки разів пережовувати їхні американські сандвічі. Вони просто працювали, і кожний з них виконував те, що від нього вимагалося. І ми тоді, на наше щастя, свій другий філадельфійський будинок здали своєчасно.

І ще одне моє спостереження щодо нашої української ментальності. Ті ж самі українці, що працювали в мене, у боса-американця працювали набагато краще американців. Такий український парадокс. Інакше це й не назвати.

Тепер я твердо знаю: щоб працювати на супервідмінно, кожній групі українців треба мати над собою боса-чужинця.

В боса-італійця українець працює як віл. В боса-українця — через пень-колоду. Ми з тобою, мовляв, однакові. Однакові й наші емігрантські долі, то чому ти хочеш бути наді мною "зверхником"? Хоча ти хотів тільки матеріально підтримати його самого і його родину.

Той випадок "з пережовуванням", де кожний собі бригадир, я згадав тому, що сьогодні, коли думаю про будівництво нашої держави — України, то воно мені також нагадує "пережовування сандвічів", де кожний бригадир, а точніше — "вождь" тієї чи іншої партії дає свої поради, як будувати державу: один пропонує авторитарність, інший — повернутися до тоталітаризму, третій — взяти на озброєння китайський соціалізм, четвертий — шведський, п'ятий — ринкову систему Америки чи Японії, але ніхто не хоче будувати на свій лад — на український. Бо такого ладу сьогодні в Україні просто немає, як немає єдиного, з умінням перспективно мислити державного мужа, який би чітко бачив найближче майбутнє і знав, як його будувати. Для цього потрібний і характер, і знання, і тверде переконання в своїй правоті, а не суцільне шарахання то в один бік, то в інший. При такому розхитуванні ніякі будівельні конструкції не витримають. Передчасно розваляться, не дочекавшись даху над головою.

Я дійшов висновку: українцю потрібний "варяг". Свій своїм керувати не може — починається демократія по-українськи. Як на Київській Русі. В генній ментальності українця ніякої еволюції. Отож треба своїх учити і привчати до нових, сучасних вимог. Наполегливо і терпляче працювати з ними.

Такий мій погляд на перспективу. З ним можна погоджуватися і не погоджуватися. Я ні з ким дискутувати не збираюсь. Я люблю працювати і досконало знаю свою справу.

Курс на Маямі

Після успішного завершення будівництва у Філадельфії я вирішив піднести родині "сюрприз". Серед американців (та й нашої діаспори) чи не найчастіше згадується екзотичне узбережжя Атлантичного океану: Маямі, Палм-Біч, Кі-Вест і частенько Багами або Гаваї. На багамсько-гавайські острови я ще не замахувався, а от у Маямі вирішив поїхати. І то негайно. Пропозицію мою вся родина зустріла на "ура".

Ми взяли великий автомобіль і одного сонячного ранку вирушили до південних берегів США.

Океан зустрів нас неймовірно прозорою голубизною. Температура води сягала десь 30 градусів за Цельсієм. Про повітря я вже мовчу — воно нагадувало про гарну парильню.

Море квітів веселкових кольорів, овіяні й оспівані поетами й мандрівниками екзотичні пальми і таке ж розмаїття полуденних фруктів та овочів просто зачарувало нас.

Тут хочеш не хочеш, а ловиш себе на думці: зароблю великі гроші і неодмінно збудую собі дім на узбережжі Атлантики. З усіх районів, які ми об'їздили, чи не найбільше нам сподобалася місцевість з не зовсім милозвучною як для українського вуха назвою: Бока-Ратон.

Соковито-зелені англійські газони, різнобарвні азалії і дивовижних кольорів квіти місцевих магнолій — все пробуджувало ліричні настрої, хотілося якнайшвидше переїхати сюди, в цей райський куточок. Мріялось про яхту, подорожі до Багамських островів і незвичайну риболовлю, про яку я поки що знав лише з голубого екрана телевізора.

Кілька днів перепочинку на узбережжі сонячної Флориди ще більше заохотили мене до праці. Невтомної праці. Тепер у мене з'явилась мрія, яку я повинен був утілити в життя: перебратися сюди. Таке ж бажання виявили і мої діти, які пообіцяли, коли підростуть, продовжити будівельну справу батька. А поки що назад, до рідного дому, в Пенсільванію.

Поверталися не тільки засмаглі, але й щасливі. Автомобіль навантажений помаранчами, я — оптимізмом. Мене чекала велика робота.

— Галю, — по дорозі додому сказав я. — У Філадельфії мене уже мають за серйозного будівничого. У мене чимало будинків, гарна ділова репутація. Треба її підтвердити.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Я дістав велике замовлення. Із Стейт-Коледжа. Будова на два з половиною мільйони. Я хотів би порадитися...

— Олексію, ти що?! — вона посміхалася. — Чого ж ти досі мовчав? Так, чого доброго, ти станеш мільйонером.

— Тільки з тобою. При твоїй підтримці, яка варта мільйонів.

— Не підлизуйся. Уже таки надумав.

Не пригадую, чи поцілувала мене тоді Галя. Здасться, що ні, — вона була за кермом...

Не той тепер Миргород

Мама приїхала із Сіракуз. Після Нью-Йорка Михайло перебрався у Сіракузи. В місцевому утверситеті читав лекції. Мріяв стати доктором наук. День і ніч працював над дисертацією. Мав воскобійниківський характер: задумав — доб'ється.

Ми з братом Іваном сказали: працюй, твори — фінансово допоможемо. Мали свою родинну гордість, прагнули досягти найвищих вершин, біля підніжжя яких ступали: культури, науки чи культурного будівництва.

У Михайла народилася друга донька. Назвали Наталочкою. Старша донька Марина тепер доглядала за молодшою. Мама вважалася найстаршим нашим педагогом. На дві сім'ї. Тепер гостювала у нас. Давала перші уроки Віті — нашому наймолодшому синові.

Ми з Галею виїхали у традиційну "розвідку". До Стейт-Коледжа. Замовлення на будівництво приваблювало нас, якщо не сказати — зваблювало. Потрібно було все досконало зважити, вивчити на місці. Пам'ятали свій перший фешенебельний будинок-красень у Канаді. Пам'ятали і не могли забути: збудувати збудували, а про те, що здавати квартири в найми в тому районі не дозволялось, — не поцікавилися. Таке не забувалося. Бо тоді ледь не прогоріли.

Того раннього ранку, коли діти, сповнені вражень від екзотичної Флориди, ще бачили у Філадельфії сни про королівські пальми на березі голубої Атлантики, ми з Галею зупинилися на пагорбі на під'їзді до Стейт-Коледжа. Перед нами, скільки сягає око, розкинулася велика зелена долина біля підніжжя легендарної гори Нитані. На тлі далекого голубого неба гірські — у мареві — краєвиди, щедро усіяні зеленими лісами. Краса неймовірна. Поміж горами серпантином звиваються дороги, виблискують смарагдово озера і річечки. Неначе рідний Миргород. Миргород, але не той. Американський. Тут дихалось легко, свіжо. Я у Філадельфії часто хворів. Легені не витримували задухи і розпеченого на асфальті вологого повітря.

Переїдемо сюди. Сюди, до підніжжя гори Нитані, яка приносить — за легендою індіанців — людям щастя. Один раз побувавши тут, залишишся назавжди. Я в це не вірив, але так говорилось у легенді.

До приїзду сюди читав у Філадельфії довідники. Уже все знав. Не тільки легенди. А як народилося місто у цій казковій долині. Хто і коли його заснував. Чим воно тепер живе, як розвивається. Без цього не можна. Я повинен був знати перспективу міста. Постійно згадувалась улюблена фраза Наполеона: "Головне ув'язатися...". Це правда. Так і в бізнесі.

Уже напам'ять знав біографію міста. З тих же довідників. У 1759 році білий поселенець Джеймс Роттер завітав у "Долину щастя" з приятелем Томпсоном. Він піднявся на вершечок гори Нитані, глянув навколо себе і вигукнув:

— Боже мій! Томпсоне! Я відкрив цілу імперію!

Тепер я міг повторити його слова. Я також для себе відкрив казку в тій імперії. Через сорок літ — не після мене і Галі, а після Роттера і Томпсона — у 1789 році два полковники з революційної армії Паттон і Мілс заснували тут виробництво сталі. В 1885 році відкрито першу вищу школу для фермерш. А згодом, за розпорядженням президента Лінкольна про вільні землі для шкільництва, вона перетворилася в Пенсільванський агрокультурний коледж — Пенсільванський Стейт-Коледж. Звідси і назва міста.

Ми з Галею завітали в комерційну палату. Нас цікавило все. Абсолютно все. Ми не мали права на помилку. Нас зустріли люб'язно. Усміхнений клерк подав детальну інформацію про місто. На 1900 рік — 425 постійних мешканців і 433 студенти. Більшість без житла. У 1947 році — порівно: жителів і студентів по 6 тисяч 400 чоловік. З 1953 року Пенсільванський тепер уже університет набув темпів розбудови — щороку в ньому навчається все більше і більше студентів. Розширюються факультети, їхні відділи, зростає кількість різноманітних спеціальностей. Ще через десять років у місті налічується вже 20 тисяч осіб, з них понад 16 тисяч студентів.

З'являються науково-дослідні лабораторії, різні майстерні.

Службовець з комерційної палати поінформував:

— Є у нас лікарня, три банки, 34 церкви, синагога. Поруч залізниця. За містом — летовище. До Філадельфії 190 миль, до Піттсбурга — 135, до Буффало — 210, до Нью-Йорка — 245.

Ми знали уже все. Чи майже все. Адже це було місто, в якому збиралися працювати, а може, й жити. А якщо жити, то, мабуть, довго. Тепер я говорив "ми". Наша фірма "Алекс енд Гелен" підпиралася дітьми: Юрко мав 12 років і уже добре утримував у руках тачку, Віктор, який рано покинув іграшки, накладав у ту тачку цеглини, плитку. Їх ніхто не примушував до праці. Але гени Воскобійників і Дроботів давали про себе знати в ранньому віці. Ми не заперечували. Думали тільки про їхню безпеку. Я завжди був поруч.

Від'їжджали із Стейт-Коледжа вранці. Ми йому не казали "Прощай!" — швидше за все казали "Вітаємо!". Ми, здається, знайшли те, про що мріяли: тихе, зелене містечко. Затишок і спокій. За своїм ритмом життя, за своєю доброю провінційністю воно нагадувало мені рідний Миргород, Галі — Кам'янське. А точніше — село Зорю. Усе як у нас. Тільки люди інші. За мовою, за усмішкою, за добробутом. Як нам хотілося, щоб і в наших Миргородах і Кам'янських трудове життя протікало так творчо, ініціативно і мирно. Щоб ніхто не порушував законів, щоб нікого життя не вчило красти. Щоб ніхто не примушував людей нагайкою і маузером до безплатної праці, до норм виробітку трудоднів, за які грошей також не платили. Щоб не було московських матюків, "тикання" і сибірських концтаборів.

Я пам'ятаю ще зі школи. Здається, Павла Тичини: Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та...

Правду він писав, хоч і думав про інше. Не той тепер Миргород. Дай Боже, щоб він знову відродився зі своїми соборами, церквами і щасливим життям українського вільного люду. Як тут, у Стейт-Коледжі, — у нашому новому Миргороді.

"Не той тепер Миргород". Не той. Американський. Щасливо усміхнений і доброзичливий, як усмішка. Американська усмішка!

Ва-банк!

Тепер, коли я чорним по білому мережу ці рядки, ниткою снується думка: "Щоб досягти найвищих вершин, поруч потрібно мати вірного друга. І не просто друга — однодумця. Людину, яка мислить так, як ти. Робить так, як ти, думає синхронно з тобою". Без компліментів і лестощів, мушу сказати, — це мій моральний обов'язок, — таким другом і соратником була і є моя дружина Галина.

Сріблястим серпантином автостради тихо шурхотіли колеса "Георга-IV". Галя вдягла ніжно-блакитний спортивний одяг, я — свою шоферську куртку і джинси. Легенький вітрець вривався в кабіну і освіжав наші засмаглі лиця. Кожен думав про своє, але, як виявилось, про одне і те ж.

— Про що ти думаєш? — запитала Галя.

— Не зрозумів, — відповів я.

— Про що ти зараз думав? Про тяжку працю і позичку? — перепитала вона.

— Ти що, читаєш думки?

Так, я думав саме про це. Чи дадуть мені кредит.

— Я сьогодні заходила до банку. Геррі Глейзер став його президентом. Я його щиро привітала. Він подякував. Сказав, що ми на нього можемо розраховувати. Він не хотів би втрачати таких клієнтів, як ми. Навіть якщо переїдемо у Стейт-Коледж. Олексію, Глейзер у тебе вірить, — кричала Галя, намагаючись пересилюй шум автомобільного двигуна. — Не суши собі марно голову.

— Ти певна?

— Абсолютно!

Ми в'їжджали в Стейт-Коледж — гарне, вічно молоде студентське містечко.

— Наша золота перлина, — посміхнувся я. — Настав час познайомитися з нею ближче.

Землю ми підібрали поруч з університетом. Усі хотіли жити в центрі. Усі хотіли мати помешкання під рукою — і службовці, і студенти.

Місто зростало на очах. Я зрозумів: треба будувати не "гарден тейп" (невеличкі будиночки), а великі апартаментові будинки. За планом все йшло добре. Та от біда: у Стейт-Коледжі відомий будівничий поки що не мав де жити. Швець ходив без чобіт.

— Не журись, — мовила Галя. — Я вічно молода і, як ти кажеш, енергійна. Матимеш, друже, офіс на колесах. Все одно ж їздити то в банк, то з банку. Філадельфія тут, Філадельфія там. Фігаро на колесах. Бачитиму дітей, звітуватиму тобі. Хай кінчають школу там. А наступного року уже сюди. У твій дім...

— І наш, — уточнив я.

Так і вирішили. Спочатку взялися за розпродаж престижних квартирних будинків у Філадельфії. А останнім продали і свій дім-красень з великим купальним басейном, тенісним кортом для дітей і патіо...

Через тиждень-другий зайшли до Глейзера. Він уже й справді сидів за дверима із золотою табличкою "Президент". Треба сказати, що я задумав побудувати у Стейт-Коледжі свій перший семиповерховий будинок з басейном, автостоянкою, гаражами, вічною зеленню. Канадійський урок нічних викликів постійно стукав у моїй пам'яті.

Свій задум я в найяскравіших барвах розмалював перед Геррі. Він у своєму стилі відповів:

— Алексе, чи ти усвідомлюєш, що ти надумав? Це не двоповерховий дім. Це нові плани, нові розрахунки, нові будівельні машини, нові будівельні крани. Бульдозери, ліфти, десятки робітників... До того ж ти хочеш взяти у Глейзера в кредит мільйон доларів. Чи я помиляюсь?

Я витяг із течки власноруч накреслений проект і поклав його перед Геррі. Тепер уже перед президентом банку, людиною з великою відповідальністю. Фінансовою. Він довго мовчки дивився на проект, але я бачив, що думає про своє: "Дати чи не дати?" Нарешті він заговорив:

— Слухай, Алексе, сюди. Я це кажу не тому, що не вірю в тебе, в Галю. Я тільки, як батько сину, як своїй дочці, хочу сказати: ви наважились на неабиякий крок у житті. Стати великим будівничим в Америці важко. Доки будуєш будиночки — тобою ніхто не цікавиться. А коли ти збудуєш свій супербудинок, то ввійдеш в інший світ. Великий світ, Алексе. Це тобі треба?..

— Треба, Геррі, треба...

Він більше нічого не сказав. Ми почали оформляти належні документи. Уперше в своєму житті я дістав позичку в чотири мільйони доларів. У голові запульсувала думка про те, що їх треба вчасно повернути. Стало страшно. Але відступити я уже не міг: нас чекав Стейт-Коледж. Я пішов ва-банк!

Був 1963 рік.

Солодкий дим

На пенсільванських пагорбах, напроти торговельного центру, в понеділок уранці, а було це 1964 року, заревли величезні бульдозери. Ми розчищали майданчик під нашу першу будову в Стейт-Коледжі. Я не тішив себе мільйонами, я вже ніс мільйонну відповідальність. Вирішувалось, де я опинюся: на коні чи під конем. Якщо останнє, то назавжди. Хто ще міг з недипломованих будівничих зважитись на такий ризик? Я зважився. В основі моєї сміливості лежав певний авантюризм, добрий авантюризм. Але вже практикою підкріплений. Я часто в хвилини роздумів згадував слова Глейзера: "Алексе, чи ти усвідомлюєш, що ти надумав?"

Я усвідомлював. Я вірив у себе. Я знав, що в мене вірять мої рідні. Я не міг не виправдати їхнього довір'я.

З вершин пройдених літ ця паралель здається смішною, але тоді мій будівельний фронт у центрі невеличкого містечка під назвою Стейт-Коледж уявлявся мені початком битви під Ватерлоо. Щоправда, з переможним кінцем. У чому, до речі, я через день-другий уже не сумнівався. Недосипав, недоїдав і 27 разів не пережовував сандвічів, як мені щиро радили у Філадельфії мої бразильсько-венесуельські українці. День і ніч сидів на будівництві в кіптяві, поросі, цементі, білилах.

І ще одне, теж з розряду смішних спогадів. Ще не мав і заробленого цента — всі гроші пішли в цей будинок, ще не віддав 4 мільйонів доларів з відсотками, а думкою вже линув уперед (батькові-таки гени): стану обов'язково меценатом. Не будовами ж єдиними жити! Смішно, чи не правда? Але я тоді мріяв саме про це. Стану новим українським Чикаленком, Терещенком, Леонтовичем. Підтримаю рідне слово, рідну науку й культуру. Точнісінько так міркувала і "пані директорова", як я жартома називав свою Галю — директора фундації імені Івана Багряного.

Скинувши куртку і засукавши рукави — в прямому розумінні цього слова, — я, не випускаючи плану з рук, а будову з поля зору, не ходив, а майже бігав з однієї дільниці на іншу. Я не просто хотів збудувати будинок, я хотів збудувати найкращий будинок. Я хотів здивувати громадськість Стейт-Коледжа. Я хотів, щоб про нашу фірму заговорили всі. Як по найкращу фірму. Будівельну.

У моїй уяві перед будинком уже грали кольоровими переливами мої водограї, виблискував голубою водою басейн, у веселкових, барвах мінилося електропроміння, а до довгого ряду гаражних боксів під'їжджали автомобілі. Натомленому власнику після закінчення будівництва залишалося тільки вийти під вічнозелені сосни і ялини та милуватися блакитнооким автоматизованим басейном. Мріяв я ще про пальми — екзотичні пальми Флориди, але тут, у Пенсільванії, вони, знав, не витримають "українського" клімату. Забіжу наперед: згодом я таки завіз їх у Пенсільванію. Але тепер вони жили не на свіжому повітрі під відкритим небом, а, як і власники колишніх моїх помешкань, в апартаментах. У зимових садах, на "узбережжі" хатніх басейнів. Як і в моїх синів — Юрка і Віктора. Скажете, фантастика? Відповім — реальність. Тепер уже буденність. А ще вчора екзотика.

Вантажівки, немов товсті жуки, важко похитуючись, підвозили будівельні матеріали: блоки, цемент, цеглу, а згодом — ліфти, двері, вікна, скло. Все за графіком. Ні на хвилину раніше, ні на хвилину пізніше. Здалеку складалося враження, що у нас взагалі немає на майданчику робітників. Техніка, техніка, техніка — автомобілі, бульдозери, крани.

На Парквей-Плаза Стейт-Коледжа стояв дим. Солодкий дим першого великого будівництва.

Офіс на колесах

Особливе слово хочеться сказати про мою дружину. Галину. Не хотів би, щоб у читача склалося враження, ніби весь мій бізнес залежав тільки від моєї власної дружини. Але, як у нас в Україні кажуть, ніде правди діти. У ті важкі й відповідальні — як у матеріальному, так і в моральному плані — перші дні і місяці будівництва я міг покластися на всі сто відсотків тільки на неї.

Можливо, це буде відступ від основної теми спогадів. У такому разі скажіть, чому я постійно й егоїстично афішую себе, а не розповідаю з любов'ю про дружину, яка на це заслуговує? І не просто про дружину — гарну дружину. Справжнього друга і однодумця. Рідкісного таланту людину з неабиякою інтуїцією і точним баченням і відчуттям перспективи.

Тепер я точно можу сказати: якби не любов з першого погляду — з першого погляду на фотокартку, я не досяг би своєї бізнесової вершини. Галина, як і я, винесла на своїх жіночих плечах усе: і щастя, і горе, і радість, і печаль. Бо багаті також плачуть. І досить-таки часто... Але краще про це не згадувати і не писати. Проте життя диктує свої сюжети, і не завжди з щасливим кінцем, як у американських кінофільмах.

А поки що у великий, переломний час нашого життя — бізнесового життя — молода і вродлива леді день і ніч проводила на колесах. Не було й дня відпочинку, не було жодного вихідного. Ні в неї, ні в мене.

Моя книга для молодого читача. Я мрію, щоб він поставив себе на моє місце і помандрував зі мною дорогами океану життя. Переживати і плакати, вмирати і знову народжуватись, хапатись за голову, по-дитячому радіти життю, успіху, здійсненню моєї американської мрії. Американської мрії українця.

Я досяг в одній з найпередовіших країн сучасного світу певного становища, проте нікому на бажаю пройти тією пекельною дорогою, якою йшов я, якою йшли моя родина, родина моєї дружини, а зі мною і сама моя дружина.

Звичайна молода дівчина з України Галя — молода ж таки щоденно намотувала по 400 миль між Філадельфією і Стейт-Коледжем. Між Стейт-Коледжем і Філадельфією.

"Офіс на колесах", — казала, посміхаючись, Галя. І то правда.

Щира правда. Вся документація, фінансові звіти, чеки на зарплату робітникам мандрували на тих колесах.

Ми творили самі себе. В усякому разі так вважали. Наш характер — це наша доля. Я тепер переконаний: від характеру залежить дуже багато, якщо не все. Звичайно, якщо він доповнюється тверезістю, розумом. Якщо ти чогось хочеш досягнути, то повинен усе зважити, вміти мислити перспективно. Як кажуть шахісти, на три ходи наперед. Як мінімум. Зважуй, аналізуй, твори! Не буде цього — не буде нічого І ще треба хоч трохи таланту, посмішки долі. Бог, у якого ти віриш, як і вірна дружина, повинен завжди бути поруч з тобою. Така моя думка.

Ми обоє змарніли. Я ковтав пилюку рідного будівництва, як колись моя мама на млинокомбінаті імені Зельмана-Виноградова. Галя — на будівництві імені Олексія Воскобійника. Так вона підсміювалась наді мною.

Радіти вже було чого. Стіни семиповерхового будинку росли на очах. Ми платили робітникам вищу, ніж деінде, платню. Мабуть, удвічі. Слава — добра і погана — летить швидше вітру...

...Оддалік майданчика стояли люди. Вони хотіли побачити боса. З-поміж робітників не могли його розпізнати. Вони хотіли подати заявки на майбутнє. Бос-невидимка бігав з планом в руках, підправляв там, де йому здавалось щось не так. Він нічим не відрізнявся від робітника. Хіба що був трохи брудніший — у пилюці через надмір ентузіазму.

Галя мене тільки "фотографувала" очима і казала:

— Все, Олексію, я помчала... Мене чекає банк.

Я не затримував її, бо знав; банк чекає точних звітів. Банк видає чеки. Ми регулярно видаємо платню. Гарну платню за гарну роботу. Необхідно надрукувати і протиражувати у Стейт-Коледжі ваучери. Прикласти до них усі потрібні рахунки. Кому скільки виплачено. Відзвітувати банку. Знову перевірити, знову дочекатися своєї черги і знову привезти платню робітникам. А їх десятки — і чеків, і ваучерів. І так щотижня. Кожної п'ятниці. І в туман, і в дощ.

— Я вже не витримую, — якось призналась мені Галя. — Машина, Олексію, й та стогне. А я ж не залізна.

— Галю, розумію. Візьми секретарку.

— Добре. Але дай перепочити. Я чула, ти уже запланував ще три будинки...

— Потім, Галю, потім... Банк не жде...

"Офіс на колесах" помчав. Я і мама молили Бога, щоб усе було гаразд. Треба віддати належне: Господь Бог прислухався до наших молитов. "Офіс на колесах" не підкачав ні разу.

Ти не хочеш заприятелювати з президентом?

Після того, як я продав свої перші чотири семиповерхові будинки, збудовані за два роки, я часто приходив сюди вечорами, на Парквей-Плазу в центрі Стейт-Коледжа. Підходив до свого і вже не свого автоматизованого голубого басейну — моєї колишньої голубої мрії, а тепер реальності — і все це сприймав як сон. Як фата-моргану. Невже й справді всю цю красу, окрасу мого тепер уже рідного міста, збудував я?

Тут, біля моїх веселкових вечірніх фонтанів, я подумки одного разу перенісся до Канади. Згадав мою добру фірму "Вестінгаузен", її шеф-директора. Згадав, як рівно через рік після того, як мене було прийнято на роботу, я зайшов у його кабінет і поклав перед ним заяву. Він глянув на мій папірець, прочитав його і не міг стримати ні здивування, ні обурення, що вибухнули одночасно в його душі. Я усім своїм єством відчував, що в нього на кінчику язика висить оте "думкопф" — дурна голова. Я тоді мислив переважно ще німецькою.

— Ти хоч уявляєш у свої двадцять з копійками літ, що ти робиш?

Мені було з копійками уже тридцять, але я його не перебивав.

— Ти супервайзер, тобто головний інженер-електрик. У тебе одних підлеглих шістдесят чоловік. Усі з вищою освітою, чого не скажеш про тебе. Кожний з них по п'ятнадцять років стоїть у черзі і чекає дня, щоб зайняти твоє місце. Ти його завоював за три місяці, а вже через дев'ять ідеш? Покидаєш фірму?..

З нього ті слова лилися, як вода з Ніагарського водоспаду. Я стояв ніби під словесною зливою. Коли шеф-директор нарешті перестав вивергати словесні фонтани, я ще раз повторив те, що було написано в заяві. Тільки англійською мовою:

— Я вам дуже дякую, але я залишаю "Вестінгаузен".

Це справило таке враження, ніби в шеф-директорського обурення пригаслий вогонь я раптом хлюпнув галон бензину.

Він зірвався з місця, як необ'їжджений мустанг, і закружляв навколо мене. Він то кидав мій папірець-заяву на підлогу, то піднімав його назад. Він то кричав, то лаявся. То раптом угамовувся і починав вкрадливо просити мене залишитися з ним, у його найпрекраснішій з усіх фірм, які тільки є на берегах Онтаріо. Цій фірмі випала велика канадійська честь, пояснював він мені, вона одержала величезне держзамовлення, про яке окремі фірми мріють сотні років. Я нагадав йому, що я все це знаю, що я у нього попрацював, як "український стахановець", — рік за чотири, — і ще раз дуже дякую, а заодно прошу все-таки накласти позитивну резолюцію на мою заяву. Я йому пояснив, що мене чекають власні великі справи, які на даному етапі мене найбільше цікавлять. Він застеріг мене, що коли я збанкрутую, — хоча він цього не бажає, але я маю про це пам'ятати, — то вже назад на фірму він мене не візьме навіть двірником.

Ми зрозуміли один одного, і я пішов. Епітетів до іменників, що він їх мені посилав услід, я уже не чув. Але я не ображаюсь. Правду скажу: вони належали до найприємніших в англійській мові з канадійським акцентом. Я їх усі без винятку сприйняв як наймиліші компліменти. Мені було приємно як ніколи, бо до "Вестінгаузена" і його шеф-директора мною у світі ще ніхто так не дорожив. Хіба що рідна мама.

Я згадую це на схилі двох розміняних сімок і не можу бодай на хвильку повернутися у реальну свою юність. Бо я все в праці. І тепер не полишаю її. Може, тільки зараз, у ці хвилини, коли пишу цю книжку. А Галя, моя Галина, — як завжди, у офісі. Але уже не в тому на колесах, а в затишному і просторому. Працює, як завжди, — моя вічно юна, енергійна і вродлива "перша леді". А на дверях офісу табличка: "Президент компанії "AW and SONS". Метушаться довгими коридорами секретарки, мерехтять кольорові очі-екрани комп'ютерів, у високому кріслі — високий комерційний директор Ліо. Неначе без прізвища. Усі називають його просто — Ліо. І всі знають, хто він тут. Молодий, пунктуальний і, як типовий американець, зі святковою усмішкою на устах. Не тільки на свято, а й у будні.

Тепер згадується й величезна, як у бібліотеці, картотека. І сама Галя, яка морочиться з нею. Вести картотеку — марудна, складна справа. Особисто для мене складніша, ніж будь-яке будівництво. Одні люди заїжджають у будинки, інші виїжджають. Одні заплатили, інші переплатили, треті взагалі ніби не збираються. Тому випиши чек, тому поверни переплачені гроші, а цьому нагадай про борг. У голові паморочиться!

Запросили до офісу продавця комп'ютерів. Порадились. Наступного дня Галя замовила "персональний" літак: для себе і двох секретарок. Я, пам'ятаю, тоді щиро сміявся:

— Галю, тепер ти як президент: не ти чекаєш на літак, а літак чекає на тебе...

— Алексе, — вона уже до мене зверталась як до фірми. — Не забувай — тепер офіс не на колесах, а на крилах...

Повернулися з Річмонда пізно ввечері. Розповідала, що зачудований "сейлсмен" — продавець комп'ютерів — зізнався, що такого рішучого покупця, як Галя, ще не зустрічав.

— Прийшла, побачила, купила...

Я посміхався і очікувально дивився на дружину.

— У тебе навчилась, Алексе. Прийшов, побачив і женився... Такий у тебе стиль. З ким поведешся, того й наберешся, — згадала вона українську приказку.

Я мовчав. Мене били моєю ж зброєю. Тепер ми мали свій комп'ютер, свій шикарний офіс і свій банк. Нам не потрібно було їздити до Філадельфії, до мого доброго приятеля Геррі Глейзера. Хоча він телефонував. У своєму бізнесовому стилі:

— Алексе, я не хочу втрачати такого гарного клієнта, як ти... Мені довелося віджартовуватися:

— Геррі, я постійно перебував під подвійним навантаженням: переживав за себе і переживав за тебе, бо знав, що ти переживаєш за взяті у позичку гроші.

— Ти вгадав. Але це уже в давноминулому часі. Але не забувай, Алексе: я ще президент. Невже ти не хочеш дружити з президентом?

— А ти, Геррі?

Ми весело обидва сміялися. Геррі Глейзер невдовзі помер. Я щиро сумував за своїм давнім приятелем. Адже саме з його легкої руки в Пенсільванії опинився на коні...

Це ще був не наполеонівський білий кінь його перших переможних років, але мушу сказати: то був гарний кінь. І я міцно тримався в сідлі!

Я скорочую прізвище

У ділових колах США, Канади, Німеччини мене знають як Алекса Воскоба. Серед рідної української діаспори я Олексій Воскобійник. Молодший брат більш відомого, ніж я, громадського діяча, вченого, істинного борця за волю і незалежність України Михайла Воскобійника. Він екс-голова унради Державницького центру Української Народної республіки в екзилі, колишній керуючий відділом українських радіопередач станції "Свобода", екс-голова УРДП (Української революційно-демократичної партії), доктор історичних наук. Нині живе у Флориді. Я пишаюся своїм братом. Він, як тисячі нас, українців діаспори, ні на хвилину не сумнівався, що ми виборемо соборну Україну, і в ім'я цього ні на хвилину не полишав свою ідеологічну зброю, не дозволяв їй іржавіти і пліснявіти в безсиллі і зневірі.

Скоротити своє прізвище мене змусили життєві обставини. Точніше, два таких фактори: а) мої ділові стосунки в бізнесі; б) мої діти-школярі.

— Тату, наше прізвище американські вчителі не можуть вимовити. Чи не можна його скоротити?

Чи треба комусь доводити, що англійська мова найлаконічніша, а за довжиною слова чи не найкоротша у світі. На "сімейній раді", обговоривши це актуальне питання — актуальне для чужинецького оточення, а особливо для банківських клерків з їхніми постійними помилками і неточностями, — вирішили скоротити. Наполовину. Принаймні для англомовного світу: "Алекс енд Гелен Воскоб".

Згодом, коли ми ще твердіше стали на ноги, а сини підросли і прийняли від батьків естафетну бізнесову паличку, на фасаді корпорації написали ще коротше: "AW and SON".

Але ми ні тоді, ні тепер не забуваємо, що ми є українці. Наші діти, наші онуки розмовляють і українською мовою, не забувають, хто вони і чиї вони діти. Хоча всі ми є й патріоти Америки. Ми любимо нашу країну, яка для нас з Галею стала другою Батьківщиною, а для дітей і онуків наших — рідна земля. Земля їхнього народження.

А у мене, як і на обкладинці книжки, так і в моєму українському серці, назавжди залишиться прізвище ВОСКОБІЙНИК. Як у мого діда, батька. До речі, справа про розстріл мого батька тепер лежить у мене в офісі під склом як гіркий спомин про епоху Розстріляного Відродження України.

Однак повернуся до скорочення свого прізвища, бо справа ця мала цілу передісторію. Ще коли Галя представляла "офіс на колесах", вона постійно скаржилась на затримки з документами через помилки і неточності в написанні нашого прізвища. Це нас страшенно затримувало. А якщо врахувати, що в Америці живуть за формулою "час — це гроші", то ми аж ніяк не могли втрачати ні першого, ні другого.

— Олексію, скороти, будь ласка, прізвище, — просила рідна дружина.

Я опирався, хоча розумів — документів багато, а писати їх довго і складно.

Те ж саме повторилося і з нашими дітьми, коли вони перейшли з українських початкових шкіл до англійських. Молоді американці будували із нашого одного довгого прізвища по два і по три, розважаючись у такий спосіб під час шкільної перерви.

На початку бізнесової кар'єри, коли мені давали незначні, у порівнянні з філадельфійськими банками, позички, я навіть дозволяв собі жартувати.

— Позичкі короткі, а прізвище довге. Прізвище коротке — позички довгі.

Довелося йти до "майора" (мера) міста. Так ми називали голову міського управління. Ми розповіли йому про свою "біду". Він щиро сміявся, а я, пригадую, ніби виправдовуючись, сказав йому:

Але я не змінюю свого походження. Ми української національності...

Це добре, — посміхнувся мер. — Я поважаю людей, які шанують своє минуле. Американська культурна спадщина — це різно-національна мозаїка. Це наш скарб...

Мер був дуже освіченою людиною і цим викликав у мене неабияку симпатію. Я потім з ним заприятелював і в його особі мав гарного приятеля. Жаль, що він передчасно залишив земний світ, в якому є також багато чого гарного. Не лише злого.

Ми залишалися задоволені підтримкою мера. Коли ми вже виходили з його кабінету, він запитав нас с Галею, як українською мовою "до побачення". Я сказав йому це слово. Він на хвилину замислився, ніби пережовував його, але вимовити не наважився. Сказав, що воно задовге, а тоді мовив:

— Треба також скорочувати. Бай!1

— Бай-бай! — розсміялися ми і дружньо потисли одне одному руки.

Так того дня ми скоротили своє прізвище, а я, завдяки цій процедурі, збільшив список своїх друзів і знайомих. Вони в бізнесі теж відіграють не останню роль.

1 До побачення! (Англ.)

Слово про матір

Особливе слово хочеться сказати про матір. Адже саме з цим словом пов'язане наше ЩАСТЯ! Саме такі асоціації викликає в усіх нас, синів, невісток, онуків, спогад про нашу матір — маму Марину, бабусю Марину.

Наша мама посивіла дуже рано. Це й не дивно, бо було з чого посивіти! Якби тепер, на схилі років, я взявся б не за свій життєпис, а за її, то боюсь, що і я посивів би ще більше, уявно проходячи її життєвими шляхами.

Я постійно згадую нашу матір, що врятувала нас усіх і вивела в широкий світ, а заспокоїлася лише тоді, коли ми, її сини, зібралися на американській землі під її материнським крилом. Коли ж ми поодружувалися, збагатилися на своїх дітей, тоді уже мама всю свою любов і увагу віддала онукам, які любили її так само гаряче, як і ми. Якщо не більше. Бо та любов особлива, вона буває тільки між бабусею і онуками.

Один із міфів стародавніх фінікійців розповідає про чарівного птаха Фенікс, який, проживши кількасот років, спалював себе і знову народжувався з попелу молодим. Цей міф нагадує мені про нашу матір. Бо й вона, як птиця Фенікс, вмирала і знову народжувалась в ім'я життя. Нашого життя. Так я думаю про свою матір. Так я думаю і про свою Україну, що так само народжується, вмирає і знову народжується. Так я думаю і про всіх українських матерів, що жили у важкі довоєнні і післявоєнні роки. Так я думаю і про тих українських матерів, що перевезли нас через моря й океани, подалі від того шматка землі, що називався "комуністичним раєм".

Доля кожної української матері — це сторінка нашої історії. Найоб'єктивніша сторінка. І кожна сторінка, кожний рядок в цій історії є звинуваченням і осудом керівним більшовицьким потворам без душі і серця, що нищили і зневажали наших матерів, нашу культуру, нашу історію, нашу материнську мову.

Про свою матір я думаю і тоді, коли перед моїми очима з'являється жінка-матір з відбійним молотком в руках, із залізничними шпалами чи ломами на шляхах колишнього Совєтського Союзу. Це переважно матері й дружини розстріляних і замордованих синів і чоловіків. Їх, голодних і нужденних, совєтська влада виганяла на шляхи-дороги, що нібито вели до "світлого майбутнього". Вийшла і наша мама у розстрільний 37-й. Взяла лопату-шухлю та мітлу в руки і пішла на Миргородський млинокомбінат імені Зельмана-Виноградова підмітати підлоги від соняшникового лушпиння і цементної пилюги. За щоденну 10-годинну роботу — 3 рублі. А "премією" за цю каторжну працю стала цементна закупорка легенів, і мати не могла відкашлятися від "совєтської рівноправності" усе своє життя. До останнього свого подиху.

Бачу її серед зими і снігів з нами, малими, коли нас викинули з рідної хати і вивезли замерзати в поле за Миргород. Бачу як зараз, як ми бредемо серед ночі на вогник найближчої хати. Бачу, як місяць ховається за хмари, ніби йому соромно за нелюдів, яких ще родить земля.

Бачу маму в центрі Європи. Досі чую її голос, коли вона крикнула: "Діти, забирайтеся з вагона. Негайно!" А через кілька хвилин у той вагон влучила авіабомба і на місці вагона залишилася тільки чорна воронка — як спогад від того, що кілька хвилин тому називалось вагоном.

Бачу перед собою чотирьох офіцерів: росіян і французів. Голос одного з них чую й досі: "Гдє твої синов'я?" І уявляю, якою була б наша доля, якби нас тоді, не дай Боже, затримали й відправили з Німеччини назад у "совєтський рай". Чи писав би я ці рядки? Чи збудував би я та мій брат Іван тисячі люксусових апартаментів на американській землі? В той день мати врятувала нас.

Врятувала і згуртувала всіх нас, синів і невісток, і на цьому континенті, на цій земній півкулі, як тільки вона це вміла зробити — наша мудра порадниця і наставниця. Ми всі жили в одному гнізді, під одним дахом, однією родиною — дружною, святковою, усміхненою. Завдяки мамі Марині, завдяки бабусі Марині.

Невимовно важко й боляче було на душі, коли ми проводжали її до місця останнього спочинку. Вона відчувала наближення кінця перед вічним спокоєм, і у неї наче знову пробудилося "шосте чуття": вона зібрала нас усіх і лагідно мовила:

— Я скоро відійду в інший світ. Але з думкою, що всі ви будете разом. Шануватимете один одного і любитимете один одного. У цьому ваша сила. Цю єдність хтось мусить підтримувати і плекати. Це важка роль, і цю важку роль я прошу взяти на себе Галю...

Нас, синів, це аніскільки не образило, що мама на своє місце обрала невістку — мою дружину. Вона в Галині бачила і себе, і матір, і організатора. Тобто наступницю свою. Пам'ятаючи заповіт мами Марини, Галя свято дотримувалася її настанов. Ми жили так само разом, у мирі й злагоді, в одному домі й тільки зі смертю, раптовою смертю наймолодшого нашого брата Івана, розлетілись по своїх окремих гніздах. Не дотрималися материнської настанови бути завжди разом. Але це, мабуть, закономірно. Адже в кожного своя сім'я. Сім'ї розростаються, відтак розгалужуються. Мають свої турботи і клопіт. Хоча в думках і серцях ми так само разом, і найсвітліша пам'ять, що об'єднує нас, — це пам'ять про нашу матір, про нашу бабусю Марину, яка всіх нас виходила і виховала. Велике спасибі їй за це! А в її особі всім матерям і наших дружин! Хай і ці рядки, хай і це слово про рідну матір, як пам'ятник у Баунд-Бруці, буде їм ще одним світлим — найсвітлішим — пам'ятником!

І плюс... лідер

1963-66 роки я назвав би найбільш урожайними в нашій біографії. Будівничій біографії. Ми тоді, по суті удвох з Галею, здали п'ять багатоповерхових житлових будинків. Комфортних будинків. Будинків, які прикрасили наше тепер уже рідне місто Стейт-Коледж. Я удостоївся честі очолити комітет, який відповідав за красу і дизайн — словом, за привабливе обличчя нашого міста. Міста науки. Міста чистого повітря — немає ні фабрик, ні заводів, — синіх гір і вічно юного студентства.

Стейт-Коледж — місто-університет, місто-інтелект, колиска для здобуття енциклопедичних знань студентами усього світу. І, звичайно, місто будов. Я часто нескромно кажу — "моїх будов". Особливо мені дорогий житловий блок із чотирьох семиповерхових будинків на Парквей-Плаза. То наша, як я інколи жартую, національно-сімейна гордість. Моя будівнича вершина біля підніжжя легендарної гори Нитані. Широкі, просторі вікна, балкони, басейни, водограї, квітники, паркувальні майданчики, гаражі, і навколо цього зелено-голубе обрамлення з ялин і пірамідальних кипарисів. Найкращих видів і підвидів. За рекомендацією кращих ботаніків і дизайнерів.

Пригадується задум і реальне втілення одного оригінального проекту — будівництво чудового житлового будинку сина Юрка. Ми збудували його із "залишків" основного будівництва. Але збудували так, що від заздрощів у багатьох неприховано світилися очі. То був теж наш рекламний будинок. Допитливі американці дивляться і придивляються, в якому домі живе сам будівничий. А нам належить жити в найкращих будинках. Тут приказці "швець ходить без чобіт" не повинно бути місця. Ми просто не маємо морального права жити в гіршому. Моя оселя — моя реклама. Найкраща реклама. Принаймні я завжди дотримуюсь такої думки. В ім'я цієї реклами я зобов'язаний жити в такому будинку, щоб ви, прийшовши до мене чи до мого сина Юрка, сказали:

— Алексе, я зробив гроші. І я хочу мати такий будинок, як у тебе.

І я відповім:

— За свої гроші ви матимете ще кращий! Будівництво, як наука, не стоїть на одному місці. Воно постійно вдосконалюється до надійності і краси.

Тому, кажучи ці слова, я НЕ РЕКЛАМУЮ нескромно СЕБЕ, я свідомо РЕКЛАМУЮ СВІЙ ТОВАР. Це уже звичка. А звичка, як відомо, друга натура.

Не знаю, звідки походить фраза: "Як у кращих домах Філадельфії". Я часто її чую в Україні. Чую і одразу переношусь уявою у Філадельфію, ніби це говориться про мої будинки. Але тепер цю фразу я можу перефразувати: "Як у кращих домах Стейт-Коледжа". Саме там понад дві тисячі апартаментів є витвором нашої сімейної корпорації "AW and SON".

Америка дає можливість кожній людині почувати себе особистістю: проявити себе, показати свої знання і реалізувати свої ідеї. Якщо ти творча особистість — тебе шанують скрізь. А в Америці особливо. Мені сьогодні дуже хотілося б прислужитися рідній Україні і в сфері будівництва, і в аграрному секторі. Та не ті уже літа. А так... Ой, як би я ще закрутив "економічні реформи", що не йдуть.

Ще кілька років тому я мріяв про свою, воскобійниківську, школу — школу американського будівничого на українській землі. Школу українських стандартів у будівництві, хоч українці за своїм духом індивідуалісти. Не вийшло. Бюрократизм переповз в Україну через усі перепони всіх революцій.

З сином Віктором планували підняти масив аграрного сектора. Щоб як з рога достатку попливло людям багатство. Впевнений, українські селяни, маючи такі землі, жили б найкраще в світі, незважаючи на Чорнобиль. Жаль, що в тому масиві досі, як пирієм, все засмічено комуністичною ідеологією, а сама аграрна система — найвідсталіша. В епоху розвитку науки і сільськогосподарської техніки.

Я часто сам себе запитую: Олексій Воскобійник із Миргорода і Алекс Воскоб із Стейт-Коледжа — це одна і та ж особа чи це цілком різні люди? І сам собі відповідаю: за духом, розумом і працелюбністю — одна і та ж. Але залежно від обставин — це абсолютно різні постаті. У Миргороді, за московсько-більшовицького ладу, — це гвинтик, раб, "менший брат" невідомо якого брата. У Стейт-Коледжі — за американської свободи і демократії — це вільна людина. Шанована усіма людина. Вона має свою гідність, честь, шану. Тобто має ті людські чесноти, якими при дні народження наділяє нас усіх Господь Бог. А вже суспільство, залежно від його політичної орієнтації і психології, робить нас або Людиною, або "гвинтиком".

Залишаючись наодинці зі своїми роздумами, інколи сам себе запитую (ще раз повторюсь):

— Як, Олексію, як? Без будівельних академій, інститутів, технікумів і навіть будівельної школи. Все передбачити. Нічого не проморгати. Продумати все до деталей. До найменших дрібничок, що назагал заважають людям жити. Не дають повноцінного комфорту. Як це тобі вдалося? І відповіді не знаходжу. Бо не знаю.

На початку сімдесятих років холодна війна між Америкою і Союзом досягла свого зеніту. В повітрі постійно висіла загроза з холодної перерости в гарячу. В Україні почалися чергові масові арешти. Арештовували "українських буржуа", як я завжди казав, із бідних селянських родин. За український буржуазний націоналізм. Кощунство, на яке здатна тільки лицемірна Москва. Цікаво, що жодного буржуазного росіянина за націоналізм тоді не було ні знайдено, ні арештовано.

Тієї літньої пори, здається 1973 року, президент Пенсільванського університету Брайс Джордан прислав до мене на будову на практику старших чинів військово-морських і повітряних сил Сполучених Штатів Америки. Будівельників військових баз, які мали завдання навчитися будувати ШВИДКО і НАДІЙНО в одного з кращих будівельників Америки.

У цьому місці зроблю короткий відступ. Один із кореспондентів місцевого часопису "Пен стейт ньюс" назвав мене "найшвидшим будівничим у світі". Я не сперечався. Йому видніше. Бо це таки, чого гріха таїти, тішило моє самолюбство.

От саме він і порекомендував військовому відомству мою особу. Адже ШВИДКІСТЬ і НАДІЙНІСТЬ — це основна вимога військового будівництва. Від візиту таких поважних спецбудівельників, не приховую, я мав неабияке задоволення. Досі я ні з ким не ділився своїми "секретами". Поводився на своєму мирному об'єкті як на засекреченій будові. А тут повністю розсекретився перед військовими. Душа моя перед ними розкрилась навстіж. Від приємності і честі. На будовах простого хлопця із містечка Миргорода вищі військові чини вивчали на місці практичний досвід.

Я перед ними відкривав усі секрети свого успіху. Америка подала руку допомоги мені, українському політичному втікачеві від "будов комунізму", я ж тепер відповідав Америці взаємністю. Я хотів, щоб наші американські бази були кращі й міцніші совєтських. Я цього ні тоді, ні зараз не приховував і чесно про це їм казав. Червона чума совєтського більшовизму не має права на існування, і чим швидше провалиться у тартари "імперія зла", тим швидше настане мир і спокій на землі.

Все зло і все горе на планеті від загарбників, завойовників, якими є московські шовіністи, як і гітлерівські фашисти...

Я ненавидів і тих, й інших і цього ніколи не приховував.

Старшим військовим чинам безпосередньо на будові давав свої перші уроки. Я з великою приємністю це робив. З відкритим серцем і душею. Це була найкраща оцінка моєї, потрібної людству, праці.

Говорив про рекогносцировку місцевості (справу ж мав з військовими), точний план споруд, календар будівництва, заздалегідь, до останньої цеглини замовлення, і абсолютне синхронне підвезення їх на будову. Ні хвилиною раніше, ні хвилиною пізніше. Для підстраховки резервна машина. Тут має бути все передбачено. І більше техніки, ніж людей. Робітникам — найвища платня. Робітник — це твоє сьогодення, твоє завтра, твоє майбутнє. Твій імідж (авторитет), твоє ім'я, твоя чесність, твоє слово.

— І плюс лідер, — додав хтось із офіцерів.

Тут я скромно промовчав.

Добро не забувається

Читаючи у моїй книжці сторінки про американське життя, читачі можуть подумати, що в Америці усе просто і легко. Це далеко не так. У житті — як у житті. На додаток до твоєї наполегливості, впертості, каторжної праці тебе має не обминати й доля. Так мені думається. Хоча я певний і часто це сам собі та й іншим кажу: доля — це твій характер. А характер у твоїх руках. Отже, і доля залежить від тебе.

Переїхавши із Філадельфії у Стейт-Коледж, я мав намір будь-що-будь вийти на свою вершину Нитані. Пам'ятаєте індійську легенду про цю гору? Ця гора Щастя постійно переслідувала мене: і вві сні, і наяву. Я знав, що місцеві боси, які вбачали в мені свого конкурента, не так легко допустять до ласого пирога, що лежав біля підніжжя синьо-зелених пенсільванських гір й оксамитових озер.

Я мав завоювати цей край. Створити тут свою маленьку імперію. Таку я мав мету, такою мрією я жив і мав певність, що все це стане реальністю.

Чутки, як і плітки, — добрі чи погані, — завжди йдуть попереду тебе. Якщо ж вони й запізнюються на який час, то пізно чи рано все одно за тобою примчать як твої родичі чи знайомі. Я це добре пам'ятав і тому, де б не був, де б не працював, завжди після себе залишав тільки гарні справи і як зіницю власного ока беріг своє добре ім'я. Бо добра репутація людини в Америці — це половина успіху в будь-якому бізнесі. Я це знав і цим дорожив. Допомагало мені ще й те, що я належав до американців українського походження. Тобто був представником тієї нації, яка себе в Америці — та й у Канаді, Австралії, всюди — зарекомендувала як найбільш працьовита нація. Нація, яка не порушує законів, не створює жодних мафій і представник якої може бути прийнятий на роботу в будь-яку фірму чи корпорацію у США без рекомендаційного листа. Але все це, як не прикро, стосується тільки еміграції "третьої хвилі", післявоєнної. За "четверту хвилю" я поки що мовчу. Час покаже, чи вони поведуться на американській землі так само, як і ми, її патріоти.

Чутки про мене у Стейт-Коледж незабаром таки прилетіли. Це я дізнався в одному з банків. Спочатку мені неохоче давали позику, придивлялись, прискіпувалися до документів, і дружині доводилося й далі їздити і їздити до Філадельфії. Чи треба казати, що це було і далеко, і незручно.

Так-от, в одному з банків якось до мене підійшов середнього зросту чоловік, подав мені руку і відрекомендувався:

— Ісаак Кастнер, один з управи банків Стейт-Коледжа. — І додав: — Я про вас багато гарного чув від своїх філадельфійських друзів. Вірю, що ви нас і тут не розчаруєте...

Я також потис йому руку, глянув в обличчя. Він посміхався, і я відповів йому взаємністю.

Від кого, якщо не секрет? — поцікавився я.

Від людей. Від наших людей, — дещо інтригуюче відповів він. — Отож, якщо у вас виникнуть проблеми з грішми, — звертайтесь безпосередньо до мене. Я у вас вірю, як і мої друзі. Певний, у вас і тут буде все гаразд. Так що тримайтесь: Особливо перших шість місяців. Поки вас приймуть у нашу сім'ю.

Останні слова мені не дуже сподобалися. Бо ніяких сімей я організовувати не збирався. А вступати в них — тим більше. Але тим часом потрібно було приймати місцеву гру.

Тепер, забіжу наперед, за мене та й моїх синів усі банкіри наввипередки борються. Просять взяти позику саме у них і за найменшими ставками. Видають гроші навіть по телефону. А підписуємо ми документи, коли нам зручно. Коли маємо час...

Та до таких пропозицій потрібні були ще роки й роки. Але повернімося назад, до зустрічі з Ісааком Кастнером. Подружили ми з ним з першої нашої зустрічі. Незабаром я переконався, що подані мною документи, які раніше лягали, як правило, на дно банківських течок, з легкої руки Кастнера опинялися нагорі. Я без затримки отримував позику і без затримки розраховувався з банком. Авторитет мій зростав, і незабаром я зрозумів, що я прийнятий в авторитетні кола найкрупніших бізнесменів Стейт-Коледжа і в мене тепер, здається, ніяких проблем.

Проблеми виникли в Ісаака Кастнера. Досить-таки кепські. Він захворів. Лікарі виявили у нього рак. Уже й не пригадую, рак чого. Важко було на нього дивитися. Він пожовк, здав у вазі і регулярно літав до Нью-Йорка на лікування. Під час одного з таких рейсів літак зазнав катастрофи і Кастнер разом із дружиною загинули.

В останню дорогу проводжали його всім Стейт-Коледжем. Я дуже жалкував за своїм новим приятелем. Довго мені його не вистачало. На похорон, як це у нас водиться, я виділив 5 тисяч доларів. Виявилося, що це була найбільша сума з усіх поминальних пожертв.

Я цій обставиш не надав особливого значення. Бо такі пожертви часто вносив у різні організації і вважав для себе навіть буденною справою.

Для мене, та й для моєї дружини, спонсорські пожертви — своєрідне свято душі. Нам і справді завжди радісно і якось особливо затишно, коли ми людям допомагаємо у скрутний для них час.

Минуло чимало місяців з дня смерті Кастнера. Я вже почав забувати його, але одного разу до мене в офіс завітав президент єврейського земляцтва і сказав, що їхня управа вирішила продати мені найкращі земельні ділянки, які належать у Стейт-Коледжі єврейській общині.

Пропозиція мене зацікавила. Ми сіли в авто і виїхали з президентом на місце. Земельні ділянки й справді були в одному з найпрестижніших районів міста. Я навіть не приховував своєї радості і дав волю емоціям. Мовляв, беру не торгуючись.

Та раптом мою увагу привернула одна будівля. І я поцікавився, що це таке.

— Наш клуб, — відповів президент.

Я уважно оглянув той "клуб", а тоді кажу пану президенту:

— Слухайте сюди, пане президенте! Я є з України. Я виріс серед містечкових євреїв. У мене в Миргороді було багато єврейських друзів. І я бачу, що то не клуб, а синагога. На Україні мого батька більшовики розстріляли за те, що він ходив до церкви і в тій церкві якось сказав таке, що не сподобалось владі. За це поплатився життям. На Україні більшовики зруйнували всі наші церкви і ваші синагоги. А ті, що не зруйнували, перетворили на бази і склади господарських товарів. Ви знаєте, я є будівничий в Америці. Я будую будівлі, а не руйную, і цієї синагоги також руйнувати не буду. У мене, українця, рука на це не підніметься. Це ваша святиня. Я не маю морального права її руйнувати і ні за які гроші цього не зроблю. Хоч би ви мені землю віддали задарма і ще додали мільйон доларів... Ви мене зрозуміли?

Я, здається, за все своє життя не виголошував таких довгих промов, як тоді. Запам'ятав тільки, що в президента рясно виступив піт на чолі. Він сором'язливо мовчав. Потім мовчки потис мені руку і мовив:

— Спасибі, Алексе. Спасибі тобі за науку. Я давно не діставав таких уроків...

Того ж дня ми роз'їхалися в різні сторони. На довгі роки. Я більше не згадував про ту землю. І ніколи не думав, що мені Ще колись доведеться зустрічатися з тим президентом і говорити про купівлю землі. Але довелося. Рівно через десять років з того пам'ятного дня.

Той самий президент єврейської общини привіз мене на те саме місце і сказав:

— Алексе, як бачиш, ця земля чиста і освячена. Вона тебе чекала десять років. Нині ціни піднялися удвічі. Але наше слово дорожче золота. Земля твоя. Не маєш усіх коштів сьогодні — ми почекаємо до завтра. Але цього разу ти нам не відмовляй. Це не тільки наш продаж, це і наш подарунок. За твою людяність, Алексе...

Останні чотири слова були найдорожчим для мене скарбом. Скарбом, заради якого я і моя родина живемо на цій землі, такій грішній і такій прекрасній...

Бензі і Ганкі

Не знаю чому, але мені постійно хочеться розповісти всім про двох нерозлучних друзів — моїх гарних будівельників і людей. Більше десяти років вони працювали у мене на різних будовах у Стейт-Коледжі. Один — американець, другий — українець. Прозивали їх на будовах по-своєму: на американця казали Бензі Білл, на українця — Ганю Білл. Усі їх любили. Ніхто на них не ображався, і вони ні на кого. Я їх теж дуже любив.

Вони були схожі один на одного з вигляду. В однаково порваних майках від того, що на своїх животах друзі попереношували десятки, якщо не сотні тонн різних будівельних матеріалів, здебільшого облицювальної плитки. В однаково заляпаних джинсах і так само заляпаних кросівках. Працівники вони були бездоганні. Але обидва мали одну і ту ж ваду: полюбляли чарочку. Коли вони були трохи напідпитку, визначалося це дуже просто. Бензі коли йшов, то обов'язково з підстрибом, щоб усім здавалося, що він йде рівною дорогою, Ганкі, якщо до нього хтось наближався, витягував праву руку вперед і трохи задкував. Очевидно, боявся, щоб від нього не почули перегару. Дуже інтелігентний він був. Бензі колись належав до числа банківських феноменів, але горілочка вивела його з банку і привела на будівництво. Ганкі міг би бути геніальним дизайнером. Він на відстані двох-трьох метрів безпомилково визначав розмір плитки, підносив її, а Бензі так само бездоганно клав на "природне" місце.

Об'єднувала цих двох людей не тільки чарочка, а те, що вони обидва належали до затятих холостяків. Хоча, кажуть, свого часу обидва були одружені.

Якось я затримався біля них. Власне, біля одного, Ганкі. Бензі десь відлучився. Я подав Ганкі відро з розчином. Він, посміхаючись мені, сказав: "Дуже дякую, босе, що ви подали мені відро з розчином". Тут підійшов Бензі і додав: "Коли я писатиму мемуари, то обов'язково розпочну їх так: "Пам'ятаю як зараз: мільйонер Алекс Воскоб ходив у мене в підручних". Ми усі тоді щиро сміялись. Прикро, але трапилось так, що тепер мемуари про них пишу я і згадую їх теплим словом.

Якось вони вдвох зашили у свій "рідний" бар. Тут їх усі знали. Ганкі глянув на рекламу лотереї, в якій потрібно було вгадати шість номерів, щоб виграти одразу кілька мільйонів доларів. Вони випили по "традиційній чарочці", і Ганкі мовив до Бензі:

— Бензі, ти хочеш стати, як Алекс Воскоб, мільйонером? Тільки, на відміну від нього, не за десятки років, а за одну ніч?

— А чому б ні! — беручи дві пляшки пива, посміхнувся Бензі.

— Тоді я купую тобі один лотерейний білет і роблю королівський жест. Ти знаєш, Бензі, яка в мене легка рука і точне око. Зараз куплю білет, закреслю шість потрібних цифр, і ти через кілька днів прокинешся тверезим і мільйонером. Але, Бензі, одна умова: ти не купуєш "Кадиллак" і яхту, ти не їдеш від мене на Багами. Ти завтра і післязавтра залишаєшся моїм вірним другом. Ходиш у цій самій подертій майці і доводиш цьому божевільному світові, що дружба двох геніїв коштує більше мільйона зелених. Ти даєш слово, Бензі?

Під неймовірний регіт відвідувачів бару Ганкі купив квиток, закреслив шість цифр і корінчик при свідках вручив Бензі. Ударили по руках на знак домовленості й замовили ще по одній.

Я не знаю, як далі побудувати речення. Чи треба вам казати по те, що Бензі й справді через кілька днів став мільйонером? Це достовірний факт, як і кожне слово, що ви зараз читаєте. Він виграв у джек-пот два мільйони шістсот тисяч доларів. Виграш віддав батькові, бо, видно, передчував, що на цій землі довго не протягне. Так воно, на превеликий жаль, незабаром і трапилося. Але, як справжній мільйонер, Бензі завжди мав при собі новісінькі купюри вартістю у сто доларів і таку ж порвану, як у Ганкі, майку, заляпані джинси й кросівки. Бензі дотримав слова — не купив ні "Кадиллак", ні яхту і ні разу не поїхав на Багами. Він залишився вірним своєму другові Ганкі. Вони любили своє життя, наші спільні будови, а я любив їх: нерозлучних друзів і унікальних особистостей — американця Бензі і українця Ганкі...

Років десь двадцять по тому мій син Юрко забажав перенести чи просто розібрати одну із внутрішніх стін у своєму будинку. Мабуть, на прохання дружини Ніни, бо майже всі жінки дуже полюбляють переносити стінки, як і меблі, з місця на місце. Пізно вночі він мені телефонує: — Тату! Ви знаєте, що я в стінці знайшов? Що я міг відповісти? Звичайно, я віджартувався. Кажу:

Мабуть, мільйон від Бензі і Ганкі. Бо ти телефонуєш так пізно...

Він у відповідь сміється:

Це справді так. Я визначив, хто ту стіну в моєму домі виклав.

І хто? — розчаровано перепитав я.

Бензі і Ганкі.

Вони що, листа там замурували? Чи автографи залишили?

Ні, тату. Не вгадали. Вони залишили мільйон... Ну, приблизно... Бляшанок з-під пива... Я уже третій день їх тачкою звідти вивожу...

— О! — коротко вигукнув я. А що ще я міг сказати?

"Баранячий ріг"

Американці дуже пишаються своєю винахідливістю. І вони для цього мають усі підстави. Але трапляється, що ми, українці, даємо їм у тому чи іншому випадку фору. Я уже не кажу про ті речі, де мені довелося вносити новаторські поправки, як, наприклад, у Канаді в перемотування електродвигунів, запровадження нового принципу роботи електростанцій на місцевому паливі в Україні чи нововведення в моїх американських будівлях — системі опалення.

По закінченні чергової новобудови я з синами Юрком та Віктором часто вилітав до Флориди. Ми започаткували традицію: закінчили роботу — п'ять-сім днів, не більше, на перепочинок. Вийти в море, порибалити.

У нас тоді уже була своя яхта "Чайка" і "свій" капітан Гілберт ле Дюс — американець французького походження. Природжений, до речі, моряк. А з ним і рядовий матрос — рибалка Джой. Ніхто на Флориді, від Маямі-Біч до Бока-Ратон, не умів так поставити спінінги, як Джой Волсон. Мої діти між собою чомусь прозвали його Добрим Сільвером. Звідки і як вони придумали йому це морське прізвисько невідомо.

Мої сини й онуки любили Доброго Сільвера, бо він любив їх і завжди створював для них маленьке сімейне свято, або, точніше, робив "сімейний сюрприз". Не розумію, як у нього уже там виходило, але знаю чітко одне: хто був на яхті найменший, той витягував з океанських глибин найбільшу рибину. Джой мав неперевершений "нюх" — безпомилкове відчуття, на кінці якої багатометрової жилки найбільша риба. І він удостоював честі витягти її наймолодшому членові екіпажу. Онуки були безтямно щасливі сюрпризними витівками Доброго Сільвера.

Того дня ми кинули якір у голубій лагуні острова Беміні. Капітан Гілберт ле Дюс постійно полював тут на королівську рибу — кінгфіш — разом з Добрим Сільвером забавляв усіх нас рибальськими бувальщинами.

Повечеряли ми в таверні, здається, "Одноокий Нельсон".

Пам'ятаю, вперше на морському острові ми їли прісноводних раків, доставлених сюди із штату Мейн.

Вранці, коли над Атлантикою ще висіла діамантова ніч, густо усіяна світлими зорями, наче циркове коло зі своїми блискітками, ми приготовувалися до виходу у відкритий океан. Капітан Гілберт подав команду: "Зніматися з якоря", і трос потяг якір угору. Ми зайшли в каюту, але капітан ле Дюс раптом подав нову команду: "Відбій". Наш якір, зачепившись за підводне каміння, добряче зігнувся. З таким якорем виходити у відкритий океан було не бажано. Адже наступну ніч ми збиралися провести ще біля одного острова Багамського архіпелагу — Вагу. Такий якір не утримав би нас у лагуні, і нашу "Чайку" віднесло б у море.

На Беміні ж, здається, не було ні майстерні, ні кузні, де ми могли б вирівняти якір. А втім, ми й не цікавилися цим. Я не морський вовк і в якорях розбираюся приблизно так, як, скажімо, в астрології. Але потрібно було щось робити. Я підійшов до цієї важкої металевої штуки і уважно почав вивчати її. В усіх випадках свого життя я собі кажу: "Алексе, якщо цю річ зробила людина, а не Господь Бог, то чому цього не можеш зробити ти?"

Зробивши три "почесних кола" навколо того якоря, я попросив своїх хлопців знайти міцненьку палицю. Юрко і Віктор кинулися на пошуки. Капітана Гілберта і Доброго Сільвера я попросив принести моток мотузки. Якір ми заякорили між залізобетонною стінкою і дошками пристані. Намотали на зігнуту лапу якоря вірьовку, тоді обмотали нею головну якірну частину і я наказав своїм хлопцям скручувати той якір у "баранячий ріг".

Після моєї команди випадкові безплатні спостерігачі на сусідніх яхтах, не в змозі стриматися, так розреготалися, ніби їх хтось в одному місці лоскотав. Сміялися всі без винятку "морські вовки" і їхні матроси. Не сміявся тільки мій капітан, хоча зі знаком питання в очах позирав на боса і на його ще не зміцнілих у м'язах синів.

Мої хлопці дружно взялися за закрутку. Мотузка скрутилася в такий "гвинт", що здавалося, якщо Юрко і Віктор випустять з рук палицю і вона розкрутиться у протилежний бік, то якір перетвориться на пропелер.

— Не випускати ні на мить, — наказав я. Юнги, як ми жартома називали Юрка і Вітю, крутили що було сил. Сини мене завжди слухали і вірили в батька як в людину, яка "все може". Звичайно, я таким не був і не є, але мені завжди було приємно, коли Юрко у присутності мами Галі казав:

— Чого я навчився у тата, так це слухати!

Металева штука раптом почала в руках моїх синів гнутися. І ми її таки скрутили, поставивши металеві лапи якоря у симетричне положення, тобто так, як слід.

До нас через кілька хвилин підійшли "морські вовки", ті, що реготали. Вони прискіпливо оглядали якір і не вірили своїм очам. Один із них для чогось навіть помацав його. Мабуть, переконувався, чи те, що він бачить перед собою, справді з металу. Прицмокнув губами і мовчки відійшов. Ніхто з них більше не сміявся, але ніхто з них і не похвалив нас. Дивні люди, еге ж?

Наше меценатство

Нарешті я здійснив ще одну свою мрію — став українським меценатом. Звичайно, я ще не належу до когорти Євгена Чикаленка, Андрія Шептицького чи Івана Мазепи, але уже маю моральне право казати про себе: — Я меценат. Український меценат!

Десь колись я вичитав, що народ не може визначити свого генія при його житті. Це зробить меценат. Щось на зразок того, як було, наприклад, з Тарасом Шевченком, якого викупили з кріпацтва. Завдяки римському Меценатові, не пропала в пітьмі віків творчість Вергілія і Ґорація. А хтось із моїх земляків свого часу видав за власні кошти — навіть без відома автора — безсмертну "Енеїду" ще одного мого земляка Івана Котляревського. На цьому творі ми всі виростали.

Я мав велике моральне задоволення від меценатства. У цьому величезну роль відіграла моя дружина Галина — директор Фундації імені Івана Багряного, яку вона перша і заснувала. Вона кохається в мистецтві, особливо в малярстві. Добре пам'ятає, що Голландське Відродження теж побачило світ завдяки меценатству. Отже, нікого з нас не потрібно було переконувати, що меценатство — один із найблагородніших моральних обов'язків людини.

Тим, що стали меценатами, ми в родині пишалися так, як дехто орденом чи якимось почесним титулом. А для нас з дружиною це навіть щось більше. Мабуть, певні риси вдачі закладаються природою, Богом. І закликають робити добро людям. Добре тобі — допоможи й ближньому.

Не рекламую, по-американськи, себе як мецената, бо і без реклами є кого фінансувати. Майже щодня лягають на наш стіл листи — допомогти комусь щось видати, щось добудувати, щось утвердити. Не всіх ми спонсоруємо. Та й фінансово це неможливо. "Ціла імперія", — сказав Роттер Томпсону, забравшись на гору Нитані. І хоч наша корпорація є також своєрідною маленькою "імперією Воскобійників", але ця корпорація — не держава.

А все почалося з "Білої книги про чорні діла Сталіна". Ми тоді не мали аніякісіньких коштів. Навіть, пригадую, пальто мені взяли в кредит. Але коли дізналися з газет, що видається така книга — книга правди про совєтську дійсність, ту дійсність, у якій тільки за те, що ти роботящий чи мислячий, висилають до Сибіру чи ставлять до стінки, — ми взяли позичку і, не задумуючись, переказали видавцям 500 доларів. Як пам'ять про розстріляного батька. Як пам'ять про всіх батьків і матерів, знищених "тюрмою народів" під час політичних голодоморів і сфабрикованих більшовиками справ по винищенню українського інтелекту з метою штучно перетворити мислячу націю тільки в робітників і селян. А заодно створити відповідну світову громадську думку.

У 1968 році, уже перебуваючи у США, дізнаємося, що тут, а також у Канаді триває збір коштів у фонд кафедри українознавства при Гарвардському університеті. Очолює цей фонд магістр Степан Хемич. Ми з Галею запрошуємо його до себе в гості і виписуємо чек на 5 тисяч доларів. Пригадую, тоді часопис "Свобода" пером Леоніда Полтави назвав наш жест "Гетьманським даром Галини та Олексія Воскобійників". Не кривлячи душею, ми мали велике моральне задоволення. Та й на ті роки то була таки значна сума.

Найважчим роком у моєму житті став рік 1971-й. Рік смерті нашої дорогої і мудрої мами, яка нас усіх, синів і невісток, і об'єднувала, і створювала неповторний сімейний затишок у родині. Ми всі важко пережили втрату мами Марини. А тут додалося ще одне несподіване горе: електрострум убиває брата дружини — Миколу Дробота. Його дружина Ірена залишається з трьома малими дітьми — Сонею, Богданом, Оленкою.

У Баунд-Бруці ми ставимо пам'ятник померлим, а в Українській Вільній Академії наук США (УВАН) засновуємо щорічні стипендії для докторантів і науковців з українознавства. Фонд називаємо "імені Григорія-Марини Воскобійників та Миколи Дробота". Фінансово допомагаємо закінчити свої наукові праці нашим інтелектуалам Богдану Рубчаку, Зиновію Квіту, Любі Литус, Тарасу Гунчаку та іншим. Ми щасливі, що ці люди згодом усі стали відомими науковцями не лише в Америці, а й у світі.

Десь наступного 1974 року в одній із українських американських газет вичитали, що український робітник із Чикаго Микола Шаблій подав цікаву ідею українській діаспорі: створити "залізний фонд" для публіцистичної та книжкової інформації про життя українського народу, назвали цей фонд ім'ям нашого класика Івана Багряного. Від себе додам: одного з найближчих приятелів нашої родини. Ми гаряче підтримали цю ідею і такий фонд, що діє й нині, створили. Першим директором Фундації Багряного обрано було мою дружину. Уже через рік фонд мав свої філіали чи не на всіх континентах — в Австралії, Америці, Європі. У першу річницю його утворення в готелі "Америкен" 21 лютого 1975 р. о восьмій годині вечора на розі п'ятдесят другої стріт і Сьомої авеню в Нью-Йорку відбувся банкет-бал. Запросили духовий оркестр під керівництвом Б. Гірняка і двох гарних наших солістів І. Раковського і М. Шкварка. Презентація, як тепер пишуть газети, пройшла успішно.

Чи не найбільшою нашою родинною радістю стало створення при Гарвардському університеті Українського Гарварду. Ми внесли туди у 1978 році сто тисяч американських доларів. Переді мною, між моїми записами, десятки листів. Серед них особливий і дорогий нашій сім'ї лист-подяка від Василя Лагошняка. Я не можу стриматися, щоб його не процитувати: "Шановні і дорогі наші Меценати! З щоденника "Свобода" ми довідалися, що Ви пожертвували 100 тисяч долярів на завершення Українського Наукового Інституту Гарвардського Університету, створивши фонд свого імені.

Цей Ваш благородний вчинок заслуговує на увагу українського загалу, бо ж Ви за життя творите для себе тривалий пам'ятник на полі української науки.

Вашу цінну пожертву найкраще можемо оцінити ми, збірщики ФКУ (Фонд кафедр українознавства), бо ж з довголітнього досвіду знаємо, як тяжко знайти таких жертовних і щирих меценатів для Українського Гарварду, якими є Ви..."

Звичайно, нам з Галею приємно читати такі слова. Але не за них працюємо і спонсоруємо. Нам найдорожче те, про що пише далі пан Лагошняк. У цьому наше кредо як меценатів. У цьому наша любов до Вітчизни. А саме з-за таких слів зараз я змушений своєю скромністю вдарити об землю і запитувати ще кілька рядків:

"...особливо тепер, коли Москва нищить нашу науку в Україні. Сміливо можемо твердити, що мільйони сестер і братів на Батьківщині не мають благословеннішої вістки, як діставати все нові, все надійніші докази, що ми тут осягаємо те, чого вони там не можуть осягнути, що працею і жертовністю справжніх українських патріотів ми на вершинному американському університеті будуємо наукову твердиню, яка запевнить українцям місце для борні проти окупантів на арені світової науки, паралізує україновбивчі плани ворогів та відвоює вкрадену ними історію, культуру і назву України-Руси..."

Ось за такі рядки ми, не задумуючись, у часи тоталітарного режиму, у ті уже далекі, як на тепер, роки, вносили свої пожертви. В ім'я життя, в ім'я слави, в ім'я утвердження нашої України. В ім'я того, як сказав поет:

Україна є, і Україна завжди буде! Наприкінці вісімдесятих у повітрі запахло горбачовською "перестройкою". Мене особисто ніколи не покидало чуття, що Україна стане вільною державою. Можливо, це родинна інтуїція (бо так само завжди думали і мої брати Михайло та Іван), а може, то було в мені від того, що я не лише будівничий, але, як кожний бізнесмен, економіст. Я добре пам'ятав слова колишнього генерального секретаря Совєтського Союзу Андропова — того самого, що в Союзі серед білого дня влаштовував на людей облави. Він сказав, що Союз уже стоїть на "краю економічної прірви". А тепер прийшов Горбачов і заявив, що той Союз "уже летить у прірву" і, кров з носа, — необхідна "перестройка". Отже, міркував я, недалекий той час, коли совєтська імперія розповзеться по швах і почне кришитися на дрібні шматочки. Україна має стати вільною. Їй потрібні будуть "нові" люди — люди, які розбиратимуться у ринковій системі, і цих людей має дати Америка. Але в Америці про них повинні подбати ми, українці. Цими думками я поділився з Галею. За десятиліття спільного життя вона уже добре вивчила мій характер. Тож, уважно вислухавши мене, сказала:

— То яка в тебе пропозиція? Ти ж просто так нічого не кажеш. Щось уже нове надумав?..

— Я тепер, Галю, мрію про створення Українського студійного центру не тільки при Гарвардському університеті, але й при нашому, Пенсільванському...

— Так для цього ж потрібні гроші, і чималі, — мовила вона.

— Обов'язково дамо. Це ж для України...

Що стосувалося України, Галя ніколи не заперечувала. З такими думками, тепер уже вдвох, ми пішли до президента Пенсільванського університету Брайса Джордана. Ми сподівались, ні, були впевнені, що наш внесок заохотить й інших українців Америки збільшити цей фонд. На жаль, цього не трапилось.

— Пенсільванський університет – ідеальний центр для Українських студій, — підтримав нашу ініціативу Брайс Джордан.

— Але скажіть, містере Воскоб, для чого вам це потрібно? Я трохи вас не розумію. У нас є Слов'янський центр. Бажаючі українці можуть навчатися там...

— Бачите, містере президенте, — не поспішаючи, почав я викладати свої думки, — майже в усіх слов'ян — росіян, поляків, чехів, сербів — є свої батьківщини. Вони відносно вільні від комунізму. В українців держава тільки на папері. Вона має нібито й конституцію, прапор, гімн, навіть членство в Організації Об'єднаних Націй з дня її заснування, але не має Незалежності, Соборності, Волі. А я вірю, що остання в світі імперія — московська — незабаром розпадеться, як усі інші імперії світу. Із цих уламків на планеті постане моя велика європейська держава з п'ятдесятимільйонним народом.Їй і потрібні будуть кадри. І ці кадри практично й теоретично "підковуватиме" ваш і мій університет. І я на це даю гроші...

— Я бачу, ви не тільки гарний будівничий, містере Воскоб, але й гарний політик. Прозірливий... Цікаво. Я з вами заклався б на парі, але боюсь, що програю... Якщо ви так упевнено про це кажете, то так воно й буде...

— Дякую вам, містере президенте, за гарні слова й підтримку...

Він, у свою чергу, подякував мені за ініціативу і гроші на добре діло. Ми на згадку сфотографувалися для університетського часопису. А незабаром ця фотографія не з моєї легкої руки розійшлась по всіх українських газетах США. Десь через тиждень після цього президент Брайс Джордан повідомив мене, що до наших 100 тисяч доларів фонд "Нешенел фанд фор Гюманітіз" додав ще й своїх 33 тисячі 333 долари. Решта українців поки що мовчали, міцно затиснувши свої фінансові кишені. Ніхто з них не наважився хоч трохи засунути туди свою руку і витягти якусь десятку тисяч доларів для братів-українців.

Так ми заснували у 1988 році ще й і при Пенсільванському університеті Український студійний центр. І тут не можу стриматися, щоб не сказати кілька слів про одну надзвичайно показову людську рису. Пенсільванське студентство, дізнавшись, що на Український центр такі великі кошти вніс один із мешканців міста, українець за походженням і будівничий за родом занять, будови якого в нашому місті чи не на кожному кроці, зацікавилося своїм національним корінням. Близько двох тисяч юнаків та дівчат почали в своїх біографіях розшукувати українськість. У кожного з них, як виявилось, хтось був також українцем: мама, тато, бабуся чи дідусь. Їм негайно захотілося вивчати історію, літературу і культуру народу, з якого походять їхні предки.

Довгожданий 1991 рік настав раніше, ніж я гадав. Щастю нашому, як і всіх свідомих українців, не було меж. Того ж року я з синами Юрком і Віктором поїхали на рідну Україну, яку я залишив понад сорок років тому. Мені хотілося показати дітям красу моєї землі. Я навіть вибрав для цього місяць травень, коли цвітуть київські каштани і коли мій Київ, що має менше слави, але більше краси, ніж усі Парижі разом узяті, постає у всій своїй пишноті. Вибрав для того, щоб він полюбився і моїм синам, так, як мені, коли я був ще харківським студентом.

Київ і Україна тих років їх не розчарували. Вони, здається, пройнялися до України великою любов'ю. Принаймні і Юрко, і Віктор після поїздки сказали мені:

— Якби ми, тату, не народилися на американському континенті, то закохались би в Україну не менше, ніж ви з мамою...

Наступного, 1992-го року я налагодив постійніший зв'язок із Київською сільськогосподарською академією, подружив з її ректором Дмитром Мельничуком, і уже тут, у Стейт-Коледжі, ми знову зібралися на сімейну раду. Вирішили, що перших двохсот тисяч доларів для обміну двох університетів — американського і українського — замало. З цим погодився мій син Юрко і його дружина Ніна. Пам'ятаю, вічно іронічний Юрко цілком серйозно тоді сказав:

— Тату, в Україні уже комунізм будували. Фінал як з Вавилонською вежею. Хай тепер спробують запровадити ринкову систему, дати нарешті людям добру роботу, платню, гарні харчі, хай спробують відчути себе вільними людьми. Щоб мати можливість приїхати до Америки, як ми в Україну. На ваш Український центр ми з Ніною виділяємо п'ятдесят тисяч доларів.

Треба сказати, що з 1989 року Юрко заснував У Стейт-Коледжі свою будівельну корпорацію "Джі-Н Асошіейтс" і справи в нього йшли добре. Ми були щасливі: діти тепер твердо стояли на своїх фінансових ногах. Синове недосипання дало позитивні паростки.

Почувши про 50 тисяч, я піднявся і міцно потис йому руку. Ніну по-батьківськи поцілував, подякував їм за щедру матеріальну підтримку. Юрко, як завжди, посміхнувся і весело запитав:

— Я й сам знаю, тату, що ми з Ніною добре вчинили. А скільки ж ви з мамою даєте на цю справу?

— Сину, — відповів я, — у нас ще є порох у порохівницях. І ми від вас, молодих, з мамою не збираємось відставати. Ми даємо стільки ж... Скільки подружжя корпорації "Джі-Н Асошіейтс". Тобто ще п'ятдесят тисяч. А разом з першою сумою і такою ж другою, — я тобі про неї не казав, — від нас з мамою це буде двісті п'ятдесят тисяч доларів.

— О'кей! — посміхнувся ще раз Юрко. — Тоді я завтра телефоную до керівництва університету і домовляюсь про нашу зустріч. Чекова книжка, тату, зі мною. Не забудьте взяти свою...

Дій Янсма — керівник міжнародних програм факультету сільськогосподарських наук, якому зателефонував Юрко, — проявив неабияку цікавість до аграрного сектора України, бо добре знав про її чорноземи. Після обіду ми уже сиділи в декана згаданого факультету доктора Ламартина Гуда. Того ж року Київська сільськогосподарська академія стала називатися Державним аграрним університетом і зав'язала найтісніші контакти з Пенсільванським. Десь через рік-два аграрний університет здобув право називатися й Національним, і його абревіатура набула тепер іншого звучання — НАУ. Мені ж рішенням Вченої Ради ще Державного аграрного університету від 31 серпня 1993 року присвоїли високе і дороге для мене звання Почесного професора університету за номером першим. Тепер у моїй біографії це був мій другий Почесний диплом.

Звичайно, список наших пожертв можна продовжувати і продовжувати. Пишу це не для самореклами, пишу для заохочення інших, святий обов'язок яких підтримати молоду Українську державу, бо ж відомо, що волю легше завоювати, ніж утримати.

Наша мета — збереження національної ідентичності, освіти, культури, історії, українського православ'я. Не під Москвою, Константинополем чи Римом. Під Києвом. Древнім, як ті Рим, Константинополь, Афіни. Менше політичних суперечок, гризні, отаманства. Більше праці, патріотизму, єднання. В іншому випадку — смерть державності та ідентичності. Пам'ятаймо, Москва не спить. Очі у неї вічно розплющені — дивляться на Україну.

Даємо кошти на книговидання. Зокрема, дитячої літератури. Відгукнулись на благодійну програму першої леді України, на її шляхетне поривання "Дружина Президента — дітям України!"

Горді, що сьогодні наші імена можна побачити на стінах сучасної лікарні Маунтен Вю Госпітал, на будинку української православної церкви в Купер-Сіті у Флориді — її розпис здійснено за наш рахунок. Ім'я мого розстріляного батька золотими літерами вирізьблено у відбудованому Михайлівському Золотоверхому соборі в Києві. Не обійшли ми й наше, Стейт-Коледжівське, летовище, на яке виділили 15 тисяч доларів.

Підтримуємо українську газету "Українські вісті" — орган УРДП. Допомогли видати збірник українського маестро Григорія Китастого, відгукнулись свого часу на прохання доктора із Сіракузького університету Якова Гурського щодо видання спогадів генерала Петра Григоренка. А також виділяли кошти на книги Шумука, Снєгірьова, Івана Багряного, на збірник Василя Гришка "Український голокост-33".

Після появи на карті молодої держави Ізраїль, на прохання єврейських банкірів, зокрема організації "Юнайтед Джуїш епіл", ми також відгукнулись фінансово. Не за всесвітнє "браво" євреїв на адресу українців. А в ім'я торжества в світі демократії, а не брудної політики. В ім'я історичного завтра і взаєморозуміння з народом, що йде пліч-о-пліч з нами тисячу років. Така пожертва відіграла певну роль, коли провокаційна Москва сфальшувала справу "Івана Грозного" — Дем'янюка, аби вбити свій клин між українським і єврейським народами в той час, як ми почали знаходити з єврейством спільну мову. Цю акцію ми провели як усі українці Америки. В ім'я справедливості і проти штучної упередженості.

Ми вважали і вважаємо, що фінансова жертовність, економічна активність нашої еміграції повинні стати обов'язком кожного свідомого українця. Українська жертовність — ключ до успіху на всіх ділянках національного життя, наше утвердження у світі. Відмивання до чистоти і об'єктивності нашої тисячолітньої історії від московського бруду та мулу, яких нам нанесли "брати" за триста з лишнім років "вічної дружби". Наша історія в розрізі тисячоліть, а не подаровані нам дві сторінки з московських претензійних фальшивок про продовження "третього Риму" чи московське месіанство на землі.

Нам необхідно відчути потребу в своїй присутності в діловому світі планети. Свідома відмова від надмірних благ, повсякденна праця і прагнення до найвищого еталону елітарності. Без довгих нудних розмов, розхристаності, самовихваляння. Ти повинен стати в очах кожного українця, казав я собі, живим зразком жертовності і еталоном за своїм інтелектом і енциклопедичністю знань. На тебе має з розкритим ротом дивитись і японець, і німець, і росіянин. Таким є мій брат Михайло — наш "домашній Фейербах", як ми люблячи його називаємо. Тут, в Америці, на нас часто рівняються і американці. Нам приємно це. А найбільш приємно, що тут ніхто не має нас за "меншого брата", "унтерменша". Ось у чому питання. Ми американцям і Америці вдячні за це. І не тільки словесно. Ми працюємо і на її добробут, благо і демократію.

Наші пожертви в ім'я розбудови України, кращого життя її народу — наші духовні пам'ятники. Але треба завжди пам'ятати, що базою сильних є сильна економіка. Тоді у тобі народжується дух незалежності. Тоді ти себе почуваєш господарем, а не рабом на своїй землі. Без економічної бази неможливий сильний розвиток науки і культури і, певний, навпаки. Чи аксіома це? Можливо. Але, дотримуючись таких поглядів, я став меценатом.

Керуючись саме такими принципами, наша сім'я в серпні 2000 року спонсорувала через Пенсільванський університет півтора мільйона доларів США для навчання в ньому українських студентів та впровадження Національним аграрним університетом України найсучасніших сільськогосподарських проектів і програм.

Меценатство повинно стати святим дороговказом для кожного із нас. Незалежно від суми — і для тих, хто дав один долар, і для тих, хто дав сто тисяч. Я будівничий і скажу: без однієї цеглини в стіні будова незавершена. Тому благородства соромитися не слід. Це не похвальба. Це заклик: ставайте в історичні ряди меценатів в ім'я утвердження свого народу на цій землі. Можливо, в моїх словах багато пафосу, можливо... Але про це з холодним серцем говорити не можна. Тому будьте всі і сьогодні, і завтра українськими ЧИКАЛЕНКАМИ, СИМИРЕНКАМИ, ЯЦИКАМИ. Хай нашою історією освятяться ваші благородні імена!

На острові Ямайка

Кжуть, легенди народжуються разом із твоїми ділами. Але, буває, часом ідуть попереду них. Так трапилося і зі мною. Я вже писав, що один із кореспондентів часопису Пенсільванського університету мав необережність назвати мене в пресі "найшвидшим будівничим США", а мер Ланг запропонував мою кандидатуру, щоб очолити оргкомітет Стейт-Коледжа з чистоти і дизайну нашого міста. Це робило мені честь.

Що ж до легенди стосовно мене, то вона мала певні підстави, хоч я ніколи й не зводив жодного 27-поверхового будинку в Стейт-Коледжі за 99 днів. Я, звичайно, міг би це зробити. Але справа в тому, що в Стейт-Коледжі не дозволяється будувати вищих будинків від будови Пенсільванського університету. До речі, перші 12-поверхові будинки ми заклали саме в Стейт-Коледжі.

Що ж до цифри 99, то вона майже відповідає дійсності. Майже, бо всі свої об'єкти я завершував і за 80, і за 90 днів. Але ніколи не будував за сто днів. Саме така легенда про нас з Галиною як про кращих і найшвидших будівничих США і долетіла до Ямайки. Видно, на крилах преси. Бо преса тоді й справді про нас, як я часом жартома кажу, "розперезалася". Газети писали про "наші ударні подвиги" за п'ять останніх років. (Це відбувалося саме напередодні відомої американської конференції, про яку я скажу нижче). Тоді ми збудували десять люксусових будинків. І це удвох з Галиною. Без дизайнерів і професіоналів будівничих. Коли я тепер оглядаюсь назад, сам цьому не вірю. Але факт є факт. Для моєї родини — уже історичний. Згодом ми побудували ще сім семиповерхових будинків. Заселили кілька тисяч людей у квартири за досить доступними цінами. І теж усе в зелені, все в чистоті. Екологічній чистоті. Це й привело нас до Ямайки. Там відбулася велика конференція з екологічних питань, на яку з'їхалися всі будівельні фірми й корпорації США. На той екзотичний острів запросили й нашу корпорацію: мене і Галю. Ми поселились у готелі, здається, також "Ямайка". Точно уже не пригадую. Та це й не має особливого значення. Пам'ятаю, то був гарний готель. Люксусовий номер. Чудові балкони над самісіньким голубим океаном. Навіть саме повітря здавалося голубим і трішки підсоленим. Воно вливалося не тільки в наші кімнати, а й у наші душі. Перше враження від Ямайки — незабутнє.

Конференцію представляли 600 американських фірм з усіх штатів. П'ять півгодинних доповідей. Серед цих п'яти — одна моя. Для мене це стало абсолютною несподіванкою. Я не збирався виступати. Я сам хотів почути мудрих людей. Тим паче що ніхто мене до приїзду на Ямайку про виступ не попередив. Зі мною не було ніяких матеріалів. Знову довелося покладатися на власну пам'ять. Доти вона мене не підводила. Вірив я в неї і цього разу. Та й поруч був мій найкращий "комп'ютер" — Галя. Більш надійного у моєму житті не існувало.

На трибуну виходив хвилюючись. Поклав собі виступити врозріз попередніх виступаючих. А це могло викликати одразу чимало заперечень, незадоволення, реплік. Так воно на початку й сталося. Мене перебивала навіть президія. Мовляв, дещо не за темою. Зала ж вигукувала:

— Хай говорить! Нам цікаво!

Це мене й заохотило. На президію я уже не звертав уваги. Коли виникали сумніви щодо категоричності тверджень і висновків, заспокоював себе: "Ти живеш у вільній країні. Можеш говорити все". Ну, звичайно, окрім закликів до повалення влади у США. І я їм доповідав:

— Ми тут зібралися з питань будівництва і екології. Чистота повітря — проблема номер один. Це так. Але якщо ми завтра закриємо заводи і фабрики, де по кілька тисяч працюючих, то вони залишаться без роботи, без платні. А майже в кожного з них родина, діти. Що завтра? У містечку Тайрон, наприклад, живе дев'ять тисяч мешканців. Дві тисячі з них працює на паперовій фабриці. Фабрику вчора закрили. Людей звільнили. Чи не здається нам, що після купання дитини ми разом з брудною водою вихлюпуємо і дитя... Я за очищення. Я за те, щоб синє і чисте небо Ямайки було над кожною оселею. Але дайте час. Чи, може, діятимемо так: сьогодні вирішимо, а завтра все позакриваємо? Залишимо людей без роботи? Що ми їм скажемо? Скажемо, що всі вони мають чисте повітря над головою? Мовляв, можете відчинити вікна і дихати ним день і ніч...

Я іронізував. Але інакше б мене не зрозуміли. Зала вітала мій виступ вигуками "браво", у перерві до мене підходили, просили копію доповіді. Та вона була у мене в одному примірнику — в моїй голові.

Ще в цій доповіді я говорив, що моя фірма питання екології завжди ставила на перше місце. Викинув 250 тисяч доларів не В ПОВІТРЯ, а НА ПОВІТРЯ! За 60 днів переробив у будинках усі спалювачі на "треш-шут" — компектори, машини, що спресовують сміття. Але сьогодні інші, менші фірми таких сум не можуть вкласти в компектори, бо збанкрутують. Усе піде за вітром. Для охорони навколишнього середовища потрібні державні дотації, інакше буде те, що я уже сказав. І одразу ціни на житло зростуть.

Кілька родин, що представляли маленькі фірми, підійшли до нас із словами вдячності і запросили на вечерю. Їм хотілося ближче познайомитися з нами, дещо уточнити, глибше вивчити проблему: адже вони також розуміли, що чистота планети — перш за все!

Ми прийняли запрошення. Це була своєрідна моральна компенсація за мої переживання. Я того дня почував себе на Ямайці іменинником. Жаль тільки, що тривало те з півгодини. Але все одно було приємно. Задоволення від виступу бережу в серці і по сьогоднішній день. Не завжди зазнаєш такого почуття. А той день був щасливим винятком. Резолюцію конференція прийняла. З моєю... поправкою.

А за чистоту повітря як "найчистішому" будівничому мені ще й диплом вручили. Тоді на Ямайці не кожний удостоївся такого визнання.

"Гордий орел"

У Стейт-Коледжі у мене народилася ще одна, зовсім не пов'язана з моєю професією ідея. Народилася спонтанно, несподівано. Наші стейт-коледжські телепередачі мали нечітке зображення. Часто на голубому екрані прокочувалися, як бархани в пустелі, цифрові, а то й літерні хвилі. З'являлося миготіння. Все це дратувало мене, моїх рідних. Діти просили:

— Дідусю, зробіть щось!

Вони в мене вірили так, ніби я й справді міг УСЕ! Крутили антени то на північ, то на південь. Цікавились, з якого боку від нас Вашингтон або Нью-Йорк, і в той бік спрямовували антени. Але картинка не поліпшувалась. Щоб зарадити справі, я знайшов знаючих у цій галузі техніки людей. Вони мені пояснили, що й до чого. Потрібно поставити на наших горах ретрансляційну вежу.

Я саме дістав перепочинок. Щойно завершив черговий будинок. Недовго думаючи, пірнув, як у воду, в нову справу. Можна сказати, пірнув з головою.

— Галю, — повідомив дружині одного вечора, — засновуємо нову корпорацію. Телевізійну. У Стейт-Коледжі. Я вже й назву придумав "Гордий орел".

Вона посміялась, але не заперечувала. Знала — це не просто зайва витрата слів та енергії. Коли так кажу, то вже вивчив проблему досконало.

А з пам'яті мені й досі не йде одна подія, що передувала моєму телевізійному бізнесу.

...У Стейт-Коледжі на той час я вже був досить відомою людиною: входив до складу муніципалітету міста, мав статус головного естета, простіше кажучи, відповідав за дизайн Стейт-Коледжа, був спонсором Пенсільванського університету. Все це я кажу не для того, щоб зайвий раз нагадати про свою роль у житті студентського містечка, а про те, що саме цю мою активну діяльність, якщо можна так сказати, помітили і у Вашингтоні.

Одного раннього весняного дня до мене завітали гості з Білого дому:

— Містер Воскоб? — поцікавилися, хоча, видно було з усього, могли про це й не питати. Після привітання перейшли, як я досить швидко зрозумів, на секретну розмову. Говорили, щоправда, голосно, але водночас якось ніби насторожено. При цьому час від часу то озираючись, то прислухаючись.

Я відчував, що йдеться про щось дуже важливе у моєму житті. Але перш за все чомусь подумав про свою батьківщину — Україну. То були складні політичні часи, між Америкою і Росією настав апогей холодної війни, і всім нам, американцям, здавалося, що від росіян можна чекати чого завгодно.

Совєтський Союз ми переважно називали Росією, а совєтський народ — росіянами. Та й Москва це не дуже й заперечувала і не надсилала уряду США ніяких нот протесту. Кремль така неточність у назвах цілком влаштовувала.

Та цього разу загроза йшла, як я зрозумів, не від совєтів, а від арабів. Вони оголосили блокаду Америці і збиралися заблокувати поставки нафти на американський континент.

Спочатку я не міг второпати, чому вони мені про це кажуть і яке відношення я маю до нафти, так само як і до арабів. Але, як я невдовзі здогадався, спричинилось до цього те, що свого часу, ще перебуваючи в Україні, у своїх юнацьких мріях я виношував — при тодішньому рівні науки й техніки — чимало абсурдних ідей. Та не всі вони, зрештою, виявились такими, і на деякі з них я мав зареєстровані американським урядом патенти. А одна з моїх ідей не полишала мене і в Пенсільванії. Якось я поділився нею з моїм приятелем, деканом Пенсільванського університету, і, пам'ятаю, він тоді мені сказав:

— Алексе, це не абсолютно абсурдна ідея. Навпаки, вона абсолютно реальна. Але дуже дорога...

А йшлося про пальне з сільськогосподарського насіннєвого продукту: сої, кукурудзи, рапсу тощо. Саме із суміші сільськогосподарського збіжжя я і мріяв добути... Бензин.

Ось саме за цю ідею вхопилися урядовці з Білого дому. Я одразу охоче погодився. Бо коли б я ще мав таку нагоду: мрію перетворити в реальність.

Але це Америці коштуватиме мільярди доларів, — заявив я нежданим гостям.

Ми знаємо, містере Воскоб. Америка йде на це. Слово і детальний проект за вами...

Я погодився, навіть не задумуючись. Мені це було близьке.

Я цим снив і, чесно кажучи, роками виношував у собі цю мрію. Мені одразу ж виділили перші кошти,.. Та щось там у політиці не залагодилось, як це часто трапляється, і Білий дім раптово дав відбій своєму надзвичайно таємному планові. Переді мною довго вибачалися й пообіцяли компенсувати свій прорахунок. От тоді у мене й народилася інша ідея — створити в Пенсільванії першу телевізійну приватну телестанцію. Про це я й сказав чиновникам з федерального уряду.

— O'кей! Готуйте документи, — відповіли мені коротко, але не зовсім обнадійливо.

Документацію я підготував ґрунтовно. Оббив, щоправда, перед цим чимало порогів, узяв кілька десятків дозволів, починаючи від мерії міста, уряду штату і кінчаючи начальством місцевого летовища.

Нарешті, довгожданий день прийшов: мені Вашингтон дав дозвіл на першу в Америці приватну телевізійну станцію. Радощам моїм не було меж. Я негайно виїхав на околицю Стейт-Коледжа, піднявся на вершину легендарної гори Нитані і оглянув з її вершини "Долину щастя". Саме так назвав цю чудову місцину з далекими зеленими краєвидами і темно-синіми озерами перший відкривач Пенсільванії Джеймс Роттер. Тут, на горі Нитані, мала піднятися до неба телевізійна вежа.

На першу нараду телевізійників я зібрав цілий штат кращих спеціалістів з Пенсільванського університету. Кожний бізнес опирається на три кити, як колись земля. Це:

А) всебічне і найглибше вивчення проблеми — перспектива;

Б) цілковита відповідальність;

В) цілковите взаємодовір'я.

Допоміжні вимоги: принциповість, упевненість, спокій, усмішка. Ніяких окриків на підлеглих, якнайглибша повага, підвищена платня, відсутність психологічної дистанції між босом і робітником. Кожний має почуватися людиною незалежно від ділянки роботи. Усі ділянки важливі, як усі функції одного організму. Кожного повинен вислухати. Слухати людей — це мистецтво. Запастися терпінням. Усі зауваження на початку врахувати, зважити, проаналізувати. Делікатно відкинути другорядне, залишити тільки головне. Ініціативу, добру поправку, суттєву поправку — заохотити. І аж після цього до праці. Спішити не поспішаючи.

З такою приблизно програмою ми й зібралися перед стартом. Коли все зважили і обговорили, найбільшу відповідальність — не знімаючи її з себе — я поклав на випускників Пенсільванського університету: гарного журналіста і письменника Вільяма Мак-Кевіна та досвідченого інженера Тома Ралея. Вони знали в телевізійній справі все. Тепер УСЕ повинен був знати я. Коли моя наукова підготовка підійшла до завершення, ми розпочали розробку об'єкта. І нам тоді УСЕ й вдалось.

Газета "Сентр Дейлі Тайме" тоді писала: "Одержано дозвіл на місцеву телевізійну станцію"; "Федеральна комісія інформацій видала зареєстрованій телевізійній станції і мережі в Стейт-Коледжі, власником якої є Олексій Воскобійник (Алекс Воскоб), дозвіл на будівництво комерційної телевізійної станції. Канал 29".

Над пенсільванськими горами висів серпень 1972 року. Я, чесно признаюсь, після того всього раптом відчув радість і страх, щастя і відповідальність. На горі, що підіймається на 2,5 тисячі футів над морем, монтувалася вежа висотою ще у 500 футів. За кілька кілометрів від нашого летовища Мід-Стейт. Дозвіл від Генерального агентства в справах авіації лежав у моєму офісі в сейфі. Це була ще одна перемога перед новим великим звершенням у моєму житті. Я почувався, як почувається, певне, гірський орел, що сидить на вершечку гори і пильно оглядає простір у сто миль навколо себе. Саме в такому радіусі ми планували передавати через нашу телевізійну станцію програми трьох найпопулярніших каналів Америки: Ей-Бі-Сі, Сі-Бі-Ес, Ен-Бі-Сі та місцеву освітню програму.

Ретрансляційна корпорація "Гордого орла" запрацювала бездоганно. Через кілька тижнів мене запросили до міської управи і урочисто, в присутності найвідоміших і найавторитетніших людей Стейт-Коледжа, вручили Почесну грамоту-подяку "Review Design Board". З промовою виступив мер. Сказав, що це за працю для людей. За працю для народу.

Остання фраза мера піднесла мене на вершину щастя. Я й справді почував себе дуже щасливим. Я недаром живу на землі, я потрібний людям, потрібний народу. І це не гучні слова. Саме такі почуття завжди жили і живуть у моїй душі.

Нині сотні маленьких містечок і міст Пенсільванії мають якісні передачі. Без "підморгувань", тобто без технічних перешкод. Тепер гори — уже не завада. Сімнадцять округів Центральної Пенсільванії від імені своїх телеглядачів підключились до подяки Стейт-Коледжа — надсилали своє велике спасибі нашій новій корпорації. Я розпростав крила: голуба радість жила не тільки в їхніх оселях, а й у моїй душі.

Розважальні передачі, інформація, спорт, останні новини уже названих програм були на екрані від 5-ї години вечора до 12-ї ночі. А в суботу і неділю з самого ранку. Мав я і власний резерв — 35 відсотків часу, які йшли на показ фільмів, передачу новин про місцеві справи, рекламу. І мріяв про найголовніше — ознайомлення американців з побутом, культурою, традиціями, історією, літературою українців.

В 11 часописах ми друкували наші телевізійні програми. А також у "TV-Guide" та в інших виданнях такого типу. Видавали брошуру на 24 сторінках, де подавалась інформація про наші ідеї, знання, досвід. Все це користувалося надзвичайною популярністю. Ця будова нашій корпорації "Гордий орел" обійшлася у 4 мільйони доларів. Із 517 телевізійних станцій Америки (на той час) таких, як у нас, зареєстровано лише 97. А щодо родинної власності, то лише одна. Наша. А після завершення будівництва я міг собі сказати:

— І тут, Олексію, твоя американська мрія стала дійсністю!

У Кеніі

"Як мені хочеться кинути квіти до ніг лорда Тейлора". Саме таку фразу, пам'ятаю, сказав я своїй Галині після повернення з Найробі, столиці Кенії. Хоча я особисто не знаю жодного лорда і жодного Тейлора. Але мені, українцеві, у 1984 році, саме у 1984 році, дуже хотілося кинути квіти до ніг лорда Тейлора.

Стояв листопад згаданого року. Мені зателефонував Михайло. Він розповів, що наш Український уряд в екзилі, тобто уряд Української Народної Республіки (УНР), добився присутності на сесії Організації Об'єднаних Націй. Це була, якщо не помиляюсь, 39 сесія ООН, і на ній виступив президент США Рональд Рейган. Холодна війна між Америкою і Совєтським Союзом досягла своїх вершин. Йшов 5-й рік ганебної афганської війни, що її запалив СССР на землях Афганістану, де за його інтереси гинули українці (кожний четвертий від совєтського війська — така сумна статистика уже сьогоднішних днів), а також минала річниця, коли Кремль наказав знищити південнокорейський авіалайнер — мирний пасажирський літак, який випадково перетнув повітряний кордон совєтів. Я не міг поїхати до Нью-Йорка, хоча брат зарезервував мені одне місце, і тому слухав виступ нашого президента дома біля екрана телевізора. Саме тоді Рейган назвав Совєтський Союз "імперією зла" на планеті. Принаймні мені так запам'яталося. Виступ надзвичайно емоційний, переконливий і зворушливий. Пригадую, як телевізійна камера крупним планом показувала обличчя делегатів. Майже в кожного з них в очах стояли мимовільні сльози. Рональд Рейган, якого тоді Совєти, ці повітряні бандити, у свою чергу "охрестили" "американським яструбом", сказав, що, коли молоді мами підносили до своїх грудей немовлят, щоб їх нагодувати, московські "вожді" дали команду запустити ракету в мирний літак і знищити його.

Обурення серед делегатів більше ніж 150 країн світу досягло такого рівня, що, очевидячки, багатьом із них хотілося вийти на майдан біля штаб-квартири ООН і влаштувати марш протесту. Тільки статус дипломатів не дозволив їм зробити цього. Незворушно сиділи з кам'яними обличчями і більшовицькими серцями лише представники із соцтабору (більша частина з них взагалі вийшла, демонструючи своє безкультур'я).

Так от, саме на тій сесії Генеральної Асамблеї ООН того дня виступив англійський лорд Тейлор. З високої трибуни ООН за дорученням її величності королеви Великобританії Єлизавети він оголосив колишню колонію Англії Брунейро-де-Салам вільною державою. Делегати всі підвелися зі своїх місць, і зала вибухнула оплесками, дякуючи за такий благородний, воістину королівський жест. Щасливий лорд сяяв від щастя і задоволення. А я тоді подумав: "Чому Україна — не була колонією Англії?" — і подумки перенісся в Кенію, звідки ми з Галиною щойно приїхали. У її столицю Найробі. Ми йшли її вулицями, майданами, хідниками, і все було встелено живими квітами. Здавалося, вся Центральна Африка принесла їх в дарунок столиці Кенії. Ми разом з кенійцями переступали сонячні барви цих квітів і нічого не могли зрозуміти. Несподівано до нас підбіг щасливий і усміхнений кенієць і довго нам як білим тис почергово руки.

— Сенк'ю, сенк'ю, — дякував він.

— Що трапилося? Звідки ці квіти? — запитали ми у кенійця. Як? Ви не знаєте? Ви не з Англії?

Ми з Америки!

— О, Америка! — вигукнув він. — Це добре. Але Англія краще. Вона нам подарувала свободу і незалежність. Ці квіти для королеви Єлизавети.

Ми зрозуміли все. За кілька годин до нашого приїзду тут була королева Великобританії, її величність Єлизавета. І тепер вільні і незалежні кенійці вітали колишню свою "гнобительку". З вдячністю. Кидали їй квіти. З вдячністю за те, що з учорашньої колонії Кенія постала державою.

Я перенісся думкою у 1939 рік, так само у вересень місяць, в Україну. У рік "совєтського визволення" Західної України. Наші брати-українці, що до того перебували під Польщею, нарешті об'єдналися з матір'ю Україною. Щастю не було меж, як писали тоді совєтські газети. Хто з них тоді міг подумати, що не мине й місяця, як совєтський кат поміняє бравурні марші на траурні, щоб світ не почув ні крику, ні зойку під час розстрілів західноукраїнської інтелігенції. В тому числі і знищення Комуністичної партії Західної Украши (КПЗУ). Отже, то відбувалося знищення не класове, а національне. Бо розстрілювали московські більшовики однаково і безпартійного українця, і українця-комуніста.

І тоді в Кенії, і біля екрана телевізора я подумав: два світи і дві нації: більшовицько-азійська — дика і англійська — європейська, цивілізована. Я вголос до Галі промовив:

— Як мені хочеться кинути квіти до ніг благородного лорда Тейлора. В ім'я моєї держави України!

Тільки я знав: за всю історію Росія не народила на світ жодного лорда!

Наші перепочинки

Я свідомо у заголовок виніс саме це слово — перепочинок, а не відпочинок. Бо що таке відпочивати, ми, по суті, не знаємо. Ми, здасться, ніколи у житті й не відпочивали. Наскільки себе пам'ятаємо — ми завжди у праці.

Якщо провести паралель з кіно, то наші американські перепочинки короткометражні. Щоправда, екзотичніші, ніж у нас, в Україні. А втім, я можу помилятися. Адже ми в Криму не були. Хоча мріємо туди поїхати.

Відпочиваємо, точніше перепочиваємо, ми коротко, але активно. Останнім часом обмежили перепочинок до мінімуму: переліт із Стейт-Коледжа до Маямі-Біч і вихід в Атлантичний океан, на риболовлю. Інколи на Багамські острови.

Раніше, у молоді роки, ми брали активну участь у захоплюючому риболовецькому змаганні в чисто американському дусі, бо треба було вносити гроші. Ми також вкладали гроші, і найкращий риболов, точніше — щасливчик, який упіймає найбільшу рибину за однакових для усіх учасників змагання умов, стає одразу багатою людиною. Отож подвійне не лише моральне задоволення, а й фінансове. Сума вкладу зростає від кількості учасників таких змагань.

У нашому сімейному ансамблі серед риболовів було тільки два фотознімки "щасливчиків": мами Галі і сина Віктора. Впійманих ними рибин любительська фотокамера і зафіксувала на згадку.

А тепер помандруємо далі. Для сучасного рівня цивілізації наша планета занадто мала. Маючи кошти на подорожі і бажання якомога більше побачити, ви вирушаєте в короткі мандри планетою. Мандруєте і помічаєте ще одну особливість: ми по земній красі йдемо "бульдозером". Ми жорстоко нищимо природу. Мені як будівельнику це особливо боляче. Коли я це бачу, то все більше й більше переконуюся: людина — це варвар. Вона сама залишає для себе все менше і менше незайманості на землі, її первісності. Дуже це боляче і дуже прикро.

Це я кажу нині з вершини своїх літ, але, будучи молодим, ніде правди діти, і сам трішки "грішив" проти природи: любив полювання. Таку розкіш дозволяв собі в двох випадках: після завершення будівництва і взимку під час зимових шкільних канікул для дітей.

Де ми за останні десятки років тільки не попоїздили! У яких тільки екзотичних місцях планети і країнах не бували! На схилі років "поспішаєш жити". Зазнати насолоди від планети-красуні, яку нам подарував Господь Бог. Платимо ж ми їй за її красу своїм Страшним судом, не боячись Божого.

Коли завмирав будівельний сезон, ми трохи оживали: Ямайка, Ньюпорт, Сен-Кройц, Пуерто-Ріко, Куросава, Аруба, Гаваї, Венесуела, Кенія, Конго, Кіліманджаро...

Відвідували і Лас-Вегас... Казино. Хотілось усього спізнати. Все, окрім Європи. Вона у мене в перші десятки літ після війни асоціювалась зі страшним минулим. Хоча ми знали: ні Париж, ні Лондон, ні Київ у тому не винні. Страхіття, у яке перетворили "міс" Європу, лягали виною на дві ідентичні ідеології: комуністичну і фашистську, і нині важко сказати, котра з них страшніша. Червона чи коричнева. Гадаю, обидві не мають права на існування.

Перегоряючи на будовах, знемагав, падав з ніг. А коли завершував будівництво, негайно брав перепочинок і мчав у країну лісів та озер — Канаду, на батьківщину трьох наших дітей: Лариси, Юрка, Олександра. Або ж до тепла — на Флориду.

Я тричі провідував рідний Квебек — край моєї "трудової юності". Тепер я полював не на золото в копальнях Валдора, а їхав до своїх давніх приятелів з племені апачі, оспіваного письменниками-романтиками. Ми сідали з індіанцями в їхні човни і запливали на далекі озера. Тут ставили намети і полювали на бобрів, ловили спінінгами рибу. Я одержував море задоволення. Ніде в світі не бачив таких чистих і незайманих ще нами, людьми, озер. Над ними ночами повисала така тиша, що, коли на зоряному склепінні неба прокидався місяць, ми ніби чули, як він делікатно розминається із зорями, тихо пливучи нічним небом. Коли ж прокидався бобер і бив своїм хвостом по тих зорях, що відбивалися у воді, то луна, наче постріл з гармати, котилася аж до місяця і під самим піднебессям розсипалась на друзки.

Я не письменник і не можу передати на папері тих переживань і почуттів, які народжувались у моїй душі від незайманості навколишнього світу. І розумів індіанців: заради такого земного божества не страшно і померти, щоб зберегти його. Для нащадків. Для майбутнього.

Коли ти пізнаєш ближче природу, відчуєш її всіма фібрами своєї душі, то тільки тоді починаєш розуміти, як треба берегти її для прийдешніх поколінь. І в такі щасливі миттєвості життя ти в уяві переносишся до днів первісної незайманості природи і сам собі кажеш:

— Заради таких світлих перепочинків варто жити на нашій прекрасній землі...

Сімейний "Титанік"

Море завжди таїть у собі загадку і несподіванку. Може, тому ми його так любимо — за його загадковість, таємничість і тепло. Як гарну жінку. Але і в тій, і в тій стихії поруч з неймовірною привабливістю ховається і небезпека.

А що вже говорити про океан... Та ще про той, який давні мореплавці не нарекли Тихим. А все ж Атлантичним. Чи не тому, що тут десь, на його величезних широтах, поховано найпрекраснішу країну людства — золоту Атлантиду?

Той сонячний день в океані нам запам'ятався на все життя. Запам'ятався так, як може запам'ятатись мить, коли ти зустрічаєшся віч-на-віч зі смертю. Навіть тепер, коли починаю свою розповідь про той жахливий епізод із життя моєї родини, мене проймає страх. Страшно собі таке й уявити. Уже пізніше, коли ми відійшли від шоку, хтось із рідних назвав це загибеллю сімейного "Титаніка". А попервах усе складалося добре.

Ми зібралися на Багами. У відкрите море вийшли 23 листопада 1987 року. 24-го — День Подяки, американське свято, його ми вирішили відзначити на одному з Багамських островів. Ми — це я, мій син Юрко з дружиною Ніною, донька Лариса з чоловіком Алексом, моя племінниця Марина (донька Михайла) та її чоловік Білл. Двоє діточок — Лариса і Віктор. Десятим був капітан яхти і його помічник. Скажу тільки, що то був не наш Гілберт ле Дюс. Молодий капітан. Він ще не мав того гарного навігаторського досвіду, що був за плечима у Гілберта.

Трагедія почалась несподівано. Майже всі трагедії розпочинаються саме так. Як тільки ми вийшли із гавані в районі Бока-Ратон на узбережжі Флориди, помпи чомусь перестали працювати нормально: відкачувати як слід воду. Яхта стишила хід. А треба сказати, що це чималий корабель. Трипалубний. Яхта-готель. Мала 6 спалень, 6 туалетів. Добру установку, що переробляла солону воду на прісну. Гарні місткості для прісної води. Водотоннажність — сто тонн. Два однотонні якорі. Ми заправились п'ятьма тисячами галонів пального, взяли тисячу галонів прісної джерельної води, десь близько тонни харчів. На два тижні для одинадцятьох чоловік. Бабуся Галя залишилася з найменшими онуками та сином Віктором на березі.

Капітан спустився у найнижче відділення на кормі і помітив, що в турбіні гвинта дошка. Двигун не працює як слід, а помпа майже не викачує воду. Дав команду "задній хід", щоб вибити ту дошку, яку втягнуло в турбіну. І ось тут трапилося те, що трапилось. Яхта в темпі почала набирати в кормовий відсік воду. По суті, ми йшли заднім ходом на дно. Помпа, яка повинна була викачувати воду, не могла впоратися з величезною масою води. А тут ще хвилі почали переливатися через корму, додаючи лиха. Пізніше ми дізналися, що помпу було в одному місці пошкоджено. Двигуни, не маючи доступу повітря, почали "задихатися" і одразу заглухли. Через кілька хвилин вимкнулося світло. Супер'яхта перетворилась на величезний мертвий привид самої себе і почала опускатися на дно, піднявши над водою гострий ніс.

Розгублений капітан викинув в океан надувний гумовий гогіт. Але при цьому забув прив'язати його до яхти. Вітер підхопив гогіт і поніс в океан. Юрко опустився в одну із спалень і гукнув Ніну, щоб негайно залишила свої дорогоцінні "цяцьки".

— Ми тонемо! — коротко сказав він і потяг її на палубу. Ніна на той час перебувала при надії, як, до речі сказати, і донька Лариса. Юрій, не задумуючись, стрибнув в океан. Капітан прив'язав другий пліт до яхти, викинув з помічником його в море, але при цьому забув передати на гогіт ножа, щоб перерізати вірьовку і звільнитися від яхти. Тим часом пліт автоматично набрав повітря і ми почали покидати яхту. Опустили на нього двох діточок. За ними — вагітних жінок. На яхті, слава Богу, були рятувальні круги і жилети. Одягали їх на решту дітей і жінок і наказали негайно стрибати у воду. Яхта йшла на дно, втягуючи за собою надувний пліт, міцно прив'язаний до неї. Усі пішли вплав. Усі одинадцятеро. На наше велике щастя, позаду за 25 метрів йшла інша яхта з капітаном Стівом Вестервельтом. Він м'яко розвернув її і на тихому ходу підійшов до нас кормою. Спочатку ми висадили дітей, жінок, а вже тоді вибрались із води самі. Тільки тут, у безпеці, відчули, що таке справжній страх і що таке подивитися смерті в очі. Жінки не могли стримати сліз. Усі вони плакали.

У День Подяки мій син Юрко і зять Алекс Грищук вийшли в море як аквалангісти. На дні моря лежала не тільки яхта вартістю у кілька мільйонів доларів, але й сімейні коштовності, які жінки беруть з собою навіть у тих випадках, коли вирушають на безлюдні острови, де їх немає кому демонструвати.

Під водою залишилися, окрім одягу, ножі, рушниці, пістолети. Кілька тисяч доларів готівкою. Вони, до слова сказати, почали спливати на поверхню і одразу, як чайок хліб, привернули увагу й інших аквалангістів. Юрка і Апекса вони сприйняли за вільних шукачів пригод і також пішли на дно в пошуках "легкого щастя". Довелося "волонтерам" роз'яснювати, що яхта, як і її начинка, є нашою власністю.

Під водою Юрка чекала ще одна небезпека. У пошуках перснів і золотих обручок дружини він проник в одну із спалень. Але в цей час підводна течія міцно зачинила за ним двері, заклинивши їх. Юрко почав задихатися. Стало страшно. На щастя, він не втратив свідомості і самовладання і зміг відчинити ті двері. Щоправда, при цьому так напружував м'язи, що вони в нього боліли ще майже тиждень.

Через шість днів яхту підняли з дна океану. Ніхто з нас не міг навіть уявити, що за такий короткий час океан так жорстоко її спотворить. Усе те, що ми називали гарними словами "естетика", "смак", "дизайн", "гармонія", — набухло, набрякло і розповзлось. З яхти залишився самісінький кістяк, від якого, як мокра вата, відвалювались величезні шматки "естетики", "смаку", "дизайну" і всього іншого.

Ми зібрали решту коштовностей. Вони океану виявилися не по зубах: були цілі і неушкоджені, як і пляшки з шампанським і коньяком.

Ми з командою рятувальників випили кілька пляшок на честь повернення яхти, цього разу з дна океану, і пішли сушити і прасувати готівку, перевіряючи її на міцність струменями повітря і добротними американськими прасками. Долари, як завжди, виявились на висоті. Після океану ходили як вільно конвертована валюта. Отож ми мали маленьку втіху... Як це часто трапляється у житті: після великого нещастя тобі раптом посміхнеться маленьке щастя.

Наш перший приліт

Свій перший приліт в Україну я здійснив наприкінці серпня 1991 року. Ще сідаючи в літак на летовищі імені Джона Кеннеді, у Нью-Йорку, я відчув, як прискорено б'ється серце. Душа в буквальному розумінні цього слова співала. Мені, як тому герою з якогось кінофільму, хотілось підстрибувати і співати. Я летів на вільну Україну. Я летів у рідний край, де нарешті трапилося те, про що мріяли мій тато, мої дідусі, мої брати, усі ми, українці-еміґранти.

Мабуть, в очах свого старшого сина Юрка я здавався смішним. Бо він якось підозріло дивився на мене і все запитував:

— Що сталося, тату?

Йому мої почуття важко було зрозуміти. Адже він народився у вільній Америці, вільною людиною. Не рабом. Не малоросом. Не унтерменшем. Життя раба, або "гвинтика", в Совєтському Союзі не коштувало нічого. Тебе могли вислати, посадити до в'язниці, розстріляти тільки за те, що ти українець. Тільки за те, що ти хочеш розмовляти, молитися своєю мовою, а не мовою окупанта.

Юрко мовчав. Щось йому передавалось від мене. Я також уже давно не був безсловесним рабом Совєтського Союзу. Я американець. Я громадянин вільної демократичної держави і маю право на все. Перш за все на життя. Тепер такого права набувала і моя Україна. Так я тоді думав. Пізніше, коли свободолюбиве похмілля вивітрилося із збудженої душі, я поглянув на себе очима Юрка і здався собі трохи смішним. Бо й справді почував себе Антеєм, що раптом торкнувся рідної землі. Я того разу вперше "зрадив" своїй авіалінії — німецькій "Люфтганзі" — і перший раз полетів літаком "Авіаліній України". Я хотів почути голоси стюардес. Голос командира корабля, що розмовляє українською мовою. Багатьом це, може, здається смішним і наївним, але зі мною було саме так.

Ні, ми, українці, таки невиправний народ у своєму вільнодумстві і сентиментальному романтизмі. Чи треба тут писати, що всього того, чого я чекав від вільної України, у Борисполі я не почув. Не почув і не побачив ні української мови, ні українських вивісок, ні українських декларацій. Ні української митниці.

Ми везли з Юрком для Київської мерії і київських шкіл вісім комп'ютерів. Наші перші, але не останні американські подарунки столиці вільної України.

— Прєдьотся платіть ісчо штраф, єслі не уплатітє таможєнний сбор, — такою радістю зустріли мене в українському аеропорту. Можете після цього уявити мій стан душі. Усередині уже все кипіло. Я досі не знаю, звідки у мене, завжди усміхненого американця, з'явилась раптом "совєтская" злість. Я випалив тому митнику буквально таке:

— Слухайте, ви! Я прибув до України з Америки. Я не розумію цієї мови, якою ви зі мною говорите. Прошу запросити перекладача, який знає українську, англійську, німецьку, польську, — і для більшої ваги я в запалі додав ще якісь дві мови. Здається, італійську та іспанську. Останню я хоч трохи, та знав. Мій психологічний стан був жахливим.

На диво, бориспільський митник сам перейшов на українську мову, і вона одразу зробила його в моїх очах більш лагідним і симпатичним.

— Розумієте, — мовив він. — У нас такий порядок... Поруч нас стояла старенька жіночка. Українка. Вона теж прилетіла з Нью-Йорка. Щось причитала, звертаючись водночас до людей і до Бога.

— Людоньки, що ж це таке? Боже, хоч ти наді мною змилуйся! — Біля її ніг, наче розтерзана птаха, що розкинула крила, лежала розкрита величезна валіза з подарунковим емігрантським начинням. Я на мить забув про себе, про свої розчарування і звернувся до митника, який стояв ні в тих ні в сих:

— Слухайте. — Це моє улюблене слово. — Що ви зробили зі своєю мамою? — показав я на стареньку жіночку. Він мене зрозумів буквально.

— Це не моя мама, — розвів руками митник.

— А уявіть, що це ваша. Ви що, у її валізі шукаєте наркотики?

— Вона перевозить більший вантаж, ніж слід. Треба доплатити. Такий порядок.

— Ми доплатимо, — сказав я і, звертаючись до Юрка, додав:

— Юрко, збери бабусині речі, гарно закрий валізу і заплати скільки потрібно...

Юрко, який усе життя звик мене слухатись, ретельно виконав моє прохання, і навіть більше — відніс ту валізу аж до контролю через митний кордон. Бабуся щиро й гаряче подякувала моєму синові.

— Тепер давайте розберемося зі мною, — вів далі я. — Я не ваша бабуся, я американський пенсіонер. Зі своєї пенсії і синової платні ми придбали ці комп'ютери. Ми їх даруємо вашій мерії, а вона українським дітям-школярам...

Митник весь час кивав головою, розуміючи мене і погоджуючись зі мною, а вкінці співав своєї:

— Я з вами згодний, але такий порядок.

— Гаразд. — Я не знав, що мені йому ще казати. — Тоді скажіть мені, куди йдуть ці гроші, які ви з мене вимагаєте як штраф? До Москви чи до Києва?

Він відповідав:

— Поки що до Москви...

— А-а! До Москви. Так от, пане капітане, чи яке там у вас звання. Я Москві не заплачу ні цента. Вона повинна платити Україні за всі ті грабунки, що вона їх творила тут сімдесят з лишнім літ, а награбувала на всі триста...

Митник і в цьому випадку ствердно кивнув головою і мовив:

— Я з вами згодний.

— Згодні? В такому разі ви мене або пропускаєте, або я зі своїм сином забираємо назад свої комп'ютери і летимо першим-ліпшим літаком назад, до Америки. Я краще ті долари дам вам, українцю, а не Москві...

Митник зовсім розгубився і повідомив, що він тут не найстарший і цього питання сам не вирішує.

— Тоді знайдіть старшого і розв'яжіть цю проблему. Мій аргумент: Москва винна Україні, а не навпаки — спрацював. Підійшли удвох. Старший мовив:

— Усе гаразд. Гаразд! Не хвилюйтесь. Ми вам вдячні за підтримку України.

Я спробував подарувати їм по наручному годиннику, але вони категорично відмовились. Тоді я дав їм по паркерівській авторучці.

— Дякуємо. Авторучки ми візьмемо. Бо у нас нічим декларації людям заповнювати...

— О! — мій улюблений вигук. — То я вам дам більше. На цілий ваш гарнізон...

— Ні, дякуємо. Ми так, до слова...

— Ви до слова, а я до діла. Авторучок, сподіваюсь, ви до Москви не передасте?

Вони щиро засміялися і провели нас аж до виходу.

Бориспіль зустрів нас високим сонцем. Навколо буяла така соковита зелень, що аж вбирала в себе очі. По небу пливли ледь помітні білі хмаринки. Стояла спека. Термометр у тіні показував 36° за Цельсієм. Юрко звернув на нього увагу, промовивши:

— Тату, ви у рідній стихії. Температура, як на Маямі.

— О, так. Я на рідній землі, Юрко. На рідній, сину мій, і мені в це не віриться. Боже, яка краса! Боже, невже я на вільній Україні?! Невже я знову вдома через сорок вісім років? — Я, здається, говорив сам до себе і дивився на глибоке-глибоке синє небо, золоте сонце і соковиту зелень Борисполя.

— Я не вірю, Юрко, що ми з тобою в Україні...

— Ми всі не віримо. Ще не віримо... Але це уже факт... Історичний факт, — відповів Юрко.

І раптом позаду нас почулося:

— Пане, пане!

Ми оглянулись. За нами стояли два молодих вантажники з Бориспільського аеропорту. Вони несли наші валізи.

— Пане, — повторив один із них. — А гроші?

— О, соррі! — вихопилося у мене. — Пробачте, хлопці. Я так захопився красою, Україною... — І, витягши гаманець, подав кожному із вантажників по купюрі. Вони взяли, недовірливо глянули на долари. А тоді якось розгублено перевели погляд на мене, і один мовив:

— Але, пане. Тут... Тут дуже багато. Ви помилились...

— Нічого, нічого, хлопці, — я поплескав одного з них по плечу. — Це вам за українську мову і за... Україну...

Юрко тоді щиро сміявся.

Мій "шофьор"

У Совєтському Союзі робітника мали за ніщо. Хоча пропаганда на весь світ кричала, що країна Совєтів є країною робітників і селян. На словах. Селянин не мав навіть паспорта і, по суті, являв собою безправну істоту, вершиною благ робітника була мінімальна платня, і ніяких елементарних умов у побуті.

Ця совєтська норма перейшла через психологічний шлагбаум і у вільну Україну. Пригадую такий факт. У 1992 році я вдруге приїхав до Києва. Про Київ, як одне з найпрекрасніших міст на нашій землі, я мріяв ще з харківських студентських років. Тепер я мав можливість придбати в столиці України квартиру. І я хотів не просто квартиру, а гарну квартиру. Проблем з купівлею не існувало. Столичні газети буквально рясніли оголошеннями про продаж квартир. Одні залишали країну — виїзд за кордон тепер був вільний, — інші продавали апартаменти своїх померлих батьків або родичів.

У цьому питанні мене підтримала й дружина, яка так само закохалася в місто над Дніпром, і на якийсь час київська квартира стала вершиною наших мрій. Хоча я в Україну повертатися вже не збирався. Америка стала моєю другою батьківщиною. Та все ж віддушину хотілося мати... Хто жив або живе на чужині, той мене розуміє.

У пошуках квартири я їздив з добрим моїм знайомим із Київської мерії, яка пропонувала мені тоді купити один із столичних готелів. Чого я, на жаль, не зробив, не скориставшись доброю нагодою.

Десь пополудні, відчувши голод, запропонував поїхати на обід. Але при цьому уточнив: бажано в гарний ресторан з не менш гарною кухнею. Без совєтської культури обслуговування.

— Такий ресторан у нас є, — не без гордості заявив мій супровідник із мерії. Він там обіймав на той час досить-таки високу посаду і добре знав місто, був гарним шукачем квартир і порадником.

Зупинили ми своє авто біля готелю "Національ". До нас одразу підійшов сержант-поліцейський. Сказав російською мовою, звичайно, що тут стояти "не положено". Мій супровідник поліз у кишеню, витяг звідти якийсь мандат, показав сержанту, той віддав честь і дав нам спокій.

— А не простіше було б заплатити? — запитав я. — Це ж для всіх вигідно. І для бюджету міста, і сержантів на кожному розі не треба...

— У нас ще свої порядки, — мовив він і, не ховаючи мандата, показав його ще й швейцару на дверях готелю "Національ". Таким чином, ми зайшли до ресторану по... перепустці заступника голови мерії.

Раніше, як поінформував мене мій супутник, цей готель носив назву "Жовтневий". На честь "вєлікого октября". Але вивіски не мав. Бо тут жили, ховаючись від простого народу, тільки партійні бонзи.

— Не нижче секретаря райкому, — пояснив мені чиновник з мерії.

— О, — посміхнувся я. — Оце, прибувши із Стейт-Коледжа, я можна сказати, на рівні секретаря райкому.

— Та що ви, беріть вище. Ви у нас, вважайте, як член політбюро, — полестив він мені.

Я йому подякував і, поки до нас офіціантка не дуже поспішала, сказав:

— Слухайте, а чому ви не запросите до ресторану свого брата? Мені здалося, що за кермом нашого авто сидів його брат. На зовнішній вигляд вони були дуже схожі один на одного. Мали й однакові краватки, як я зауважив.

— То не мій брат, — відповів мені мій супровідник, точніше сказати, вчорашній совєтський бос, а нині службовець української мерії. — То мій шофьор.

— О, то у вас є власний водій? — я не іронізував.

— Так. У нас так положено. Якщо ти начальник, — підкреслив він, — то маєш свою секретарку, свого помічника і свого шофьора.

Боже мій, подумав я, яка величезна триповерхова армія у Союзі, а тепер і в Україні: армія водіїв, армія помічників (не плутати із заступниками), армія секретарок. Ми, капіталісти, такої розкоші не можемо собі дозволити. Так недовго вилетіти і в трубу, як в кажуть в Україні. Я все життя на авто їжджу сам: на роботу, з роботи. І не тому, що не маю за що утримувати "шофьора", — мене робітники зневажатимуть. Хоча Америка не демонструє перед усім світом, що вона робітнича держава. Америка може похвалитися, що вона шанує свого робітника, свого фермера. Останньому навіть виділяє фінансову дотацію, аби він не виробляв більше продукції, ніж Америці потрібно. Аби лише не викидав її в море чи не закопував у землю. Хоча в нашому сільському господарстві нині працює всього два відсотки від всього населення.

— Се ля ві, — мовив чиновник з мерії і таки не запросив свого "шофьора" до фешенебельного київського ресторану. — Йому не положено.

Я уважно його слухав і сам собі міркував: і це ментальність вчорашнього безкласового — на папері — суспільства? За що ж, питається, це безкласове суспільство, зі своїми "шофьорами", секретарками, помічниками, розстріляло мого батька? А я, до речі, і в свої сімдесят сім років ще й досі без власного "шофьора". І так без "шофьора" усе життя.

Справа у два листочки і три доноси

Репресований, розстріляний, реабілітований

До літа 1994 року я так і не міг довідатись, де загинув мій батько. Точніше сказати, де розстріляли його більшовики: у Лубнах чи Вінниці. Адже мені так хотілося поставити на його могилі хоч хрест як пам'ять на землі, що породила нас. Випадкове знайомство із заступником Генерального прокурора республіки Борисом Івановичем Вихристенком допомогло мені знайти відповідь на те питання, що мучило нас шістдесят років.

Він зателефонув у СБУ (Служба безпеки України), і мене прийняв полковник відділу з реабілітації. Признаюсь чесно, йшов я на зустріч з острахом. Адже мені так здавалось, що нічого, по суті, там не змінилося: те саме приміщення, ті самі люди, ті самі кабінети, камери, пропускна система, та сама мова, російська, тільки жовто-блакитний прапор над головою. Воно, може, й не слід заново вигадувати велосипед, і все ж на душі ставало моторошно на саму лише згадку: "Тебе викликають у КГБ". Хоча мене запрошували, а не викликали, і установа називалась по іншому — СБУ.

Дуже вже багато крові пролито цією установою і нагнано страху нашому народові — та й не тільки нашому — за сімдесят з лишком літ, щоб іти туди й не труситися навіть чесній людині.

Зустрів мене моложавий полковник досить привітно. Заговорив українською мовою. Завів у велику залу для відвідувачів, і молода секретарка запропонувала чаю чи кави на вибір. Я відмовився від одного і другого, щиро подякувавши. Острах начебто минув. Утішав себе думкою — це вже наші люди. Полковник сказав мені, що у них, в Києві, тільки реєстрація справи Г.В. Воскобійника, а сама справа у Полтаві. Якщо я хочу з нею познайомитися, то слід поїхати в область, він туди зателефонує, і все буде гаразд. На тому й порішили. Я йому ще раз подякував і не повірив, що зі мною тут нічого не трапилось. Я уже стояв на гарній Володимирській вулиці під зеленими київськими капітанами. Полковник доброзичливо тис мені руку і щиро, по-людськи посміхався. Від серця страхи відлягли, і все ж я зателефонував своєму київському приятелю-журналісту і запросив його скласти мені завтра компанію в поїздці до рідної Полтави. Галя відмовилась їхати. Зате підготувала гарний дорожній обід і не забула покласти одноразові стаканчики.

Ми виїхали ранесенько. Я знав, що за своєю професією журналісти народ пронозливий, відважний, здатний на ризик, і це також надавало мені сміливості. Все це одразу й підтвердилось, тільки-но ми переступили поріг тієї страшної в минулому установи. Мабуть, тут колись пройшов і мій тато, а тепер ступав його син.

— А ви українською не можете? — запитав журналіст переодягненого у цивільне, як потім виявилося, підполковника. — Наш гість розуміє тільки українську, англійську, німецьку...

Звичайно, він напускав есбеушнику туману, але мені було приємно. Я в душі тільки посміхався, і це зняло з моїх плечей усю напругу. Підполковник, почервонівши після слів журналіста, мовив, що він корінний полтавець і рідної мови не забув і не збирається забувати. Завівши нас у якусь кімнату, він запросив нас сісти. Я хотів був написати "посадив", але вибрав м'якішій варіант — "запросив сісти". Хоч і таке сполучення слів у цій установі викликало в мене, скажемо так, певні асоціації. Подумалося, що совєтська влада хотіла романтизувати репресивні органи, називаючи катів і вбивць тих страшних років "доблесними чекістами", "лицарями плаща і кинджала". А я завжди називав їх інквізиторами XX сторіччя по знищенню безвинних жертв.

Підполковник приніс справу. Тоненьку, як цигарковий папір: 2 сторінки і 3 доноси. Моїх-таки земляків, миргородців. Один з них ще й колишній приятель тата, другий — наш недалекий сусіда. Я прочитав довідку. Вона свідчила... Звичайно, свідчила російською мовою. Тому подаю за оригіналом:

"След. дело № 15

Справка —

Воскобойник Григориий Васильевич, 1896 года рождения, постановлением Особой Тройки УНКВД по Полтавской области от 2 декабря 1937 г., протокол № 8, приговорен к расстрелу.

Приговор приведен в исполнение

11 декабря 1937 г.

Секретарь Тройки..."

Підпис нерозбірливий. Із трьох закарлючок. Певне, боявся, що колись розшифрують, назвуть ім'я ката. Довідка друга. Від 5.06.89 року. Номер 13/426989. Також російською мовою.

"Прокуратура Полтавской области. 314601, г. Полтава, ул. Луначарского, 9

По Постановлению Особой Тройки УНКВД по Полтавской области 2 декабря 1937 г, привлечен к уголовной ответственности по ст. 54-10 ч. 1 УК УССР (антисоветская агитация).

В соответствии с частью 1 статьи 1 Указа Президиума Верховного Совета СССР от 16 ноября 1989 г. "О дополнительных мерах по восстановлению справедливости в отношении жертв репрессий, имевших место в период 30-40-х и начала 50-х годов гр-н (ка) ВОСКОБОЙНИК Г.В. реабилитирован.

Справка о реабилитации видана 30.05.95 г. сыну (це вже в період незалежності України. — О.В.) Воскобойнику Алексею Григорьевичу.

Прокурор Полтавской области

государственннй советник юстиции 3 класса

В. В. Кривобок".

А тепер коротко про зміст допиту, доносів і підстав для розстрілу. Як на нормальну державу (іншого слова не знайду), то підстав там взагалі не існувало. Та, власне, про це й свідчить довідка, А якщо по великому рахунку, то батька слід було не розстріляти, а нагородити. Бо якщо вірити тому, що засвідчили наклепники, написавши усі три доноси однією рукою, то пророцтво батька час підтвердив. Червона армія й справді залишилась напередодні війни без... голови. Тобто без професійного вищого командування. А саме це й сказав батько. Але чи не краще слово передати документам. Цитую дослівно за оригіналом:

"Прі встречах с прівєржєнцамі церкві Воскобойнік говорит "Германія, Польша, Кітай вооружают своі армії для наступлєнія на советскую власть...

В разговорах с прівєржєнцамі в 1937 г. висказивал пораженческоє состояніє РККА, говоріл: "Красная армія сейчас очень слаба, і нєт руководітєлєй, коториє моглі управлять армієй. Во врємя судєбного процесса 1937 года по делу... шпіонов-бандітов Тухачевского, Якіра, Прімакова і другіх. Когда бил об'явлєн в газетах пріговор суда о расстрєлє такових, Воскобойнік висказивал сожалєл о расстрєлє, восхвалял іх как ідєйниє люді, расетрєлялі комуністи ні за что. Больше добавіть нічєго не могу". Помилки, стиль — все збережено. За оригіналом.

Мені також нічого додати. Що тут додати? Бо хіба доблесну Червону армію і сталінських трубадурів, які кричали "ми ворога шапками закидаємо", не турнули гітлерівці аж до Москви "і до окраін"? Та в такому темпі, що Йосип Сталін у перші дні війни перебував у стані прострації від переляку. Перед "великим совєтським народом" замість нього довелося виступати "творцеві" "Пакту Молотова-Ріббентропа", і то, здається, аж на шостий день після початку війни. А "батько всіх народів" продовжував тим часом добивати німецьких комуністів-"шпіонів", які перетинали кордони Союзу, щоб попередити про напад вчорашнього друга і колеги по розподілу світу Адольфа Гітлера. Та Сталін нікому не довіряв. Окрім себе.

Урочище триби,

або Дорогою смерті

Наш новий знайомий, підполковник СБУ, залишив нас у своєму кабінеті. Дозвіл зняти копію зі справи мого батька міг дати тільки генерал, начальник управління, і підполковник пішов по той дозвіл. Окрім того, я попросив його, якщо можна, заодно взяти для нас дозвіл поїхати на місце розстрілу батька. Тепер уже я знав точно, де розстріляно тата. Під Полтавою, в урочищі Триби.

На відміну від Київського СБУ, в Полтавському управлінні мені здавалося менш затишно, було трохи не по собі. Я сказав би — навіть моторошно. Може, тому, що десь тут у 1937 році тримали мого батька, допитували і розстріляли. До кабінету час від часу заглядали люди в цивільному — працівники СБУ, запитували, де підполковник. Усі вони розмовляли російською мовою. Я зрозумів: ті ж самі люди, що служили за Совєтського Союзу. Хай так, але чи патріоти вони? Адже це чи не найголовніша установа держави, яка покликана захищати її інтереси. Тут мають служити тільки найвідданіші їй люди.

Нарешті підполковник повернувся і запросив нас до генерала. Сказав, що генерал зі мною, земляком, хотів би познайомитися особисто. Приємно було це почути. В приймальні на дверях прочитав табличку. Генерал мав козацьке прізвище, досить-таки оригінальне: Січиокно. Звали так само, як мого знайомого заступника Генерального прокурора республіки: Борис Іванович.

Генерал вийшов з-за столу. Чемно з нами привітався. Говорив гарною українською мовою. Здавався мені нетиповим генералом: не відповідав стереотипу, виробленому моєю уявою. Добре освічений і всезнаючий. Приємно вразив його патріотизм. Цього я аж ніяк не чекав. Він казав, що цього разу ми Москві не дамося. Дуже тепло говорив про Україну, про те, що всі ми давно мріяли мати свою державу. Бути в ній господарями, а не служити комусь проти свого народу.

Він мені дуже заімпонував і своєю доброю рукою наче зняв з моєї душі всякий острах і скутість, що їх породжувала установа, якою він керував. Генерал викликав до себе симпатію. Кінець кінцем я й сам заговорив, хоч до цього більше слухав.

— А звідки ви родом, пане генерал? — поцікавився я.

— З Миргорода, — посміхнувся він. — Ваш найближчий земляк.

Отже, він уже все про мене знав, подумав я. Ще б пак — архіви зберігалися в цьому приміщенні. Після телефонного дзвінка з Києва генерал, мабуть, детальніше ознайомився з моєю біографією.

— Цікаво, а де ви жили в Миргороді? — вів далі я.

— Недалечко від вас, — посміхнувся він і назвав свою вулицю. Це й справді було поруч з нашою Бережанською.

Ми ще трохи погомоніли, і я, відчуваючи себе уже розкуто, запитав, чи не можна дізнатися, де все-таки розстріляно мого батька. Адже досі ми цього не знаємо. Чи, може, це секрет? Генерал відповів, що тепер з цього ніхто ніяких секретів не робить. Про це знає вся Полтавщина. І що ця полтавська Биківня носить назву урочище Триби.

— Підполковник відвезе вас на місце... Це десять кілометрів від Полтави. Батько ваш сидів тут, у Полтаві. Потім їх звідси забрали. Сказали, що в полтавській в'язниці тісно, то відвезуть у харківську... На десятому кілометрі автостради Полтава-Харків закінчився життєвий шлях вашого батька. Прийміть через п'ятдесят років мої співчуття...

Я промовчав. Сльози напрошувались на мої очі. Минуло стільки років. До цього моменту ми в родині не знали, де точно і коли саме розстріляний наш батько. Гадали, у Лубнах (я уже про це згадував) або ж у Вінниці. Виявилося, він загинув тут, під Полтавою. Обіч знайомої мені ще зі студентських років автостради.

Генерал підвівся з-за столу, сказав, що радий знайомству зі мною, і по секрету повідомив нас, що сьогодні його колишнього колегу, попередника, який сидів саме в цьому кабінеті, призначають прем'єр-міністром України.

— Це гарна ознака, — зауважив мій приятель-журналіст, що досі мовчки слухав. — Може, ваше крісло — стартовий майданчик. Дивись, через кілька років і ви станете прем'єром...

Січиокно посміхнувся і подав мені тонесеньку течку з копіями "справи" мого батька.

— Вас усю дорогу супроводжуватиме Віктор Олексійович. "Дорогою смерті" — так я подумки охрестив автостраду, якою півстоліття тому везли на розстріл мого батька і тисячі моїх земляків, — я тепер їхав своїм авто. Дивився на голубе полтавське небо, столітні дуби, вічнозелені сосни — німих свідків безвинно розстріляних — і думав свою гірку думу. Думав тисячний раз, якою б стала Україна, якби в ній господарем був українець, а не чужинець. Якби раптом з могил — наївна дитяча ілюзія — встали мільйони убієнних в Україні, в Сибіру, на Соловецьких островах, по всіх совєтських гулагах і прийшли в Україну. В який би квітучий сад перетворили б вони свою землю. Як можна було знищувати найроботящіший і найрозумніший люд, який у ринковому світі є найбільшим капіталом держави. Я дійшов одного висновку: ворогам мого народу потрібна українська земля. Ми живемо на дуже гарній і багатій землі, подарованій нам Богом від Карпат до Кубані. Вона й мозолить постійно очі завойовникам.

Ми вийшли з авто через кілька хвилин. Обабіч траси шумів сосновий бір. Ніде ніщо не підказувало нам, що це друга українська Биківня — урочище Триби. Тільки уже на узліссі ми помітили великі чорні хрести. Їх було п'ять. Чотири, очевидно, символізували всі чотири сторони світу. А п'ятий, найвищий, стояв по центру — піднімався над цим моторошним світом. Тут працювало кілька будівельників. Вони зміцнювали цементним розчином пагорб, на якому стояв той своєрідний пам'ятник. Десь на фото він у мене зберігся.

Ось тут, за цими чорними хрестами, серед темної ночі у піщаному урочищі Триби в 1937 році більшовицькі кати розстрілювали золотий фонд України. Тут знищено сорок тисяч ні в чому не винних людей. Єдина їхня вина — вони належали до волелюбної, непокірної української нації. Нації, яка вічно хоче бути господарем на своїй землі і над якою вічно хочуть хазяйнувати інші.

Я схилив свою сиву голову перед символічною могилою батька і сорока тисяч жертв, що загинули разом з ним. Перехрестився. Чорні хрести мовчки дивились на мене. Сосни ж немов ожили і тривожно зашуміли верховіттям пірамідальних крон. Смерть не вертає померлих. Тільки ми, живі, несемо у своїх серцях світлу пам'ять про них і, передаючи її прийдешнім поколінням, кажемо:

— Діти, бережіть рідну землю. Кований чобіт окупанта вічно загрожує нашій з вами землі. Не проспіть волі! Хай благословить вас Бог!

Національна хвороба

Мій син Юрко — надзвичайно реалістична постать. Душа у нього українська, а погляди на все американські. Він часто каже мені та й нашим братам-українцям:

— Не романтизуйте себе. Ви живете спогадами. Якщо вас послухати, то українці чи не найкраща в світі нація. Я такого ще в дитинстві наслухався, але переконати в цьому американців англійського, французького чи німецького походження не міг. Навіть у школі...

Тут, мабуть, чимало гіркої правди. От і тепер настає якесь розчарування. Ще кілька років тому ми на всіх перехрестях тішили себе:

— Ну, нарешті. Тепер і ми вільні... Тепер ми покажемо... Тепер Україна...

І що ми можемо тепер сказати нашим американським друзям, які поривалися разом з нами їхати в Україну? Розбудовувати нашу державу. "Робити бізнес". Щоб було добре всім... Тепер звідти тікають. Солідні компанії згортаються... Нам з докором кажуть: "Що ви за нація?"

Що на це відповіси? Що ми невиправні романтики? "Ідеалізатори" свого минулого? Обвинувачі інших: усі винні у наших бідах, тільки не ми? Доводиться констатувати: багато в чому винні ми самі. Самі себе хвалимо. Самі й живемо в химерному світі створених нашою фантазією ілюзій. Говоримо багато — працюємо мало. Дуже мало.

От і сьогодні мені показують новітні українські газети із спогадами про наше — а може, й не наше — минуле. Про колишні наші успіхи. Але не про сьогоднішні. Так і хочеться сказати: залиште це все історикам та авторам мемуарів. А мені покажіть те реальне, чим сьогодні Україна потрясла світ. Що вона зробила такого, в чому їй поступаються Франція, Америка, Німеччина? Цього я щось не бачу.

Мій родич з Філадельфії, великий патріот і романтик, приніс мені якось газету "Америка" за 17 жовтня 1998 року.

— Олексію, — щасливо посміхався він. — А ти знаєш такого свого земляка, як Олександр Кованько? Генерал-лейтенант російської царської армії, українець, який створив російську авіацію і помер з голоду в 1919 році? За більшовиків!

В останнє я вірю, — відказав я. — Таке мені знайоме з дитячих років. Це типово для всіх українців, хто вірою і правдою служив росіянам.

— Ти не жартуй. Я серйозно. — І родич запально почав доводити мені, посилаючись на матеріал, передрукований з російськомовної газети "Киевские ведомости", що скрізь і всюди першими були українці. Першим у світі підняв літак українець Олександр Кованько, Москва одразу охрестила той літак "Русскій вітязь". Його пілотував 24-річний київський конструктор Ігор Сікорський. Сікорського також згодом назвали видатним "російським ученим" — винахідником гелікоптера, і йому як "російському" вченому в Нью-Йорку поставлено пам'ятник. Я слухав, а тоді перебив:

— Я десь в українських газетах читав, що Ісус Христос також з Галичини...

Родич образився. Я подав йому фужер свого улюбленого рожевого шампанського, щоб він трохи пригасив свій патріотизм. Юрко, як завжди, іронічно посміхався. Він любив наші "українські дискусії" на дозвіллі. Переважно ввечері чи у вихідні. А зазвичай ми часу не мали — завжди в праці. Коли ми налили ще по одному фужеру, я додав:

— Знаєш, Богдане, я вже так багато чув про наших перших у світі апостолів", літописців, конструкторів космічних ракет, рентгенологів, що тепер чекаю, коли мені хтось розповість про наших українських Фордів і Рокфеллерів, Вашингтонів і Рузвельтів. Де вони? Щось їх не видно на видноколі. Де наші перші меценати?

А тут, до речі, і про мецената сказано. Твого-таки земляка, полтавця. Сергія Максимовича. Вихідця із шляхетного роду. Він і підтримав винахідника літака. Фінансував його перший у світі політ...

Ну, ми, полтавці, — загорівся я регіональним патріотизмом, — ми всі меценати. Я теж меценат одразу кількох університетів, здається п'яти — Гарвардського, Пенсільванського, Кембріджського...

— Алексе, — перебила мене Галя, яка все життя привчала мене до скромності, — не хвалися.

Гаразд. Про себе я мовчу. Де наші українські мільйонери та мільярдери? Де наш український капітал? Такий, як німецький, японський, американський? Чи хоча б південнокорейський? Ти мені таку газету принеси. Російську, німецьку, англійську... Будь-яку. Щось таких газет я не бачив...

Родич захищався. Мав таки добру освіту. Назвав мені добрий десяток, якщо не добру сотню, видатних українських геніїв, що служили іншим країнам та імперіям. А своїй державі не змогли, бо не мали її. Від учених до художників. Словом, хоч бери і видавай енциклопедичний збірник "Видатні українці світу". До речі, родич сказав мені, що євреї про своїх геніїв такий видали, хоч вони також служили іншим державам і народам, оскільки своєї країни до 1948 року не мали. Одне слово, ми й тут пасли задніх. На десерт мій співрозмовник подав інформацію про наших жінок.

— Українські жінки — найкращі в світі. Візьми Роксолану — дружину султана — або нашу "міс Америку", українку за походженням...

А для чого так далеко заходити, — я наповнив йому по вінця фужер. — Візьми мою Галю. Це моя перша леді. Їй жодна "міс Америка" і в підметки не годиться...

— То правда, — трохи заспокоївся він. — А моя Віра?

— От бачиш! А ти кажеш — Роксолана-султанша! Скажи мені краще, коли у нас стане менше геніїв серед вождів нації? Чи ми, українці, й тут увійдемо в "Книгу рекордів Гіннеса" за кількістю отаманів та загумінкових партій в один історичний період? Може, час об'єднатися? Може, час розтоптати в своїх амбітних, або, як ти кажеш — гонорових, душах вождизм? В ім'я національної ідеї! В ім'я економічно сильної держави! Чи в нас буде так звіку і довіку?..

На тому ми й розійшлися. Газету "Америка" я про всяк випадок залишив у себе. Все-таки приємно прочитати гарну статтю про ще одного талановитого полтавця. Але це я сказав подумки, щоб не почула Галя — мій вічно молодий домашній критик.

Український парадокс

Ми гордимося своїми дітьми. Ми їм вдячні не тільки за гарних онуків. Ми щасливі тому, що щасливі вони. Всі вони добре забезпечені. Не нами. Вони самостійні і успішні бізнесмени. Дають собі раду самі. Ми їх для початку тільки підтримували і передавали свій життєвий досвід. А тепер передамо і справи.

Донька Лариса — мати наших трьох онуків: Алекса, Лариси, Ніколаса. Вона дружина американського військового аташе. При американському посольстві. Зять Алекс — американець українського походження. Їхнє життя — безперервні мандри. Вони постійно живуть у столицях. Столицях багатьох країн. Переважно європейських. Завдяки їм ми добре обізнані з географією планети. Ми відвідуємо їх в усіх країнах, де вони живуть по чотири роки. Нам легко тепер знайти Лісабон і Лондон. Ми знаємо, якій державі належить Мадрид чи Відень. Ми залюбки ідемо в Мехіко чи Ріо-де-Жанейро.

Мій старший син Юрко йде моїми будівничими дорогами. Він, звичайно, пішов далі батька. Одинадцять літ татової науки, як він сам каже, не минули даремно. Я тепер спокійний за нього. Якщо я працював з олівцем і покладався на свою пам'ять, то Юрко, який з дитячих років знає, що таке тачка в руках, має тепер під руками найсучасніший комп'ютер. Він мій послідовник і в меценатстві. Виділяє кошти на українські справи — науку, культуру, освіту.

Його дружина Ніна теж американка українського походження. Вони подарували нам також трьох онуків: Юрка, Ларису, Олександра. Віримо, що це ще не все.

Ми відвідали Україну в перші ж роки нашої Незалежності. Нам не байдужа земля предків. Син Віктор хотів створити за власні гроші кілька зразкових ферм, щоб продемонструвати, як треба працювати в сільському господарстві. Завіз через Атлантичний океан техніку, зерно, корми. Але не встиг, як кажуть, кинути якір, як партноменклатура — хазяї колгоспів і радгоспів — твердо заявила: — Фермерів нам не треба. Спалимо! Інвентар, худобу і... тебе! Я втратив в Україні батька, але сина втрачати не збирався.

Просто сказав:

— Сину, повертайся назад. У тебе в Америці славний бізнес. Ти мільйонер. Твоя наука, твій досвід, багатство, яке ти з любов'ю хотів передати сьогоднішній Україні, тут не потрібні...

Він відмовився від своїх планів і виїхав. В Україну більше не приїжджав.

Нині я з гіркотою думаю, як в Україну може прийти інвестор зі своїми, не позиченими грішми, щоб розвивати бізнес. Заради селянина, робітника (а не тільки себе), в якого сьогодні ні роботи, ні зарплати. Політика в державі — суцільний український хаос. Повне нерозуміння суті й призначення інвестицій. Америка нині — найбагатша країна в світі. Але вона не покладається тільки на "своїх" чи "наших". Вона запрошувала і продовжує запрошувати інвесторів — японців, німців, корейців... Бо Америка розуміє: іноземний інвестор — це додаткові робочі місця, заробітна плата, наповнення не японського чи німецького, а американського бюджету. Наслідок: завдяки іноземним інвестиціям та інвесторам в Америці на сьогоднішній день немає безробіття. Нині у великій індустрії США не вистачає людей. Здорових, повноцінних людей. А ті чотири відсотки незайнятого населення, що фіксує статистика, — це інваліди, наркомани, п'яниці і бомжі. Останні три категорії задовольняє допомога по безробіттю.

Ось три найголовніші складові вигоди від іноземного інвестора: а) робочі місця робітникам; б) податки до бюджету країни-господаря; в) державі-господарю на вічне користування іноземні підприємства.

А що ж в Україні? Хай будуть наші, аби не чужі! Добре, але наші не вміють. Уже не вміють. Розучилися по-справжньому, якісно, без халтури працювати за 70 літ будівництва комунізму. Ні, вас не треба. Ми якось самі. А що, як раптом японець передумає чи американець? Збудує на нашій землі завод, дасть робітникам роботу, гарну зарплату, а потім завдасть на плечі той завод і по Транссибірській магістралі віднесе той завод до Японії чи американець перенесе через Атлантику. На плечах.

Це не іронія. Це таке мислення. Така громадська думка в Україні про інвестора. Невже й це наука Москви? Чи це вже власна національна глупота? Бо, може, час і собі щось приписати? Своїй ментальності, як модно тепер кажемо. Бо ж усе як колись: ледачий з презирством дивиться на роботящого. "Поганий" сильніший від "гарного". Директор не той, що розумний, а той, що не дурень випити з вищим начальством, піти з ним у "баньку", потерти йому спинку, дивись, і розум в голові з'явиться. Завтра стане "директором". А справжній директор у нього робітником. Бажання захопити керівне крісло понад усе (в партії, установі, організації) — як українська хронічна хвороба. Не про державу думаємо — про фельдфебельські лички. Усі в наполеони лізуть. По мобілізації? Ні, по самовисуванню!

У часи тоталітаризму про таких наполеончиків казали: — Он пішли: секретарі і... люди!

Невиправно романтичний народ. Пісні співає, гопака танцює і мріє про найбагатшу в світі Україну. За умови, що прийде "варяг", стане розумним державним мужем і подарує їм ту Україну. Ще жоден "варяг" нікому нічого не дарував. У "варяга" свої інтереси.

Може, ледачий українець? Нічого подібного. Працьовитий, як віл. В Америці на боса працює (якщо бос чужий — не свій!) по 10-12 годин по-чорному і добре. В Україні чекає "доброго дядька", коли нарешті добрий дядько прийде, стане прем'єр-міністром чи президентом і видасть йому зарплату. Такий український парадокс.

За 70 років усі люди мали бути тільки бідними. Ідеологи використовували таке гасло: "Не в грошах щастя!" За вільної України вчорашні комуністичні ідеологи захотіли стати... багатими і заявили: щастя в грошах. Тепер "модно" стало бути багатим — з сотовим телефоном біля вуха, "Мерседесом" під рукою і голубим унітазом під іншою "благородною" частиною тіла.

Тепер ви зрозуміли, чому мої діти не поїдуть в Україну. А жаль, що не поїдуть. Розумні діти, працелюбні, з гарним життєвим досвідом. А так мріялось: хай і Україна стане багатою. Кожний з моїх земляків — як ми, наші діти, наші онуки. Перша десятка багатіїв — мої онуки. Чекаємо на правнуків. Хочеться їм розповісти про Україну, про нашу Любов до неї. Але не про таку, як сьогодні. Про іншу. Про ту, якою ми всі хотіли бачити її перед першим груднем 1991 року.

Найбагатший американець

Є у мене такий "домашній" жарт: я найбагатша людина Америки — маю 10 онуків і входжу до першої десятки багатіїв.

Ми з "бусею" Галею дуже любимо своїх онуків. Певний, так, як усі бабусі й дідусі на світі. Мабуть, у цьому випадку, як українці кажуть, краще не висловишся:

— Онуки — це недолюблені діти!

Так говорять у моєму народі. Не знаю, як кажуть люди інших національностей, але переконаний: так думають усі, хто має онуків.

Ми привчали дітей до праці. Не примушували, а привчали. Тепер ми привчаємо до цього й своїх онуків. В Україні нам часто кажуть:

— От уже ваші онуки щасливі. Маючи таких діда та бабу... Живуть у розкошах...

Це правда. Наші онуки в міру, підкреслюю, в міру, мають УСЕ НЕОБХІДНЕ. Що ж до розкошів, то я з такою думкою погодитися не можу. Розкіш — далеко не щастя. Швидше — розбещеність. Тому наші онуки і мають у міру ВСЕ, і знають у міру ВСЕ! Щоби вони виросли і знали, ЯК ВИЖИВАТИ у цьому світі! Якби це було не так, то діти не знали б, що таке праця. Вони б ніколи не зуміли оцінити отого, що важко зароблено їхніми батьками, нами. Тоді все піде за вітром. Я, певен, пишу відомі речі. На них не варто й зупинятися. Але ж мої земляки такі питання ставлять. Отже, їм або цікаво, або вони так думають: онуки уже мають жити в суцільних розкошах. Ми це називаємо "пальмовим мисленням". Тобто, діти, не працюйте, а живіть під пальмами. Нічого не робіть: вам усе принесуть, вам усе подадуть. Ви тільки їжте, розважайтесь і ростіть здорові.

Якщо ж люди думають не так, то як тоді розуміти їхню фразу: "Ваші онуки живуть у розкошах". Одразу й відповім: живуть в навчанні і праці. Повторююсь: розкіш завжди несе за собою нещастя, розбещує душу, не стримує бажань, потребує безмежності. Потім, після перенасичення, настає розчарування: а що далі? Йде руйнація душі. Розлад, паразитизм, споживацтво.

Мій син Юрко часто повторює відому американську притчу. Вона, здається, живе в кожній американській сім'ї:

— Не давай йому риби — навчи його ловити її!

Саме за цим принципом і живемо. Ми онуків учимо ЛОВИТИ РИБУ, а не тільки ЇСТИ її.

Наш старший онук Віктор має уже свій бізнес і водночас довгоногу симпатію. Ми знаємо: йому ще рано одружуватись. Він повинен твердо стати на свої бізнесові колеса (займається автомобільним бізнесом), щоб утримувати сім'ю. У нас такий родовий принцип: кожний розраховує на себе, а не на кошти тата чи дідуся. Так було і в наших дітей. Так є і в онуків. І все ж. І все ж... Маємо з "бусею" Галею потаємну мрію: а чи не порушити "сімейного закону" і не дозволити Вікторові-молодшому надати собі статус батька, а нам одержати найпочесніші життєві титули — прабабусі і прадідуся при житті?!

Цікаво, якщо внуки — це недолюблені діти, то як же тоді сказати про правнуків?

До нас, у Стейт-Коледж, приїжджають з Києва, з інших регіонів України члени-кореспонденти, академіки, професори. Вони підвищують свої знання в Пенсільванському університеті. Те, що вони знають краще, — передають своїм колегам із Пенсільванського університету. Збагачують одне одного. Але якщо я зараз напишу, що дехто з них учився в моїх онуків, певний, про мене подумають: "Ну, миргородський дід уже перегинає американську палицю". Зовсім ні.

Ми часто запрошуємо в гості до себе пожити і попрацювати професора Івана Чумаченка. Дуже мудра, освічена і працелюбна людина. Інтелігентна, вихована. Іван Чумаченко не дасть мені збрехати, що я пишу правду.

Йдеться про мого онука Ешлі (ми його дома називаємо "академіком"), який піднімається раненько, нашвидкуруч снідає, тоді сідає на трактор (у свої 12 років), розвозить корми худобі, потім вмикає водопостачання, а тільки після цього йде до школи. Веселий, задоволений, усміхнений. З почуттям виконаного обов'язку. До цього, підкреслюю, його не примушував ніхто. Він сам проявив інтерес. Батько заохотив. Він в усьому наслідував тата.

Повертаючись зі школи, приносить гарні оцінки. Батько або дідусь за вранішню працю його фінансово заохочують. Він має кишенькові гроші. Їх йому ніхто не подарував. Він їх чесною працею заробив. Він має гроші, він має незалежність. Він уже ні перед ким не принижується і ні в кого тих грошей не просить. Він тепер знає, як їх заробити. В ньому народжується гордість. У ньому живе своє маленьке горде "я".

З нього беруть приклад й інші хлопчики. Дівчаток, звичайно, ми до цього не привчаємо. Дівчатка сідають за фортепіано, мольберт, беруть в руки скрипку чи відвідують школи бальних танців. У кого до чого душа лежить. Хто в якій галузі мріє проявити себе. Але всі вони, дівчатка, також, окрім головної, загальноосвітньої школи, творчо працюють.

Молодший онук Джанні також може дати урок будь-якому великому теоретику. Саме теоретику, який не проходив з малих років "університетів життя", як Джанні чи Ешлі. Джанні, окрім книжок і портфеля — своїх постійних шкільних супутників, на фермі батька має власну аптечку. Він у будь-який час, помітивши, що з якоюсь твариною не все гаразд, без ветлікаря надасть їй допомогу. Він достеменно вивчив анатомію, поведінку, звички тварин. Легко може встановити їх хворобу. І що цікаво — майже ніколи не помиляється. Принаймні за останні роки його "ветеринарства" у нього жодного промаху. І цей приклад я наводжу не для того, щоб, не доведи Господи, принизити когось. Боронь Боже! І не для того, щоб піднести до небес свого десятирічного онука. Це просто, якщо можна так сказати, ілюстрація до теорії і практики двох світів. Безперечно, будь-який український доктор наук у тисячу разів ученіший за Джанні чи Ешлі. Але Джанні з Ешлі у сто разів практичніші за будь-якого українського теоретика. Він на фермі свого тата, а мого сина Віктора, сідає за кермо будь-якої техніки: трактора, комбайна, машини для розвезення кормів, візьметься й за важелі підйомного крана, подасть нагору будь-який вантаж, сам зробить ін'єкцію теляті чи корові, коли помітить перші ознаки тієї чи іншої хвороби. Він в усьому "професор". Ми його так і називаємо. "Професор" Джанні. Хоча за плечима в "професора" десять літ від роду, з них три роки безперервної практики.

Якогось літа до нас приїхав з України один наш добре знайомий професор. Справжній. Дуже освічена і гарна людина. Але, звичайно, він такої практики, як Джанні, не мав. Та й машин таких, зрозуміло, у колгоспах за совєтської влади не існувало. Помітивши неабиякий талант у мого внука, професор заприятелював з Джанні. Вони дуже швидко знайшли спільну мову і вже разом допомагали моєму синові у господарстві. Мій син Віктор, очевидно, відчув, що не приділив належної уваги професорові, і хотів себе перед ним "реабілітувати". Давайте я, мовляв, вам дещо розповім із того, що у нас робиться у фермерстві.

— Гадаю, це вам буде цікаво? — мовив Віктор.

Але професор з України мило посміхнувся і сказав:

— Дякую, Вікторе. Але усе це я уже засвоїв. Від Джанні...

... Джанні повертається зі школи, наспівуючи пісеньку, а я, буває, приїжджаю до них на ферму. Інколи почуваю себе втомленим, а буває, тільки вдаю, що втомився. Тоді я до Джанні кажу:

— Піджени мені, будь ласка, мій "Мерседес". "Професор" бере ключі, йде до автомобіля, сідає за кермо (я в ті хвилини його веснянкуватого личка й не бачу — Джанні нижчий від автомобільного керма) і безпомилково під'їжджає до діда. Я йому уже нині — тепер йому 12 років — можу довірити будь-яке кермо будь-якої машини. Джанні принципи їхньої роботи знає досконало, і я знаю, що він це знає. З семи років!

Ось у такій чи майже такій практичній атмосфері живуть наші онуки. І так само, як ми, перепочивають. Не довше шкільних вакацій. Тому ми сьогодні й за онуків спокійні. Наша праця, наш бізнес — у надійних руках. Ми це знаємо, і вони це знають. Вони гордяться нами, а ми гордимось ними. Інакше й не може бути. За це ми їх і любимо.

Що ж до дітей Юрка і Ніни, то там мої онуки ще зовсім маленькі. Але уже сьогодні видно, що то діти мистецтва і спорту: Лариса мріє стати "прима-балериною" і "суперпіаністкою". Не більше і не менше. Юрко "супертенісистом" і "супергімнастом". Такі у них програми на майбутнє. А поки що вони для цього "каторжно" працюють. Бо, окрім загальноосвітньої школи, після короткого перепочинку мчать на свої студії. Повертаючись додому, люблять повторювати:

— Не чую ані рук, ані своїх ніг.

Їм можна повірити. У них "робочий день" 13 годин на добу. Наймолодший Олександр — той у житті тільки робить перші кроки, але досить вагомі: по-перше, добре знає дорогу до холодильника, де завжди є його улюблений напій — молоко, і він ним частенько причащається. По-друге, водночас вивчає дві абсолютно протилежні одна одній мови: англійську і українську. Одну з них він називає мовою мами і тата, а другу — своїх дідусів та бабусь. І обома добре володіє.

Діти наших дипломатів — Лариси та Алекса — мріють про традиційну спадковість, що існує в дипломатичному світі, — стати, як батьки, дипломатами. А поки що вчаться в школах і Лариса, і Ніколас, і Алекс. Вчаться і снять кращими університетами світу — Оксфордом, Гарвардом. І ми віримо: при їхній ґрунтовній підготовці у багатьох школах Європи — тепер вони в англійському Лондоні — вони достануть тих наукових вершин, про які мріють уже сьогодні. Інколи, жартуючи, я від себе додаю:

— Звичайно, якщо матимуть миргородський характер, як їхній дідусь.

"Буся" Галя, як завжди, заперечує і вносить свої поправки:

— Як майже дніпропетровський. Бо саме Дніпропетровськ кує найвидатніші кадри в Україні... Навіть для світу, — скромно натякаючи на себе.

Дай Боже, аби тільки він уже припинив "випуск" щербицьких і лазаренків.

Зустріч в океанІ

У кожного з нас трапляються, на перший погляд, зовсім незначні епізоди в житті. В якихось певних обставинах їм і не надав би аніякогісінького значення. Але коли ти перебуваєш у статусі емігранта, вони так надовго і так зримо западають у твою душу, що ти навіть бачиш їх уві сні і час від часу прокручуєш в уяві — ніби дивишся відеофільм.

Я пригадую такий епізод в океані. Але перед тим, як детально про це розповісти, зроблю невеличкий відступ. За покликанням я, мабуть, романтик. Може, саме тому однією з моїх мрій була купівля яхти. Як тільки я "вибився в люди" в Америці і заробив трохи грошей, негайно придбав яхту і гарний будиночок на березі Атлантичного океану у Флориді. В океан виходив від порога рідної хати. Словом, одна з моїх мрій здійснилася. Тепер у мене за плечима і роки, і не одна, а чотири яхти. Остання — це "Чайка-4". От саме на цій "Чайці" безхмарного флоридського дня ми з моїм капітаном Гілбертом ле Дюсом і вийшли в океан. Прихопили певний запас води, харчів, льоду для риби і, звичайно, спінінги. Гілберт, не забуваючи про свої прямі обов'язки, нагадав і про віскі з содовою. Ми взяли і віскі, і до віскі й того дня вирушили не на Багами, куди полюбляв час від часу мандрувати ле Дюс, а на острів Кі-Вест, що в перекладі означає "Західний ключ".

Це надзвичайно мальовничий острів. Розташувався він в океані за 60 миль від острова Куба. У гарну сонячну днину, без голубуватого серпанку на обрії, з острова Кі-Вест Кубу можна побачити й не озброєним біноклем оком.

Я люблю Кі-Вест за його старовинні таверни, за дух морської історії з її робінзонами, флібустьєрами, піратськими пригодами і, звичайно, легендами про скарби, яких ще ніхто не знайшов, але всі тут мріють знайти.

Того дня океан був напрочуд синій. Попереду нас, як вічні лоцмани, вистрибували з води дельфіни і довго-довго супроводжували нас, пливучи то паралельно з нами, то випереджаючи нас. Гілберт ле Дюс сидів за штурвалом, я на кормі трепетно чекав вигину спінінгового вудилища. Але риба не йшла. Гілберт до болю в очах вдивлявся в чисті, сині-пресині води Атлантики і чекав, коли ж перед яхтою або збоку яхти, схожі на полтавських ластівок (тільки сірого кольору), з води вилетять літаючі рибки і летітимуть у повітрі — іноді по сто з лишком метрів. Адже літаючі рибки в океані — перша ознака: недалеко від курсу яхти з'явилися хижаки.

Такий момент настав — рибки летючими зграйками вилітали то ліворуч, то праворуч від яхти, торкалися поверхні води і, здається, знову і знову піднімалися в повітря. Капітан розвернув яхту на сто вісімдесят градусів, і через кілька хвилин на гачках двох спінінгів затріпотіло по рибині. Яхта йшла на автоматі, а ми з ле Дюсом у чотири руки, вставивши в гніздо пояса на животі товсте вудлище, намотували на котушки золотаву жилку. Першу рибину вправно витяг ле Дюс. Це був чималий і жирний тунець. Мені пощастило менше — я піймав більшу, ніж у нього, рибину золотого кольору. Надзвичайно красиву. Гілберт спочатку глянув на рибу, потім на мене і, посміхаючись, сказав:

— Алексе, риба у тебе як золото, але і те, і те їсти не можна. — І, знявши рибину з гачка, викинув її в океан. Перед цим щось побажавши їй рідною французькою.

Далі настав штиль. На яхті уже не тріпотіли прапорці, спінінги стояли непорушно. Втомившись від морської одноманітності і качки, я пішов у каюту, щоб, як завжди, з хвилин п'ятнадцять подрімати. Та, мабуть, не минуло й хвилини, як я приліг на подушку, — принаймні мені так здалося, — як почув чи то переляканий, чи то здивований голос ле Дюса. Я миттю вискочив на корму, глянув, що там попереду яхти, і недалеко перед її носом побачив здоровенну океанську черепаху. Певне, з тонну вагою. Вона довго і важко намагалась перетнути нам шлях, а потім, не втримавши темпу, пішла на дно.

— Ти через цю черепаху мене розбудив? — трохи роздратовано запитав я у Гілберта.

— Ні, Алексе, — посміхнувся він. — Оглянься назад.

Я повернув голову і не повірив своїм очам. Я довго вдивлявся у корабель, що плив віддалеки, а в голові снувалася думка: це міраж. Потім протер очі і переконано мовив:

Це шведи, Гілберте. Ти помилився. У них ті самі кольори.

Но, — заперечив капітан. — Глянь, Алексе, на борт. Там по-вашому написано.

Я взяв з його рук бінокль і на борту сухогруза прочитав:

"СУМИ".

Може, комусь з читачів це здається чимось абсолютно не цікавим, байдужим, буденним, звичним. Але для мене, українця, який провів — на той день — рівно 50 років на чужині, побачити український корабель... Та ще й де? В Атлантичному океані, за тисячі миль від України. Я не можу описати стан своєї душі, це для мене було диво дивне. Не знаходжу слів. На флагштоці гордо майорів жовто-блакитний прапор, той прапор, про який я і мої брати мріяли все своє свідоме життя.

Гілберт, здається, мене тоді зрозумів. Може, тому, що й сам він належав до американців, як і я, але французького походження.

Я не з тонкосльозих, але тоді... Тоді щось млосне і давке підкотилося до мого горла і довго не давало мені заговорити. Ле Дюс зрозумів мене. Він, як і я, дивився на корабель, що пропливав повз нас з боку Орландо у бік Панами, а я ніби сам не свій нервово ходив по палубі. Потім не витримав і сказав ле Дюсу:

— Ти можеш з ними зв'язатися по рації?

— Но проблем, бос, — посміхнувся ле Дюс.

Він недовго щось там вишукував у космосі. Нарешті щось в рації запищало, тоді зашуміло, після чого ле Дюс мовив кілька слів англійською.

— Так, ми вас бачимо і чуємо. Але перейдіть на прямий зв'язок. Нам через сателіт дорого коштує, — відповіли з українського корабля.

— О, — вихопилося в мене. — Я заплачу. Ле Дюс посміхався:

— Все о'кей, Алексе. Вони дали мені позивні, і тепер говорити будемо напряму...

Український корабель, прямуючи паралельним курсом, уже залишав нас позаду. Та не минуло й хвилини, як його капітан відгукнувся на наш виклик. Ле Дюс передав мені трубку, я привітався англійською і запитав, чи володіє капітан українською...

— Так, — відповів українською капітан. — Це ж наша рідна мова.

— Як вас звати? — запитав я.

— Сашко, — відказав капітан, а тоді додав: — Із Кіровограда.

Я коротко розповів про себе. Сказав, що я американський будівничий. Живу в Америці уже більше сорока років. А Україну залишив рівно 50 років тому. Далі я Сашкові з Кіровограда сказав, що я вперше за це півстоліття, та ще й в океані, недалеко від острова Кі-Вест, почув українську мову і побачив український корабель. Я не знаю, чи відчув він стан моєї розбурханої цією зустріччю душі, чи зрозумів, яке це велике для мене свято. Мені хотілося зупинити той корабель, вийти до земляків на палубу, пригостити всім, що у нас було на яхті. Але це було неможливо.

Пригадую, ми говорили дуже довго. Корабель уже маячів на лінії синього горизонту. А мені все хотілось і хотілося говорити з ними.

— Чи нема серед вас когось із Миргорода? — вихопилося у мене.

— Ні, — відповів Сашко, ніби виправдовуючись. — На жаль. Ми усі кіровоградці.

— А чи багато серед вас українців?

— У нас усі українці. Весь екіпаж. Нас двадцять шість чоловік.

— Куди ж ви йдете і звідки?

— З Орландо на Панаму, — відповів Сашко.

Капітан ле Дюс не помилився, заздалегідь визначивши курс українського корабля.

— Може, хтось із вас буде в Миргороді, — говорив я останні слова уже за обрій, над яким майорів тільки жовто-блакитний прапор, а корабля вже не було видно, — передайте від Олексія Воскобійника найтепліший привіт.

Крізь шум і тріскотняву рації я ще почув останні Сашкові слова:

— Обов'язково передамо. Обов'язково. Гарної вам риболовлі.

— А вам щасливого плавання. Щасливого, дорогі мої земляки...

У безсмертя

Синам моїм — Олександру та Віктору, брату Івану присвячую ці сторінки

Важкі шляхи-дороги пройшли обидві наші родини: Воскобійників і Дроботів. Мабуть, ці шляхи типові для всієї повоєнної української еміграції. Хай у читача не складається враження, що в Америці перед нами простелилася гладесенька дорога. Ми й тут мали свої втрати. Великі втрати. Своє горе, що трапляється, на жаль, і в бідних, і в багатих сім'ях. Смерть не дивиться на соціальне походження тієї чи тієї людини. Вона невблаганна до всіх однаково.

Уже не пригадую, хто є автором кіносеріалу "Багаті теж плачуть". Ми його всім сімейством часто згадуємо. Адже і нам не раз доводилося плакати. Ми втратили зовсім молодого сина Олександра, нашого Шурка. Згодом, як пам'ять про нього, ми назвали його іменем один із кращих моїх будинків у Стейт-Коледжі.

У 1971 році на будові загинув брат моєї дружини — Микола Дробот. Ми тоді створили благодійний фонд імені Григорія і Марини Воскобійників та Миколи Дробота при Українській Вільній Академії наук США. Стипендії в сумі 5 тисяч доларів щорічно видавалися докторантам та науковцям з українознавства.

Раптова хвороба серця забрала ще зовсім молодим нашого наймолодшого брата Івана. Чудову людину, прекрасного будівельника, знавця своєї справи. Це трапилося 2 лютого 1988 року у Філадельфії, де він жив і працював. Залишив після себе милу і гарну доньку Оксану.

Брат Іван належав чи не до найбільш компанійських людей. Його найчастіше називали "душею товариства". І він справді був саме таким. Ще одна його невід'ємна риса — це доброта. Він завжди подавав другові і братові руку допомоги. Був щедрий, готовий поділитися останнім. Навіть напередодні свого трагічного дня (він наче відчував, що його серце може здати будь-якої миті) заповів 25 тисяч доларів на українські книги. Зокрема, про голокост в Україні, який сам пережив. І той біль, його власний і біль його народу, завжди непокоїв його, постійно стукав у його добре, зранене нелегким життям серце.

Він завжди дотримував свого слова і з цим твердим словом передчасно пішов із життя, не забувши в трагічну мить згадати про добро і подарувати його наостанок людям.

Поховали ми Івана в Баунд-Бруці, у нашій родинній усипальниці, яку ми, до речі, з ним і будували разом. Того дня на похорон приїхало багато людей. Його друзів, колег, знайомих, родичів. За гарним українським звичаєм (народженим між нашими людьми уже в еміграції) замість квітів у пам'ять померлого внесли посильні пожертви на видання часопису "Українські вісті''. Можна сказати — родинного часопису: брат Михайло був незмінним членом редколегії, я — постійним спонсором. Підтримував газету також і наш Іван.

За окремим списком надходили внески на наукові видання Української Вільної Академії наук (УВАН). Навіть у такі важкі, трагічні хвилини наші помисли і дії належали Україні, її освіті, науці, культурі, її відродженню і утвердженню.

На похорон приїхали Іванові друзі і приятелі по школі, колишні студенти з юнацької громади в Карлсруе. Здається, Іван Богомолець, Іван Даниленко, Д.Демедяк, Б.Котис, П.Крамаренко, О.Ратич, Л.Старух, П.Шаєнко, Д.Яценко та багато інших друзів і колег по роботі з Філадельфії, родичі з Канади, сестра дружини Рая з чоловіком, наші свати Віра та Богдан Тодоріви, наші діти Лариса, Юрко, Віктор...

До вільної і незалежної України від дня смерті Івана залишалося три роки! А він, як усі ми, так мріяв про цей історичний День в нашій історії! Всі ми мріяли про нього, але вірив твердо, здається, тільки Михайло. Мабуть, як досвідчений політик. Він вірив у майбутню свободу України і цієї віри ніколи не втрачав, бо за цю свободу все життя боровся.

Не міг і я подумати, що через три роки після Іванової смерті ми з Юрком перетнемо простір над Атлантичним океаном і прилетимо на вільну Україну. Галя це зробила раніше, як тільки дізналася, що сестра Марія жива. Вона не загинула у той страшний 44 рік на Поділлі, в районі Кам'янця-Подільського. Вижила. Дивом вижила.

Не знайшовся тільки брат Григорій, який пожертвував своїм життям заради родини, аби її тільки випустили з концтабору, і пішов добровільно на фронт — воювати проти Совєтів, знаючи наперед, що війну програно. Десь він і загинув у вирі тієї страшної війни. З думкою про нього і надією, яка вмирає останньою, відійшли у вічність (за старістю) Галині батьки: Іван та Оксана Дроботи.

Поховав і я свою матір на 82 році її життя. Нашу матір — Марину Василівну Воскобійник-Шумейко. Нашу легенду, нашу матір-великомученицю і нашого ангела-хранителя. Вона пройшла поетапно, як і всі українці, 1921 рік (голод), 1933 рік (голокост), 1937 рік (розстріляне Відродження), 1941-1944 роки (окупація), а далі похід на Захід з трьома синами під висвистом авіабомб та куль, і нарешті Канада й Америка. На іншому боці земної кулі. В біографіях наших матерів — біографія нашої України. Її історія.

Тепер ми частіше відвідуємо Баунд-Брук. Ми сюди приїжджаємо до своїх рідних. Покласти квіти, посадити нові, освіжити надгробки, згадати.

Перед очима постають усі. Бачимо батьків наших, які чого тільки не робили, аби ми вижили в 1933-му. Бачимо, як вони йдуть пішки по Європі попереду нас заради життя, і в першу чергу нашого життя — життя своїх дітей. Аби ми тільки вижили, аби ми тільки стали людьми. Чи мали ми, сини і невістки, моральне право не поставити цей пам'ятник своїм батькам? А тут ще й дописати: "І мільйонам убієнних українців страшних тридцятих років — 33-37". Це пам'ятник не лише нашим рідним, він усім українцям, які безневинно загинули в роки совєтської влади.

Тепер, на схилі своїх літ, я все частіше літаю на Флориду. Буває — сам, буває — з дружиною. А під час шкільних канікул переважно з онуками.

Цього разу ми летимо уп'ятьох. Із летовища Мід-Стейт, що за кілька миль від Стейт-Коледжа. Тут ми залишаємо свій "Мерседес" і сідаємо в авіалайнер. Авто стоятиме в районі летовища аж до нашого повернення. У Палм-Біч на нас чекає інше авто, що ми його залишили на тому летовищі, повертаючись до Стейт-Коледжа. Отак і живемо. Ми літаємо, а внизу на нас там і там завжди чекають авто. Як вірні друзі. Як приятелі. Тільки із залізними серцями.

Із Мід-Стейт до Палм-Біч ми летимо понад 4 години з посадкою у Філадельфії чи Пітсбурзі. Літак добирає там чи там пасажирів або висаджує людей із Стейт-Коледжа і летить далі, уже прямо на Флориду. Серед пасажирів Стейт-Коледжа завжди наші знайомі. Ті, які живуть і працюють у нашому затишному студентському містечку. Нерідко серед них ті, що мешкають у побудованих нами будинках. Заходячи до авіасалону, вони щиро вітаються з нами, при цьому обов'язково дарують американську посмішку. А під час польоту розповідають, що в їхніх будинках усе працює бездоганно. Їм тепло і затишно у будь-яку пору року. Ми їм щиро дякуємо за ці слова. Для нас це найкраща оцінка нашої праці.

Мешканці з Парквей-Плаза обов'язково згадують про моє улюблене "дитя" — гігієнічний механізований басейн з гарантією. Його роботу без ремонту, про його водограї під кольоровими вечірніми променями яскравих прожекторів. Басейн чесно служить уже 28 років. Ми так само мило прощаємось. Нам гарно на серці. Гарно від того, що радісно на серці у когось. Радісно від нашого затишку, нашого комфорту, нашого тепла — моєї добротної системи опалення.

— Простої, тату, і геніальної, — любив казати наш син Віктор. Я був щасливим. Ми всі були тоді щасливі. Так само, як нині нещасні. Ми дуже були щасливі. І дуже були багаті. Ми мали чотирьох дітей — трьох синів і дочку. І маємо десять онуків. Якого ще нам багатства треба? Тепер ми болісно нещасні. Ми втратили двох своїх синів Олександра і Віктора у такому ранньому віці. Болісно до сліз. Болісно аж до зупинки власного серця. Господи, як це важко. Господи, не доведи нікому, ніяким батькам переживати своїх дітей. А особливо в мирний і щасливий час. Не доведи нікому!

Чорними океанськими хвилями накочуються чорні спомини. Тих чорних днів у нашому житті. Кажуть, нічого нема страшнішого у житті, ніж смерть. А нині стверджую: страшніше від смерті — смерть твоїх дітей.

Ми двічі пережили за час свого подружнього життя смерть рідної дитини. У 1973 році ми втрачаємо Олександра. Нашого любого, закоханого у поетичне слово і живопис Шурка, Шурика, як ми його всі називали дома. Смерть дика, як кожна смерть. Смерть несподівана, підступна, підла. Під час оглядин хмарочоса в Нью-Йорку нашого Шуру хтось зіштовхнув униз.

І ось страшний початок 1999 року. Нечувано страшний. Невимовно. 12 січня, за два тижні до своїх тридцяти восьми, шукаючись з гори сніговим авто (сноумобіл), на околицях Стейт-Коледжа розбивається Віктор. Наш Віктор. Батько чотирьох дітей і наших чотирьох онуків. Чи є що страшніше на цьому світі, коли батьки ховають своїх дітей? Вони із землі йдуть до неба. Вони йдуть у Вічність. Вони йдуть у Безсмертя. Йдуть дорогою, з якої ще ніхто не повертався. Йдуть тією дорогою, яку ти встелив би всім своїм багатством, аби вони — Шура і Вітя — повернулись назад. Аби знову на їхніх устах засяяли щасливі посмішки. Та леле, вони уже сюди не повернуться. Вони тепер у польоті. У польоті до далеких світів. До вищих — Небесного Царства. Господи, прийми їх у свої обійми. Вони були гарними дітьми. Вони заслуговують на це!

Ми, здається, ніколи не гнівили Бога. Ми вічно молились Йому. На всіх важких життєвих шляхах Божий ангел-хранитель був з нами. Відвертав від нас політ куль, вибухи авіабомб, висвист осколків снарядів і мін. Тільки диво могло врятувати дванадцятирічну дівчинку Галю — їхню маму, "бусю" онуків, а мені — дружину, яка пройшла по мінному полю війни. Страшної війни. Під висвист куль. Бачила їхні трасуючі траєкторії. Переправлялась через бурхливу, швидкоплинну річку Дністер. І Бог її милував. Чому ж тут передчасно забрав двох молодих людей? Невже й справді Господь Бог найкращих забирає до себе? У вічне царство своє. Дай Боже, аби вони там зазнали кращого життя, ніж на землі, і стали вічними супутниками Неба у царстві безсмертного Бога.

Ми віримо, що це так, і це єдина втіха на цій грішній землі, яка тримає нас не в розпачі і не в сльозах. Заради їхньої пам'яті і заради життя онуків наших ми тримаємось і ми працюємо. Заради їхнього завтра. Кращого завтра. Добрішого і мудрішого. Інакше в ім'я чого прогрес на землі?

Чорними під крилом літака здаються гори Пенсільванії, укриті білим снігом. Чорними здаються хвилі Атлантики, що виблискують своєю голубою прозорістю. А на моє серце напливає світлий спомин — спомин 25-річної давності. Бачу перед собою усміхнений день, радісну посмішку 13-річного Віктора. Переді мною газета від 1973 року, а в ній фото: щасливий юний риболов, з пійманою удвічі більшою за нього рибиною вітрильником. Віктор зловив її під час традиційних риболовецьких змагань біля узбережжя Маямі-Біч. Згадую, що ця флоридська газета тоді писала: "Учень вищої школи із Стейт-Коледжа, штат Пенсільванія, став призером-переможцем. Він витяг рибину вагою 59 фунтів і 8 унцій". Без сторонньої допомоги. За 45 хвилин. Далеко від пляжних берегів в Маямі. В останній вихідний день зими. Флоридської теплої зими, коли проходять ті змагання.

Його рибина поповнила музейний фонд у Маямі. Віктор Воскоб став першим наймолодшим призером риболовецьких зимових змагань і наймолодшим членом у клубі рибалок-любителів. Його ім'я назавжди занесено до книги переможців-призерів "Метрополітен Маямі Фішінг Туернемент" (змагання риболовів у Маямі).

Віктор в усьому намагався бути першим. На всіх своїх життєвих позиціях. Водночас був надзвичайно скромним, малоговірким, зі своїм внутрішнім багатим світом. Він був не тільки гарним батьком. Він був справжнім другом своїх дітей. Хочете — їхнім ровесником. Він міг стати на рівні з 10-річним Джанні чи 12-річним Ешлі. Міг розділити погляди і мрії свого старшого сина — 16-річного Віктора і порозумітися з 6-річним Алексом. Діти його безтямно любили. А він безтямно любив їх.

Я згадую "Метрополітен Маямі Фішінг Туернемент". Ми завжди заходимо сюди в музей, щоб повернутися у Вікторове дитинство. До рибини вітрильника, що понесла його в інші світи. Небесні світи. Далекі і нам, земним, невідомі. А на землі... А на землі він живе в пам'яті наших сердець. У маленькому Безсмерті серед списку імен членів риболовецького клубу учасників зимових змагань на Флориді.

Хай і цей розділ моєї книги стане безсмертною пам'яттю для наших рідних — Олександра і Віктора — у моїй першій і останній книзі для українського й англійського читача. Хай освятяться їхні імена на родоводі вічного древа — древа земного життя проти жорстокої і невблаганної смерті. Життя вічне, смерть — тимчасова. Смерть — це тільки раптовий перехід із однієї субстанції, нижчої, в іншу, вищу і безсмертну. Як Бог. Живімо в ім'я накреслень нашого Господа Бога. Нам хочеться вірити: вони уже дома, а ми в гостях. "Смерть завжди живе на цьому світі, а життя ніколи не вмира". Так хтось сказав із поетів, і я в це вірю...

Золота лихоманка

Завершили ми наше, як я жартома говорив, найграндіозніше будівництво у Стейт-Коледжі у 1971 році. Ми тоді збудували 645 квартир-апартаментів. Це була вершина будівельного бізнесу в нашій біографії. Після того ми з дружиною вирішили зробити певний перепочинок. Але тут трапилася несподіванка, приємна несподіванка: уряд штату Пенсільванія нагородив мене одним із найпочесніших дипломів штату "Найкращий універсальний будівничий". Я почувався на сьомому небі. Сам собі не міг повірити, що тут, в Америці, мене так оцінять і що я досяг таких висот. Велике і мале збоку завжди видніше. Звісно, про це заговорили преса, радіо, телебачення. Кореспонденти як мухи обсіли у ті дні мене, беручи мало не щоденно інтерв'ю для американських і українських газет, які виходять у США.

Американці, як відомо, особливий народ. Вони полюбляють рекламу і знаменитих людей. Їм одразу захотілося побачити, а в якому ж будинку живе сам "універсальний будівничий". І я залюбки показував їм той дім. Мій власний, який я згодом подарував своєму синові Юркові і до якого я й понині приводжу, як на екскурсію, своїх найпочесніших гостей, приятелів чи родичів з України.

Я наче відчував, що реклама у вигляді будинку буде мені необхідна, і я заздалегідь, ще до отримання того почесного диплома, як й інших дипломів, поклав собі збудувати свій маленький шедевр. Як пам'ять, як автограф своїм будовам.

Знайшов гарну місцину майже в центрі Стейт-Коледжа, біля підніжжя гір, у зеленій рівнинній долині. З одного боку затишний і гамірний від студентства Стейт-Коледж, з другого — пасмо сизо-голубуватих гір Нитані з густим лісом, який надавав краєвиду особливої краси і привабливості. Тут я й розпочав будівництво своєї "Казки", як умовно назвав свій власний будинок. Мені хотілося вкласти в "Казку" не лише свої уже набуті досвідом знання, а й усю свою фантазію, зробити будинок надійним і довговічним. Хотілося, щоб він послужив не тільки нам з Галею, а й нашим дітям, онукам і, дай Боже, правнукам. Окрім спалень, душових, джакузі, я надумав перенести в приміщення й озеро. І не просто озеро, а екзотичне озеро, з ландшафтом природного берега, з валунами й пальмами сонячної Атлантики. Окрім цього, я висадив тут сад з помаранчевих, лимонних і бананових дерев. Все це згодом зародило.

Велику залу прикрашав гарний камін у французькому аристократичному стилі, але з українським орнаментом (хотілося і тут зберегти національне обличчя) і модерний бар на 12 персон. При будинку була і своя маленька електростанція, якою я особливо горджусь, наче своїм найкращим винаходом. Вона тут усе освітлює, зігріває і приводить у рух. Розумна, як комп'ютер, і мало не фантазує. Станція-робот.

Не знаю, з чим те все порівняти, але на поверхні лежить порівняння з мистецтвом. Кожний митець хоче мати свій хай і маленький, але шедевр.

Якось до нас у гості завітав наш добрий знайомий, банкір з України Ярослав Солтис. Я його запросив у гості до... сина. Бо будинок уже належав Юркові і його дружині Ніні з дітьми. Показав йому мій колишній шедевр. Юрко навіть пригостив його екзотичними фруктами з власного саду. Ярослав усе довго і прискіпливо оглядав, я давав йому пояснення, а він все мовчав та мовчав. І лише після ознайомлення з останнім об'єктом — озером і флоридськими пальмами на пенсільванській землі — раптом сказав:

— Фантастика! Нічого подібного у своєму житті я не бачив...

Тепер будинок Юрія ми часто називаємо на честь Ярослава Солтиса "Фантастика". Назва й онукам сподобалася. Хоча до цього вони будинок називали "Казкою".

Так, тепер це їхня реальна казка у центрі Стейт-Коледжа. Коли я буваю в Україні, то по телебаченню часто чую: цей український літак (здається, АН-70) третього тисячоліття, цей український танк третього тисячоліття. Я хочу вірити, що це так. На слово. Бо коли ви завітаєте до мене в гості і захочете подивитися, в якому будинку живе американський будівничий (мій син Юрко пішов по моїх стопах — він також будівельник), я скажу, мабуть, словами українського телекоментатора: цей котедж третього тисячоліття.

До 13 березня 1972 року захотілося зробити собі подарунок. Саме в цей день мені виповнювалося 50 років. А який подарунок хотілося б мати будівничому? Звичайно, будинок. Подарувавши синові свою "Казку", я з Галею виїхав на лісові й озерні околиці Стейт-Коледжа. Хотілося знайти місце на березі озера, серед затишних і спокійних лісів Пенсільванії, де рідко гуляють вітри і божеволіють буреломи. Зелене обрамлення гір забезпечує долині майже завжди спокій і затишок. .

Давні мешканці Стейт-Коледжа порадили нам для цього виїхати в район озера Трежулейк. Ми так і зробили і не помилилися. Саме на березі цього великого голубого озера ми знайшли стару, закинуту хатинку дядька Тома і купили її. Тут я й розпочав, як в Україні кажуть, будівництво дачі. Я не хотів повторюватися з екзотичними пальмами із Флориди і голубим озером у приміщенні, як у Юрка. Шукав щось інше, відповідне краєвиду Трежулейка.

"Маямі в мініатюрі", як у Юрка, у мене тут не вийшло. Бо я не ставив перед собою такої мети. Я тут збудував дім у вигляді плаваючого корабля, що на хвильку кинув якір на березі мальовничого озера. Мені хотілося, щоб ця краса мала, як корабель, кілька палуб і на кожній палубі було кілька спалень для наших дітей, онуків і гостей. Усі вікна спалень виходили в бік озера. І хоч би коли ви лежали, милуючись краєвидом, ви не бачили землі. У вас складалося враження, що ви пливете тихими водами голубого Трежулейка. Так воно і сталося.

У мене під склепінням дачі не було, як у Юрка, зимового саду з екзотичними деревами і гарячим озером, але тут ми мали щось неповторне і по-своєму чарівне й привабливе. Я пишався й пишаюсь цим подарунком, який я сам собі й усім своїм рідним зробив на своє 50-річчя.

Цей екскурс у минулі роки наших будов я зробив зовсім не для того, аби в черговий раз похизуватися своєю майстерністю будівничого. А тому, що коли я в черговий раз приїхав на Україну, мій приятель Ярослав Солтис, зустрівши мене, якось сказав:

— А хочете подивитися на нашу українську фантастику? Як будівничий і бізнесмен.

Я не відмовився, і ми проїхалися з ним навколо Києва. "Досвідченим оком будівельника", як сказав Ярослав, я роздивлявся заміські київські будови так званих "нових українців". Тоді в Україні, десь після третього року Незалежності, розпочалася дика "золота лихоманка" з дачними будинками. Того року їх масове будівництво досягло, здається, апогею. Складалося враження, що всіх без винятку "нових українців" охопила ця "золота лихоманка". Бо те, що вони витворяли у будівництві, таки коштувало скажених грошей.

Мені не вкладалося в голову, для чого ці будови поруч з автострадою за кількасот метрів від столиці. Якийсь своєрідний дубляж київських апартаментів, тільки в більших розмірах. Адже всі ті люди мали, я в цьому не сумніваюсь, і гарні, пристойні квартири в місті. Чи то тоді будівництво дач вважалося "модним", чи просто люди, які довгий час провели в "комуналках", захотіли мати свої приватні будинки внаслідок того, що протягом сімдесяти літ совєтська влада не дозволяла мати одночасно квартиру і приватний будинок? А може, існувала інша причина — швиденько вкласти в будову гроші, почасти не зовсім чесним шляхом зароблені? Мені важко судити. Міркування різні, але, зрештою, це не моя справа...

А от щодо будівництва, то я ним і справді зацікавився як фахівець. Перше враження від оглядин було різко негативне. Дике накопичення висотних будинків на одному й тому ж "п'ятачку" — ні сонця, ні неба, ні простору. Ні для ока, ні для тіла, ні для душі. Наче закладався новий мікрорайон Києва. Але в ім'я чого? Вікно у вікно! Ніс у ніс. Хіба не те саме у великому місті? Своєрідне божевілля. Усіма можливими і неможливими методами захоплювалися цілі масиви землі. День і ніч працював інтелект архітекторів-фантазерів. На місці будов розглядалися привезені із закордону кольорові альбоми-проспекти з шикарними котеджами, віллами, навіть мініатюрними замками з Франції, Угорщини, Італії.

Усі "круті" будували дачі. Як додатковий атрибут до мобільного телефону, "Мерседеса" чи "БМВ". Власники тут переважно не жили. Вони тільки "наїжджали" з тенісними ракетками в руках і обов'язково в шортах. Теж мода, як дача, мобілка, "Мерседес". Дивовижне уявлення про образ бізнесмена.

На цих будівельних майданчиках, я зрозумів, днювали й ночували тільки будівельники і техніка: бульдозери, крани, вантажні автомашини. "Нові українці" залишали свої "мертві містечка" — маленькі супутники столиці — та самі летіли далі: до Швейцарських і Австрійських Альп, на Мальорку, Гаваї, Сейшели, південь Франції і там закуповували нові ділянки землі, безцеремонно обкрадаючи український народ. Інакше й не могло бути, бо за рік-два не станеш мільйонером! Все це я розумів. Не розумів іншого: яким чином можна за такий короткий час нахапати стільки грошей? Адже кожний такий замок, фортеця коштували мільйони доларів. Навіть в Америці, де все є. Маю на увазі готові блоки, суцільні секції, засклені вікна, готову стандартну столярку, балки, перекриття, підлоги тощо. Будинки народжувалися на очах. Як гриби після дощу. З точки зору будівництва — це викликало захоплення, але з точки зору економки — моє абсолютне нерозуміння. Не вкладалося у голову і ще одне: у мого батька була звичайна хата на дві половини з ґаночком. Під білою черепицею і з чотирма оцинкованими ринвами. І це вся розкіш. Так жив "непман", "буржуазний елемент", якого потрібно було совєтській владі знищити як "клас експлуататорів". Коли я приїхав з синами до Миргорода, то довго стояв напроти своєї хати і, слово честі, не впізнав її. Моя уява за 50 літ відсутності зробила її, видно, більшою у 50 разів. Саме таких розмірів хату я змалював в уяві своїх синів. Тепер я не міг її пізнати. Я не витримав і запитав у старенької бабусі, що йшла, згорблена, повз нас із костуром у руці.

— Ви випадково не знаєте, де тут хата Воскобійників? Бабуся, не розгинаючись, показала костуром на хату і додала:

— Ви перед нею стоїте...

— Оце такий замок, тату? — підкусив мене Юрко.

— Оце за таку хату розстріляли мого діда? — здивувався Віктор.

— Уявіть собі, сини мої! — важко зітхнув я.

Тоді, пригадую, я сказав ще таку фразу землякові, який підійшов до нас і упізнав мене, хоч минуло стільки років:

— Треба дякувати "батькові" Сталіну, що він мене зробив "ворогом народу".

Він зі мною погодився, показавши на свої старі кирзові чоботи, з яких уже пальці вилазили:

— Це я, Олексію, заробив за шістдесят робочих років на совєтську власть...

Тепер я стояв на Великій Окружній, в районі Борщагівки, за Києвом і милувався як американський будівничий творінням рук моїх земляків. Я радів за них, але серце моє плакало. У мій розум, у моє серце не вкладалося одне: більшість із цих багатіїв — вчорашні партійні номенклатурники, компартійні бонзи. Пропагандисти і агітатори совєтської ідеології, які вели мого односельця у кирзових рваних чоботях до світлого горизонту — комунізму. Усі вони на кожному перехресті запевняли народ, що не в грошах щастя. Що всі люди мають бути рівними і всім їм жити при тому комунізмі. Чому ж вони за одну ніч Незалежності переродилися? Де їхні комуністичні ідеали? Чому вони всі без винятку раптом захотіли стати багатими і дуже багатими? Тобто такими, яких учора переслідували, ненавиділи і фізично знищували. Сьогодні найнечеснішими методами, перебуваючи на високих урядових посадах, маючи у своєму розпорядженні найкращі приміщення, захопили їх, закріпили і приватизували. Буквально за кошики. А народ як був бідним, так і залишився. Частину нерухомого майна продали за безцінь (це на папері), а більшу частину грошей поклали у власні кишені, повідкривали за кордоном рахунки, а частину коштів кинули на будови у престижних районах Києва і на його околицях. А щоб замолити свої гріхи, масово пішли до церкви бити поклони і ставити найбільші свічки, аби Бог їх помилував і простив. І ці вчорашні активісти-атеїсти, які боролися з тим самим Богом і релігією, стали сьогодні найактивнішими "віруючими". Воістину атеїзм виховав людей без Бога і совісті. Замість цих святих понять уклав у їхні душі двоєдушність і лицемірство. Яке кощунство! Я навіть не знаю, яких тут слів вживати, щоб спробувати виправдати їхні покручені душі. Та хіба це можливо?

У 20-х роках Україна була продана московським брехливим більшовикам за обіцяні фабрики, заводи, землю, а в 90-х її так само продали за фабрики і заводи, поклавши гроші від проданих фабрик собі в кишеню, а не в державну казну. Тоді фабрики відбирали в капіталістів комуністи, тепер їх відібрали, по суті, у простого народу ті ж комуністи. Тільки нового покоління.

Того дня ми об'їхали щонайменше тисячу дач у різних районах навколо Києва. Від окремих будинків як будівничий я не міг не прийти в захват. Це я щиро кажу. Я ніби зробив своєрідну екскурсію: був на Чайці, в Пущі-Водиці, згаданій уже Борщагівці, в Жулянах, в Катеринівці, Святошині, Кончі-Заспі. Назв інших дачних масивів не пригадую. Все це райони, де розташувалися дачі колишніх секретарів цека, депутатів совєтського народу, колишніх міністрів тощо. Тепер навколо тих дач будувалися нові вілли "нових українців" — банкірів, бізнесменів. Тільки дуже густо.

Зі слів мого знайомого, який супроводжував мене, це виявились ті самі люди, що працювали в тих самих цека, радах міністрів, верховних совєтських радах. Отже, нічого не змінилося. Тільки одне: тоді їм ці дачі на час їхніх високих посад виділяла партія — тепер вони їх самі собі повиділяли, заздалегідь переписавши на дітей, онуків, близьких родичів. Все це робилося не чесним шляхом, а за рахунок обкрадання народу у такий примітивний та безцеремонний спосіб.

Будівництво і мова

Коли ми з Галею — моєю дружиною — приїжджаємо в Україну, то насамперед щоб духовно відродитися, набратись певних моральних сил. Бо на чужині таки важко жити. Галина часто повторює: "Нема нічого в світі страшнішого, ніж життя далеко від Батьківщини". Тут по-іншому навіть ворони крячуть! І це правда. Навіть тоді, коли ти, здається, маєш усе. Ти мусиш поїхати, якщо є така можливість, і провідати землю своїх предків. Не знаю, може, це ностальгія, може, це втеча на певний період від чужини, але в Україну щось підсвідоме нас тягне постійно.

Ми їдемо щороку туди, хоч заздалегідь знаємо, що там насправді твориться. Та все одно сподіваємось: мабуть, уже трохи краще. Повинно стати краще. Роки ж ідуть. Але варто тільки приземлитися в Борисполі, приїхати до Києва — і ти одразу переконуєшся: нічого не змінилося. Ти знову ловиш себе на думці, що це не Київ, а Рязань. Усе настільки зросійщене, що тебе, українця, й справді сприймають за чужинця. І в тебе враження: їхав з чужини і потрапив на чужину. Бо й тебе сприймають за чужого. Питається, як же в моральному плані тут почувається українець? Доходиш сумного висновку: він чужий у своєму власному домі. Як ми в тридцятих. Маючи рідну хату, не мали її.

Та сама російська преса. Те ж саме телебачення. З тією ж ідеологічною начинкою — антиукраїнською, ворожою, наступальною, масовою. Тільки незрозуміло одне: чому всі ці газети, що виходять в Україні російською мовою, іменують себе "всєукраінскімі"? Що це має означати? Може, тільки те, що вони виходять на українській землі, яка уже не належить українському народові? Мабуть, що так. Принаймні інших пояснень для себе не знаходжу.

За ці роки, я знаю з преси, народилося багато "нових українців", багатих українців. Як постійний меценат, або, точніше сказати, фінансовий донор багатьох українських видань: журналів, часописів, видавництв, — я зацікавився: а чи багато нових українських буржуа допомагають українській пресі, книговиданню, освіті, науці. Виявляється — одиниці. З нових багатих українців в Україні нема свідомих українців. Виходить, є тільки ті, що нажилися на українському народі в українській хаті і в ній хазяйнують зі своїм статутом, зі своїми неписаними законами, своєю мовою. Вони називають це тепер не "інтернаціональною мовою", а "міжнародною", посилаючись на ООН. Бачите, яка тепер в інтернаціоналістів— буржуа нова формула виправдання? Формула нова, а зміст старий: — А какая разніца?

Хотів би я побачити, щоб із таким настроєм прийшли "інтернаціоналісти" на американську землю, просячи, вимолюючи громадянства США, і грамотно не відповіли на 5 святих американських запитань про історію цієї країни, її суспільний лад, президентів тощо. Проаналізувавши відповіді, комп'ютер зробить висновок, чи гідна та або та людина стати громадянином США. Чи є такий скринінг в Україні? Певний, що ні. Якби був, то шанували б і мову, і державу, в якій живуть і хочуть жити.

Прибувши уже на 6-ту річницю нашої Незалежності, наслухавшись українського радіо і телебачення, склав для себе цілий словничок з англійських слів: рейтинг, рекет, кілер, ділер, імідж, брифінг, маркетинг, менеджер, офіс, спонсор і неодмінне хобі і шоу.

Розмовляючи дома українською мовою, ми за 50 років у США не вживали одразу стільки англійських слів, скільки їх тепер вживають в Україні. Ці слова для багатьох наче ярлички на імпортному одязі. І найзгубніше те, що їх буквально цілими пригорщами сиплють з телеекранів — мільйонна ж аудиторія — безповідальні політики, журналісти, артисти, ділові люди і навіть українські письменники. Коли їх слухаєш, то складається враження, що вони це роблять навмисне, для того, щоб продемонструвати привселюдно свій нібито розум і ерудицію. Хоча з розумом і ерудицією це не має нічого спільного. Це звичайне мавпування і замилювання очей.

З набутого життєвого досвіду знаю: хизування чужомовними слівцями — від інтелектуальної порожнечі і безкультур'я. Знавець англійської мови (чи будь-якої іншої) не демонструє перед людьми своїх знань, якщо в тому немає потреби. Він ЗНАЄ, що він її ЗНАЄ. Усю. А не кілька слів. І цього досить. Він не комплексує.

Подібні речі принижують національну гідність українця. Витіснення українських слів англійськими чи російськими порушує рівновагу у мовній будові. Мова перестає розвиватися. Українець не творить нових слів, до чого його мав би змусити розвиток суспільства, поступ, прогрес. "Знавець" двох мов просто їх запозичає, не напружуючи собі мозку. Для чого щось вигадувати, коли на поличці лежить готове. Той самий принцип — принцип споживацтва — живе і продовжує жити в ментальності вчорашнього "совєтського чєловєка". Він звик, що йому все дадуть. Хай трішечки, зовсім небагато, але ж безплатно. Без великих затрат праці. Будували ж суспільство, щоб усі були рівні і всі... бідні. Окрім, зрозуміло, партноменклатури.

Мені думається, що такі втрати, яких ми зазнаємо на нашому духовному фронті в Україні, прирівнюються до другого Чорнобиля. Комуністи і соціалісти (тут тільки подібність у назві з європейськими соціалістами) розпочали нечуваний наступ на національні завоювання українців. Ніби за чиєюсь командою згори чи збоку. Начебто це робиться свідомо, щоб справді українці не збудували УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. Такого раніше не було. Бо й держави не існувало. Існувала паперова фікція. Вона нікому не загрожувала. Вона була контрольована Москвою. Мала для демократичного світу на папері конституцію, членство в ООН, ЮНЕСКО, гімн, прапор, совєтську символіку і ніякої... держави і ніякого права.

Нині ж національна політика, коли, по суті, відкинуто національну ідею — основу основ будь-якої нації, привела до нечуваного зросійщення. За тоталітарного режиму, під час так званого злиття націй і мов, подібної російської одностайності, як нині, за незалежної України, не було.

Читаючи еміграційну пресу, я дізнаюсь, що на сході і на півдні нашої держави в книгарнях відсутня українська книжка, в кіосках немає українських часописів і журналів, немає шкіл, дитячих садочків, ясел. На Донеччині, Слобожанщині вмирає остання українська періодика, останні українські школи перетворюються на російські. Верховна Рада прийняла антидержавний закон про необов'язковість вивчення української мови в загальноосвітніх школах. Нечувана антидержавність. Такого не творилося в роки розгулу сталінщини. Я навіть у Калач-Слободі (Воронезька область), де українське населення складало більшість, у 1932 році ходив до української школи.

Хочеться запитати: чому, звідки, від кого в Україні такий ненависницький дух проти всього українського? Чи не від державних мужів?

Мені, наприклад, важко уявити, щоб в уряді Грушевського, Винниченка, Петлюри, у їхньому оточенні всі розмовляли російською мовою. А сьогодні оточення українського Президента майже все зросійщене. Чого ж можна чекати від менших "президентів" і "президентиків" на місцях? У провінції.

Я не хочу поганим словом образити жодного африканця чи малоазійця. Я не хочу сказати: "Ми ж не африканці!" Ми, мовляв, древня нація. Європейська. Дуже уже ми любимо на цьому наголошувати. Але якщо відсутність у державі національної ідеї, державної мови брати як найголовніший психологічний чинник, що в'яже народ навколо цього державного стержня, то ми "бананова республіка". Ми ще не позлізали з пальм, і нічого нам підкреслювати перед цивілізованим світом, що ми європейці. Ми люди з острова Барбадос: їм надали свободу і незалежність, а вони не знали, що з нею робити, і знову покликали на свою голову колонізатора. Аби він ними керував.

Це гіркі слова. Неприємні. Але правдиві. Хіба частина народу сьогодні не для цього проситься знову до Москви? Хіба не підставляємо шию, встромляючи голову в ярмо, щоб знову запрягли? Бо самі не здатні авторитетно в'їхати в Європу, будучи територіально в Європі.

Я не політик. Я людина, яка будує. Але хіба держава — це не будівництво? Щоб збудувати дім, звести стіни, накрити дах, обгородитися, упорядкувати двір, прикрасити його, надати кімнатам затишку — хіба тут не проглядаються паралелі? Що тут потрібно? Кадри. Кадри зроблять усе. Доказів скільки завгодно. Наприклад, в Малайзії так само спочатку не було державних мужів і державної мови. Але там дуже швидко знайшли національні кадри. Бо цього ХОТІЛИ! Об'єднались навколо національної ідеї, і ті кадри запрацювали, як і належить патріотичним кадрам. Бо саме керівник і його кадри вирішують все. Я так само шукаю кадри у своїй маленькій будівничій державі і навколо єдиної ідеї — самого будівництва — об'єдную своїх професіоналів, і ми вирішуємо успішно всі питання. Всі. Без винятків. Люди чітко бачать перспективу, вони чітко знають, що саме вони будують, і минає зовсім небагато часу, й перед ними вимальовується будова — їхнє і моє новонароджене дитя. І всі ми щасливі — від боса до робітника. І всі добре оплачені.

Мені не раз доводилося бувати у президентських апартаментах — там усі чи майже всі розмовляють у побуті (гадаю, так і на роботі) мовою північного сусіда. Навіть тут національна гордість відсутня. Отже, відсутні національні кадри, а в них відсутнє бажання за будь-яку ціну зробити щось добре для своєї держави. Статус раба, чи, скажемо м'якше, механічного виконавця, їх задовольняє, і в них продовжує жити цілковита байдужість до всього національного. Чи можна з байдужістю в серці щось збудувати? Ні! Навіть елементарного куреня. Він обов'язково буде скособочений, недовершений. Бо у нього не вкладено ЛЮБОВІ! А без любові ніщо не народжується повноцінним. Повірте мені, будівничому. Звідси висновок: не кадрів немає, а немає БАЖАННЯ їх знайти.

Читач скаже: почав про мову, а кінчив будівництвом. Те і те ходять поруч, в одній упряжці. Згадайте Вавилонську вежу. Чи не під час будівництва тієї вежі Бог змішав усі мови, щоб ту вежу не змогли збудувати. Мабуть, Бог таки розуміється на мовах і знає, чим це для того чи того народу кінчається, якщо її хоч на певний час відібрати. Вавилоняни припинили будувати вежу, а заодно і саме місто Вавилон.

Не доведи Господи відібрати у мого народу мову, бо це означатиме кінець будівництва і моєї Держави!

Колаборанти

Мене завжди вражали своєю нахабністю особи, які з хворої голови намагалися болячки перекласти на здорову. Звичайно, тут діє принцип харківського злодюжки, про якого я вже згадував. "Лови злодія", аби тільки від себе відвести підозру. Я, чесно, не торкався б цього питання, якби воно несло в собі приватне навантаження чи конкретно, скажімо, стосувалося тільки мене чи нашої родини. Йдеться про загальногромадську, або громадянську, позицію деяких наших сьогоднішніх землячків — колаборантів. Бо як їх ще інакше назвати, оцих "борців" проти Незалежності і Державності України? Як зрозуміти їхні антиукраїнські, антидержавницькі виступи? Оцих так званих неокомуністів і "прогресистів" — представників "п'ятої колони". Доступною мовою кажучи, агентів іншої, часто ворожої нам, держави.

Вони, маючи абсолютно незрозумілий для мене як американця імунітет, недоторканність, дозволяють собі виступати проти держави, якій мають служити, одержуючи від неї кошти на прожиття. Зводять нечуваний наклеп на святая святих — Конституцію України, — називаючи її "фашистською", а український народ, який їх обрав служити йому, — "тупоголовими українцями". Вони за це не сидять не тільки за ґратами, але навіть не позбавлені мандатів народних обранців. Маю на увазі хоча б нардепку Наталію Вітренко, яка дозволила собі такі випади з високої трибуни Верховної Ради України.

Українці, на її погляд, "тупоголові" тому, що розвалили милий її серцю Совєтський Союз. Той самий всесвітній концтабір, у якому люди жили без паспортів, як оті колгоспники, жили як пронумерована худоба, не мали права на пенсію. Я цій сторінці нашої історії присвятив чимало розділів у книзі і повторюватися не хочу. Це відомо всім людям, які прожили мій вік.

Інший нардеп Іван Симоненко добалакався до того, що назвав українську армію, дислоковану в Криму, "окупаційною". Його тезка Петро Симоненко, голова Комуністичної партії на Україні, ходить із своїми соратниками по Києву, розмахуючи червоними прапорами, як наші куклукскланівці, і обіцяє "конституціонним путьом" повалити існуючий лад в Україні. Поруч із закривавленими у крові багатьох народів Союзу прапорами носять і портрети інквізитора XX сторіччя Йосипа Сталіна. До речі, засудженого самою ж партію комуністів (Постанова XX з'їзду КПРС). Давно знищено всі пам'ятники "вождю", знято його портрети, перейменовано школи, колгоспи, заводи, фабрики, що носили це ім'я, а труп викинуто з московського Мавзолею. Чому ж в Україні безкарно гуляють ці молодчики?

І я собі подумав: якби ці марченки-вітренки жили в сталінську епоху "демократії", про яку вони снять, то їх того ж вечора не тільки позбавили б недоторканності, а й власного життя. До речі, без суду й слідства, і невідомо в якому урочищі розстріляли б, і якої темної ночі. Єдина в тому "радість", що вони хоч знали б за що. А інших розстрілювали взагалі ні за що!

Я не зла людина. Зазнавши стільки горя, як наша сім'я, переживши два голодомори, смерть батька у 37-му, я нічого подібного не побажаю і своїм ворогам. Але мене дивують згадані і не згадані особи, які й нині стверджують з високої трибуни, як і їхні більшовицькі попередники, що ніяких голокостів в Україні не було. Це, мовляв, вигадка емігрантів, яким нічого робити. Там, за кордоном, вони собі попридумували дні жалоби по голодоморах і розстрілах.

Я віруюча людина, тому й кажу: не доведи Господи пережити їм те все. Бачити навіть у снах. Певний: якби вони побачили ті жахіття бодай у сні, то задумалися б перед тим, як організовувати "прогресивні" партії чи комуністичні. Не кажу вже про війни, на яких гинули українські діти в інтересах імперії, в інтересах Совєтської Росії за тисячі кілометрів від рідної України. Де вони нічого не знайшли, а втратили найдорожче — життя!

Цікаво подивитися, чи волали б "прогресисти" після цього про братський союз із Москвою. Тільки наївний і недалекоглядний політик так може мислити. Тільки той, хто не читав і не хоче читати історії українського народу, яка в усі віки писалася нашою кров'ю, може сподіватись чогось доброго від Москви. Я ж скажу, що дружба з Москвою ніколи не матиме свого майбутнього. Ніколи ніякий народ під Москвою не житиме усміхненим і ситим. Наші новоспечені політики ще більш короткозорі, ніж ті, які вірили в перший тиждень червня сорок першого, що "третій рейх" подарує нам державність. Бо через тиждень після вивішення прапорів над Львовом пішли до гітлерівських казематів і концтаборів. Гестапо, як німецькі вівчарки, нишпорило по всьому рейхкомісаріату "Україна" в пошуках націоналістів-самостійників.

Я певен, якби ж не такими наївними і недалекозорими були селяни і робітники України в 20-х роках, то не клюнули б на дешевенькі більшовицькі гасла "земля — селянам", "фабрики — робітникам". А повірили — і дістали те, що дістали. Після голодоморів 21-22, 32-33 і 37-го років ходив такий єврейський анекдот. Їдуть у купе вагона двоє. Росіянин і єврей. Знайомляться.

— Як ваше прізвище ? — питає єврей росіянина.

— Орлов! — відповідає росіянин. — А ваше?

— Ах, моє? — каже єврей. — Воно складається з двох частин. Перша частина та, що більшовики мені обіцяли до 17 року, а друга частина та, що ми маємо після 17-го.

Росіянин піднімається з місця, виймає з кишені пістоль і кричить на весь вагон:

— Гражданін Райхер, ви арештовані!

Боюсь, що нинішні московські колаборанти — симоненки, марченки, вітренки, ткаченки, мойсієнки (Господи, які українські прізвища! Як на підбір! Як тут не додаси ще одного — Антонова-Овсєєнка, якому Ленін казав: "Батюшка, Антонова оставьтє в Москве, на Україну єзжайтє как Овсєєнко. Ви по-нялі?"), піднявши на червоний прапор "ковбасну ідею" за "два десять", матимуть після повалення "конституціонним путьом" — не дай Боже! — існуючого ладу в Україні нуль цілих нуль десятих. Треба завжди пам'ятати, що Москва трьом братнім слов'янським народам — білоруському, українському і собі — каже: "Наша колиска на трьох, але соска на одного". Так що соску знову смоктатиме Москва, а Ткаченко і Лукашенко тільки спостерігатимуть за процесом смоктання і за тим, як з двох повних посудин багатство перетікатиме в одну, але дуже велику.

Тікаючи з більшовицького "раю" на Захід, ми знали, що у московському новому пеклі ми не виживемо. Усі три брати були б без гвинтівок у руках кинуті на передову під кулі фашистів, щоб потім і списати наші смерті, як і мільйони інших, на гітлерівців. Таке Сталін зробив з усіма "необмундированими" українцями, вступивши на нашу землю, ще й ззаду почепив їм ярлик (традиційний московський) "зрадник". При цьому забув, що сам "батько народів" зі своїм "доблесним" військом робив нахдрап на схід зі швидкістю дипкур'єрського поїзда, на якому стояли ще свіжі написи "Молотов-Ріббентроп". Поїзд промчав Україною за лічені місяці. Населення не встигло й оговтатись від такого "стратегічного геніального задуму" "батька" Сталіна. Як згодом виявилось (із совєтської преси), то все так було задумано. Принцип пружини, яка стиснулася спочатку до Москви і її "окраїн", а тоді вистрілила так, що гітлерівців відкинула до Берліна. Ось якими дурницями набивали сталінські ідеологи довірливі голови.

Тепер сини і дочки тих ідеологів носять від Європейської площі Києва до Бессарабської портрети незабутнього "генія" Сталіна, обвішані ковбасними кільцями та виделками, і закидають цю блешню з прихованим трійником з розрахунком на те, що на неї знову клюне напівголодний люд, сприйнявши демагогію за живу рибку.

Ми не працювали НА німців, ми працювали У НІМЦІВ, на своїй території, і мали хоч вдосталь харчів, але не мали волі. Якщо Україну "знов присплять лихії люди" і заведуть під московську кормигу, то українці не матимуть у черговий раз ні волі, ні харчів. Матимуть голод. І, звичайно, політичний. Як помсту — "нєзалежності захотєлі". Москва покаже одразу, що таке незалежність. Спочатку нагодує Росію, а Україні і Білорусі скаже: "Хай Бог дасть! Під час незалежності наїлись. Тепер ми поїмо!"

Ми не працювали НА німців, ми працювали У НІМЦІВ. Марченки і сімонєнки уже зараз працюють на Москву. Ми тікали однаково і від Москви, і від Гітлера. Ніхто із таборів ДіПі не збирався залишатися в Німеччині, всі мріяли потрапити за океан — від Канади до Аргентини — та не всіх випустили. Ми тікали, бо чітко знали, що саме нам загрожує, хоч ми не колаборанти (Павла Маляра — журналіста миргородської газети — уже в 42 році збирались гестапівці розстріляти за державницькі настрої. Він тоді й втік на Захід). Ми покидали московський "рай", бо знали: Москва все одно щось придумає, аби розстріляти. Швидше за все — за "колаборацію". А звідси — допит, конвой, "телятник", Сибір, кайло і тачка. У першому випадку. У другому — розстріл. І, як завжди, без суду і слідства відповідно до "найгуманнішого" в світі московсько-більшовицького законодавства. Звинувачення — СПІВРОБІТНИЦТВО.

Наївні сьогодні політики, які гадають, що, потрапивши до Москви, вони матимуть те, що мають у незалежній Україні, — пільги, пенсії, курорти. Їм Москва — хитра, підступна, зрадлива — так само щось придумає. І після цього, десь миючи золото під Колимою, сімонєнки, марченки гадатимуть: "Ну, Драча чи Мовчана правильно посадили. А нас — ні. Це помилка. Нас повинні випустити". Не випустять. Ніякої помилки. Москва так само ніколи не помиляється, як і не вірить ніяким запевненням і сльозам. Найбільша помилка та, що ви, московські колаборанти, на світ народились. Оце помилка. І дуже велика.

І мій погляд на бізнес

Я нині дозволяю собі зупинитись в тому ж готелі, що й будь-який президент. І будь-якої фірми. Коли я опускаюся ліфтом фешенебельного готелю, дивлюсь у дзеркало на відображення чоловіка в костюмі від французького кутюр'є, то я його запитую:

— Олексію, це ти? Відображення відповідає:

— Так, це я!

І я себе почуваю щасливим і водночас дуже нещасним. Я кажу це не для того, щоб піднести свою персону ще раз на щабель вище. Я це кажу тому, що ці костюми, ці розкішні ліфти у фешенебельних готелях — ніщо у порівнянні з утратою найдорожчої мені людини — батька. Коли я бачу навколо себе розкіш або просто нормальне людське життя з людськими стосунками й усмішками, постійно кажу собі: "А таким міг бути й мій батько, якби жив у вільній, а не окупованій державі".

Репутацію гарного бізнесмена я здобув саме в сорок два роки. Саме в такому віці більшовики розстріляли мого батька. Розстріляли людину, яка мала пару коней, корову, сотню-дві голубів, хату на дві половини з ґаночком і п'ять десятин землі. А у мене один "Кадиллак" має двісті пар коней. Мабуть, ще сильніших від дідових рисаків. Я вже не кажу про все інше, чого досяг. От мимоволі і виникає питання: "Господи, чи є на світі справедливість?" Людину, яка працювала від зорі до зорі, розстріляно. Людину, яка від страху і переслідувань у своєму, можна сказати, ще "парубочому" віці уже скидалась на виснаженого каторжника, її ставили до стінки каземату, камери, карцеру, спецкімнати із звукоізоляцією, приставляли до скроні пістолет і вбивали. Її вивозили в ліси, в урочища і серед темної ночі розстрілювали. Так або приблизно так розстріляно мільйони українців тільки за те, що вони залишалися українцями. А скільки б вони зробили добра? Для України. Для свого народу. До якого життєвого рівня підняли б країну, якби цій людині дали право творити добро, покладаючись на свій розум, ініціативу, досвід. Тих, що залишилися живими, перетворили у совєтські гвинтики. Вони працювали, як на каторзі, і не мали за це нічого.

Бізнес — це теж каторга. Але добровільна каторга. Бізнес — це коли нема ні сну, ні відпочинку. Бізнес — це коли твоє тіло лягає, а мозок працює. Крізь дрімоту, крізь упівока, крізь безсоння. Ти розробляєш плани, обмірковуєш перспективу, шукаєш шляхи до удачі, перемоги. Так, ти тут теж працюєш каторжно. Але знаєш, заради чого. Це все окупиться, якщо не збанкрутуєш. Можливо, сторицею. Ти забезпечиш себе і своїх дітей. Пощастить, посміхнеться щастя, то, може, ще й онуків. Ти радо відгукнешся на простягнуту руку і подаси нужденному. Ти як меценат підтримаєш свою культуру, книговидання, пресу.

Бізнес — як політ у літаку: ти набираєш висоту, піднімаєшся у далеку височінь і просиш Бога допомогти перелетіти океан життя і зробити щасливу посадку під оплески радості. Але, трапляється, і не перелітаєш. Що ж, вважай, тобі не пощастило.

Бізнес — це чесність. Кришталева чесність. Іншого я особисто не визнаю. То уже не бізнес. То уже по-іншому називається. Тоді ти й по-іншому спиш. Тривожно. Боїшся кожної ночі. Боїшся сну і несподіваного стуку в двері.

Я зустрічав нині в Україні таких "бізнесменів". Це не бізнесмени. Це — шлунки, набиті найдорожчими харчами, грошові мішки. Це особи, в яких відсутня духовність, як і та якість, що називається совістю. На жаль, ні перше, ні друге, як національність, у графу не заноситься. А на вільній Україні вже національність не заноситься. Ніби такого народу, як український, там не існує. Та це інша тема.

Я не вірю, що люди, які за півроку, ну за рік від сили, поклали свої мільйони у швейцарський банк, є бізнесменами.

Я не вірю, що особи, які за рік, від сили за два, придбали фешенебельні вілли на сонячних берегах Флориди, Багамів чи Гаваїв, — це бізнесмени.

Якщо ж вони за рік придбали броньовані "Мерседеси", ручної роботи "Ролс-Ройси" чи "Бенглі", то це теж не бізнесмени, а крадії.

Якщо вони мають власні літаки типу "ТУ-134" і військові гелікоптери на острівних летовищах Тихого, Індійського чи Атлантичного океанів, то це суперкрадії.

А якщо вони при цьому й не працюють, а тільки відпочивають на екзотичних островах зі своїми коханками та оголошують конкурси краси на Сейшельських островах — то подвійні суперкрадії.

Але тут дивуватися нічому. Тоталітарний режим виховав у них психологію атеїста: УКРАДИ! У колишній державі на одній шостій континенту казали: не украдеш — не проживеш! Вони завжди крали, але потроху. Їм це, в принципі, не заборонялось. Після розвалу Союзу вчорашнім господарям держави набридло красти потроху. Користуючись хаосом і розвалом, вони розікрали ВСЕ! Або майже все. У колишніх республіках, а точніше колоніях, залишили тільки народ. Обікрадений. До останньої нитки. Я можу запевнити роботящий і чесний люд — це не бізнесмени. Це державні злочинці! Бізнесменом за ніч не стають. За ніч стають злодієм, і, може, дуже багатим, якщо за ту ніч успішно вдалось пограбувати банк.

Мене тільки дивує після цього одне: як можна таким грабіжникам просити в інших держав політичного притулку? Це вже, здається, межує з божевіллям. Але нічого спільного не має з тим, що називається бізнесом.

Яким має бути бізнесмен

Для України це надзвичайно актуальне питання. Мабуть, саме тому там мене часто запитують:

— Яким має бути бізнесмен?

Розуміючи глибокий підтекст цього питання, відповім:

— Чесним!

Що ж до питання "Як досягти успіхів у бізнесі?", то також відповідь ховається в одному слові:

— Працею!

І це справді так. Ще древні казали "Талант — це труд". А бізнес — це також талант. Такий самий, як у музиці, малярстві, літературі. Таке моє переконання.

Звичайно, тепер, коли я досяг своїх бізнесових вершин, легко давати поради. Важче їх здійснювати. А особливо коли у тебе є тільки бажання до бізнесу, а немає покликання. Немає ХАРАКТЕРУ, сили волі. У цьому випадку краще в бізнес не йти. Слід пам'ятати, що бізнес — це надзвичайно ризикована і виснажлива праця. До запаморочення. Звичайно, солодка, як спортивне змагання, але у бізнесмена таке ж саме важке життя, як у кожного спортсмена. Щоденні виснажливі тренування. До сьомого поту. Часом ніколи не те що своєчасно пережувати гамбургер, а навіть проковтнути його. Тепер так каже наш син Юрко, який перейняв у батьків бізнесову естафету і поніс свій досвід, набутий за дванадцять років роботи на моїх будовах і підкріплений вищою освітою, у своє бізнесове життя.

Я підкреслив слово "характер". І не випадково. Скажу твердо, з глибоким переконанням: немає характеру — немає бізнесу. Безпринципна, слабохарактерна, поблажлива людина ніколи не зможе стати бізнесменом. Виникає питання: а як бути з добротою? Я цього питання взагалі не розумію. Добрим треба бути завжди, але це не означає, що під час роботи потрібно попускати віжки, бути поблажливим, робити скидку. Добрим треба бути тоді, коли ми в це слово вкладаємо швидше за все щедрість, коли ми всі разом подолали труднощі і досягли вершини. Виконали поставлене перед собою завдання. По-американськи кажучи — зробили гроші.

Як тільки я пірнаю з головою в бізнес, я — сама засередженість, суцільна принциповість, ніяких нікому скидок. Собі насамперед! Це всі повинні бачити, повинні відчути. Образно кажучи, я, як олімпієць у спорті, повинен досягти найвищих вершин і найвищої нагороди. Це моя мета. На це спрямовано все. Ніяких відхилень. Без характеру, без сили волі — нічого не досягнеш.

Ще одна важлива риса бізнесмена — витримка, вихованість, це супутники його життя. Бізнесмен не може кричати, зганяти злість на підлеглих. У нас, в Америці, такого поняття, як "підлеглі", немає. Тут усі рівні й вільні. Але всі дисципліновані, підпорядковані одному і тому ж закону — від президента до робітника. Це не Совєтський Союз, "безкласове суспільство", де робітника заганяли до сьомого поту, не даючи йому натомість нічого. А ще могли дозволити собі сказати таку фразу:

— Не звертайте уваги. То мої підлеглі.

У мене таких нема. У мене є колеги по роботі. Є робітники, яких я тимчасово найняв. За їхню працю я їм плачу гроші. І я їх бережу. Бо це мій найдорожчий капітал. Без їхньої майстерності, сумлінності, професіоналізму і я нічого не досягну.

З крикуном в Америці бізнесу не зробиш. Від такого "боса" робітник тікає за сотню миль і розносить про нього "славу". А за ім'я, чисте ім'я, чесне ім'я, треба боротися десятками літ. Твій авторитет — твій фундамент, і не тільки у будівництві. Твій робітник — це така ж сама людина, як і член твоєї сім'ї. Він це повинен знати і повинен відчути. Без фальші, без лицемірства. Головне, щоб він усвідомив — ти дорожиш ним. Він потрібний тобі, ти — йому.

Фундаментом бізнесу і бізнесмена повинна стати чесність. В усіх відношеннях. Повага до закону. Я, наприклад, за все своє бізнесове життя ні разу не бачив в очі податкового інспектора. Це найголовніші правила з правил: Чесність і Закон, між якими можна поставити знак рівності.

Що ж до рецептів, то я їх не знаю. Є книжки про Вандербілда, є відома книга Карнегі. Я, щиро признаюсь, нікого з них не наслідував і не копіював. Та й тоді, коли я розпочав свій бізнес, ви уже знаєте з розповіді, мені було не до книг. Я брав уроки з щоденного життя і занотовував здобуті знання в своїй пам'яті. І мета тоді була інша — вижити, утвердитися. Весь час пам'ятав: я на чужині. Тут ні знайомих, ні близьких. Тільки твої рідні, якщо вони у тебе є. Кожен змагається сам за себе. Але якщо ви уже на чужині, то перш за все треба негайно вивчити мову держави, в якій ти живеш. Це уже підмурівок фундаменту. Кажучи мовою будівельника — нульовий цикл, початковий. Від нього й треба танцювати, коли збираєтеся збудувати свій дім. Гарний дім. Я взагалі не можу зрозуміти бізнесменів в Україні, які "роблять бізнес", а державну мову не поважають, не допомагають фінансово освіті, культурі, пресі. Це міщанство, відсталість і дикість. Тут або держава їм чужа, або вони чужі в державі. Так держави не збудувати. Все має бути у взаємозв'язку.

Щоб завершити портрет бізнесмена, можу додати ще одну характеристику, яку я запозичив у свого сина Юрка. На питання, яким повинен бути бізнесмен, Юрій відповідає: "ЛЮДЯНИМ!" І я з ним згоден. Ти повинен завжди пам'ятати про своїх ближніх. Може, вони не досягли таких вершин, як ти, то допоможи їм порадою, словом, у крайньому випадку — фінансово. Хай спробує стати на ноги самостійно. Але не перетворювати нікого, абсолютно нікого у нахлібника і дармоїда. Як Юрко любить повторювати — навчи людину ловити рибу, а не їсти її. Бо це не тобі зашкодить. Їй! Вона не навчиться боротися за життя у ринковій системі. Не утвердиться в бізнесі. Тому ніяких винятків не робіть навіть для синів. Це не жорстокість, це справжня любов до дітей. Батьки повинні переконатися, заспокоїтись, бути певні: тепер їхні діти стануть і самі, без батьків, на тверді бізнесові ноги. Саме так зробили мої сини Юрко і Віктор. Вони дивились, слухали і вчились більше десяти літ. До цього привчаємо й онуків. Бо не в дідусевих грошах щастя. А тільки у їхніх, ними зароблених. Це вони повинні пам'ятати як святу заповідь.

По-друге, бізнесмен має бути внутрішньо зібраний, відповідальний. Оточуючі повинні знати: він ЛЮДИНА СЛОВА. Сядь на сухарі, але віддай борг, кредит, якщо збираєшся продовжувати бізнесове життя. І виживеш. Обов'язково. Треба бути надзвичайно пунктуальним, організованим. Завжди і в усьому. Таку треба виробити у собі звичку. Вона повинна стати вашою другою натурою. Коли остаточно все зважили, до найдрібніших деталей продумали — приступайте до роботи. Тут ви уже не можете кидатися в крайнощі, міняти на ходу плани. Повинні йти визначеним шляхом до кінця і бути на сто відсотків упевненим у його правильності.

Слово, дане клієнту, партнеру, будь-кому, не можна ніколи порушувати. Ніяких виправдань, ніяких пояснень. Все одно вас ніхто не зрозуміє. Це одразу викличе до вас недовіру, позначиться на авторитеті, якщо ви його вже маєте. А якщо ще ні, то тим гірше для вас.

Не люблю розхристаних, неохайних людей. Таким людям можна одразу не довіряти. Я не дозволяю собі прийти неголеним, без краватки, у непопрасованому костюмі. Усе має бути ідеально підтягнутим до найкращого зразка.

Такий же вигляд повинен мати і офіс. Це важливо! Цим я підсилюю віру і впевненість у свого клієнта. Він перестає боятися ризику. Бо підсвідомо доходить висновку, що має справу з надійною фірмою. Вірить: перед ним серйозний партнер. З таким можна працювати.

У цьому разі не останнє місце відіграє оздоблення стін офісу. Фото на стінах, родинні фотознімки ваших батьків, дітей, онуків, оригінали ваших почесних дипломів, атестатів, подяк, грамот, фото ваших зустрічей з видатними політичними діячами Америки, України, інших країн, якщо ви з такими співпрацюєте. Звичайно, це не треба перетворювати в біографічний музей за життя, але й не слід соромитися сімейності. У совєтських партійних установах вивішували обов'язково портрет чергового "вождя". У нас цього немає. Живемо і працюємо без "вождів".

Для офісу потрібно підібрати все зі смаком. Можна навіть запросити психолога. Порадитися, що і як впливатиме на вашого клієнта. Тут дрібниць немає. Все повинно працювати на ваш імідж. Родинні фото також. Гарна родина — гарний бізнесмен. Чудове поєднання. Вибирайте най-най-най-найважливіше, найпереконливіше. І все в міру. Скажімо, один-два знімки (плани) ваших найкращих будівель, ваших найбільших досягнень. Деякі деталі крупним планом: басейн, водограй, озеленення, зимовий сад. Але не все, щось одне, найкраще.

Обов'язково родинну фотографію: батька, матері, братів, сестер. На кого ви уже там багаті. Але теж бажано одну. Всі в сімейному колі. У відвідувача це завжди викликає особливе почуття. Сучасне поруч з архаїчним. Це контрастує. Показує вашу щирість, відвертість. Ви нічого не приховуєте зі своєї біографії. Такі думки виникають у вашого відвідувача. А до вас викликає симпатію і довіру. Бо все перед очима, на виду. А особливо діють фотокартки онуків. Вони зворушують не тільки вас. І найголовніше — це не сімейний альбом, який ви тицяєте в руки відвідувача. Ви нікого ні до чого не силуєте. Він хоче — дивиться, хоче — ні. Це його справа. Він захоче — поставить якесь питання, не захоче — теж його справа. Він не має бути нічим скутий, нічим вам зобов'язаний. У нього суто ділова зустріч, і це головне. Все інше у нього відкладається в підсвідомості мимоволі. Як позитив. Ваш позитив. На вашу користь.

Усі ці деталі дуже важливі. Їх не треба ховати, але й не дуже на них натискати. Нікому нічого не нав'язувати.

На столику у стосиках свіжа пошта: українські, американські газети, бізнесові журнали, листи, вітання, ділова кореспонденція.

Поруч з офісом велика кімната. Кімната чекання і перепочинку. Якщо в офісі багато людей і утворюється черга, мої люди запрошують наших клієнтів до цієї кімнати. За великий круглий стіл. По центру у вазах цукерки. Поруч одноразові стаканчики, гаряча кава. Це все безкоштовно, зрозуміло. Тут є телевізор. Можна — за бажанням клієнтів — переглянути кілька фрагментів із життя, побуту фірми, почути відгуки таких же відвідувачів, як вони самі.

Треба "робити" не тільки гроші. Треба робити добре ім'я. Маєш ім'я — маєш гроші. Усе у взаємозв'язку. Я сьогодні можу одержати кредит, не йдучи до керівника банку, не ставлячи під документом одразу свого підпису. По телефону. А при першій вільній нагоді заїду, розпишусь. Мені довіряють. До цієї ДОВІРИ я йшов десятки років. Десятки років дорогою честі і чесності. І це не пустопорожні слова. Це абсолютна бізнесова реальність. Маєте гарну, вродливу дружину — це добре. Але якщо вона ще ваш партнер, то ще краще. Це надійно. Спільність у думках, помислах, у баченні перспективи, зваженість — стовідсотковий успіх. Забезпечений тил. Принаймні я так кажу про свою дружину.

Можливо, це збіг обставин. Можливо. Але ми все вирішуємо разом. Обмірковуємо, сперечаємось, зважуємо "за" і "проти". Пам'ятаю "уроки життя", на яких "обпікалися". Їх не слід забувати і не враховувати. В усьому повинно бути взаєморозуміння, гармонія. Хоч за характером ми, здається, різні. Можливо, навіть антиподи. Але я професійний електрик і добре знаю: у гарно налагодженій мережі, щоб був електрострум, щоб ви мали світло, мають бути плюси і мінуси. Як усе в житті.

Хочу сказати слово й про секретарку. Вона також повинна бути добре освіченою людиною. Знати бодай дві мови. Усміхнена, приваблива. Не обов'язково гарна лялька типу Барбі. Вона повинна викликати у відвідувача симпатію не зовнішністю, а своїм внутрішнім багатством — освіченістю, доброзичливістю, тактовністю, — а не зовнішнім холодним лоском. Повинна бути універсалом: працювати на комп'ютері, розбиратися в справах фірми, чітко знати її профіль, зрозуміло висловлюватись, вміти давати пораду клієнтові, як йому краще вчинити й чому. Знати мову (другу) бажано тієї країни, з якою ви найактивніше спілкуєтесь, тобто співпрацюєте. Це клієнт відзначить. Отже, ви поважаєте не тільки його, а й державу, його народ. Секретарці потрібно добре платити. Вона того заслуговує. Не слід забувати ще один психологічний момент: секретарка — це ваше дзеркало. По ній судять про боса. Як правило, коли секретарка хамка, то й бос такий. І чи треба з ним мати справу взагалі? У нашому суспільстві секретарок-хамок просто не існує, їх виганяють з роботи першого ж дня. А от в постсовєтських республіках, зокрема в Україні, таких секретарок можна зустріти чи не на кожному кроці. У таку установу уже ноги не несуть. Туди просто не хочеться ні йти, ні мати там з кимось справу.

Секретарка — ваш інтелектуальний і зовнішній дизайн. Дизайн вашого офісу. Ваша візитка. Вона як доповнення до вашого образу: в усьому підтягнута, акуратна, усміхнена. Вона повинна вміти подати каву клієнтові. Тримати залицяльників на дистанції і мати добре почуття гумору.

Ніяких службових романів. В іншому випадку вас підстерігає історія Моніки Левінськи. Тільки, зрозуміло, у меншому, не світовому масштабі. Та, безперечно, "імпічмент", і не тільки від власної дружини.

Можна взяти зовні ніби непоказну жіночку чи дівчину, але за складом свого розуму, почуттям гумору, теплотою душі вона повинна дати сто очок фори і самій "міс Америці". Я ціную спочатку розум, а тоді уже думаю про дизайн.

Ставлення до всіх однакове. Як до гарних, середніх чи не дуже. Про людей слід судити за їхніми професійними здібностями. І тільки.

Двері безпосередньо в кабінет боса, шефа, президента по можливості слід тримати завжди навстіж відчиненими. Зачиняти їх тільки у хвилини важливих чи секретних переговорів зі своїми клієнтами, юристами, співробітниками. Це також немаловажна деталь — відкритість чи, точніше сказати, відвертість боса, у якого нібито від своїх співробітників і секретів нема.

Якщо врахувати, що в будь-якому бізнесі немає місця для дрібниць, то все, що я виклав вище, — теж далеко не дрібниця. А втім, це тільки мій власний життєвий досвід. Я не втручаюсь у сфери діяльності інших бізнесменів. Можливо, вони свій імідж, своє ім'я бізнесмена створювали з інших деталей, мені зовсім невідомих. Я пишу тільки про себе і про образ бізнесмена, яким я особисто його бачу... Чи принаймні хотів би завжди бачити...

Як стати багатим?

Щоб заінтригувати молодого читача, можу впевнено сказати: "Багатим може стати кожна молода людина, якщо захоче". Дуже захоче. У мого сина Юрка навіть є спеціальний рецепт, який я повністю викладаю нижче.

А поки що скажу про себе. Признаюсь чесно: я ніде, ніколи і нікому не казав, що я мільйонер. У передмові до цієї книжки я це роблю вперше. Але "слава" про мене в Україну проникла, здається, навіть крізь "залізну завісу" ще в часи тоталітарного режиму. Я вже писав, що досяг багатства завдяки чи дякуючи Америці — вільній країні. Цього досягли й мої діти. Вірю і надіюсь, що такими стануть і наші з "бусею" Галею онуки. Дай Боже, щоб і правнуки. Нам би їх дочекатись. Я хотів би, щоб цього досягли всі мої українці. Я став би найщасливішою людиною в той день, коли нарешті й в Україні — нашій Україні — відмовляться від програми "всім стати бідними". А негайно приймуть програму "всім стати багатими". Принаймні не заважати ініціативним, розумним і роботящим людям.

Так, я багата людина. Я реалізував свою українську мрію на американській землі. Її реалізували і моя дружина, і мої діти (я вже не раз писав про це), які разом з нами каторжно працювали впродовж 12—15 років.

Я нині досяг похилого віку, і моя дружина також, хоча по ній цього не скажеш. Справді козацького роду. Вік невизначений. А скільки їй — її, по-перше, ніхто не питає, а по-друге, вона вам і не признається. Але скільки б там не було, хочу сказати, що й у такому віці ми не сидимо "на грошах" і не перелічуємо їх з ранку до вечора, милуючись зеленим кольором купюр, як дехто гадає. Ми з ранку до вечора працюємо, свято пам'ятаючи, що рух — це життя. Так, ми могли б, маючи найсучасніші яхти, взяти своїх дітей, онуків і вийти у безмежні простори Атлантики. Мандрувати полуденними морями. Вдавати з себе романтичних робінзонів на Гаваях чи Сейшелах і жити з відсотків.

Так, могли б. Але ми цього не робимо. І ніколи не зробимо. В такому випадку життя зупиняється. Ми б тоді не тільки лежали і загоряли під екзотичними пальмами в чеканні, щоб на наші засмаглі животи падали кокоси чи банани. Ми б тоді й повернулися б до пальм, щоб завтра під ними уже не лежали, а лазити, збиваючи ті кокоси чи банани. Втім, це гарне бажання. І проти нього нічого не маю. З такою мрією, мабуть, і я колись ступив на землю Канади, у Галіфаксі. Але, ступивши, я сказав собі: "Працюватиму до сьомого поту. Не знатиму, що таке сон, що таке відпочинок, а забезпечу себе".

Мої ж друзі і земляки з України, певно, гадають: якщо вони ступлять на землю Америки, то дуже швидко потрясуть дерева американського саду, що день і ніч світяться золотими жарівками щастя і добробуту. А вже після цього вони розляжуться на палубі суперсучасної яхти і попливуть до робінзонових островів. Українці невиправні романтики. Найромантичніший народ світу. Жаль, але я змушений багатьох із них розчарувати.

На цьому екзотичному вилежуванні я наголошую не випадково. Адже більшість українців, з якими я знайомився в Україні, неодмінно питали мене, як стати мільйонером. Газета "Вісті з України" (число 33-34, від 6-19 серпня 1992 року) навіть видрукувала про мене статтю "Як стати мільйонером" і помістила наш з Галиною подружній портрет. Ця стаття збереглась у нашому сімейному архіві. Мені часопис прислали з України. Я статтю прочитав. Дійшов висновку: кореспондент знає, як стати мільйонером. А я — ні!

Інші були дещо скромніші у своїх запитаннях і в своїх програмах: як стати бізнесменом, як стати просто багатим і коли Україна буде такою ж багатою, як Америка. Я таких рецептів не маю. Певний, не мають їх ні моя дружина Галя, ні мої сини Юрко та Віктор. Але сказати можу про найголовніше — треба важко працювати. Так важко, щоб не було часу на повільне пережовування сандвічів. Це головне. Але спочатку треба добре вчитися. На "відмінно". Потім треба дуже добре знати той предмет, на фундаменті якого ти хочеш щось збудувати. Знати його так, щоб конкуренти тобі і в підметки не годились. А вже після цього працювати, працювати й працювати, не думаючи про відпочинок. Можна тільки про перепочинок. Щоб хоч віддихатися. І останнє: треба завжди пам'ятати про своїх людей, з якими ти працюєш. Також день і ніч. Бачити їхні обличчя. Знати їхні плюси і мінуси, їхній характер. Домашні стосунки. Читати їхній настрій. Допомогти, коли сутужно. Не підвищувати на них ніде і ніколи, а особливо при людях, голосу. Найкраще платити. У дні загальноамериканських свят чи в їхні особисті свята не забувати привітати і піднести хай скромний, але подарунок. Адже далі, біля закладеного тобою бізнесового фундаменту, гроші для себе робиш уже не ти, а вони, твої робітники. Відмовитися треба від совєтських звичок — мати робітника за НІЩО. Треба завжди пам'ятати, що він ЛЮДИНА. Така, як ти. Нічим не гірша від тебе. Просто у нього інша ділянка роботи.

Згадую випадок, коли під час розмови з одним українським журналістом на тему, як стати мільйонером, втрутився мій син Юрко. Він сказав дуже прості слова, але дуже мудрі:

— Треба мінімум п'ятнадцять років слухати тата...

Судячи з реакції кореспондента, така лаконічна філософська відповідь його не задовольнила. Молодший син Віктор тоді напустив журналісту ще більше туману. Він сказав:

— Тато мене навчив з темнотою вставати і з темнотою лягати... Так я став мільйонером.

Юрко за характером трохи м'якший Віктора і дещо іронічніший. Щоб трохи розгладити зовсім скисле обличчя кореспондента, запитав:

— А скільки ви, якщо не секрет, одержуєте за рік?

— В купонах чи доларах? — уточнив журналіст.

— Ну, в купонах, я знаю, ви й тепер мільйонер. А як перевести по курсу в долари?

— Мабуть, з півтисячі...

— Звичайно, небагато. А ви зможете з цієї півтисячі відкласти щороку двісті доларів? — цілком серйозно вів далі Юрко.

— А чому б ні! — здивувався журналіст. — Я не п'ю, не палю...

— То добре. Я вам пораджу таке, — Юрко говорив так серйозно, що і я заслухався. — Відкладайте в банк щомісяця по 200 доларів, і через 40 років ви станете мільйонером. У вас є ще час. Матимете забезпечену старість і на рахунку один мільйон і чотириста шістдесят тисяч доларів. А якщо ви не довіряєте українським банкам, то пересилайте ті долари мені; Я чесний американський бізнесмен. Я покладу їх під гарний процент, і як тільки мине сорок років — ви станете мільйонером. А за день-два? Не знаю. Хіба що пограбуєте банк. Або станете прем'єр-міністром України...

Інший наш знайомий після детального обговорення питання про те, як стати мільйонером, запитав:

— А як, наприклад, з Гаваями? Куди ви щороку їздите відпочивати? Ми у себе, в Україні, щороку їздимо у відпустку в Крим, на Кавказ, у Карпати, Болгарію.

— Тут треба вибирати щось одне, — відповів я йому. — Або щороку їздити відпочивати, або ставати мільйонером.

— А що ви зробили б, якби раптом стали мільйонером? — поцікавився у мене менш обізнаний з моєю трудовою діяльністю український українець.

— Я спробував би стати мільярдером! — посміхнувся я на його наївне запитання. — А ви?

— У мене скромніше бажання, — розмріявся він за чаркою. — Якби я став мільйонером, я придбав би собі гарний котедж. Може, ранчо десь на Багамах. Решту грошей поклав би під процент у банк і насолоджувався б життям. Адже життя дається один раз і воно таке коротке...

— Тоді ви мільйонером не станете ніколи, — мовив я. — Ви залишитесь на все життя великим мрійником.

Моє слово подяки людям

Завершуючи книгу свого життя, я ніби ще раз перегортаю його сторінки. Скільки пройдено шляхів-доріг. Скільки пережито і скільки все-таки зроблено. Залишено доброго на цій гарній землі, яку ми не завжди можемо оцінити і вберегти.

Незважаючи на втрати, часом великі втрати моєї родини, я все ж, оглядаючись на пройдений мною шлях, твердо можу тепер сказати: життя я прожив немарно. Скільки збудовано тільки в одній Америці, одним мною. Інколи я відходжу немовби вбік, дивлюсь як сторонній спостерігач на все те, що набудовано мною, і не йму собі віри. Я наче питаю себе: "Олексію, невже все це ти один? Без спеціальної освіти будівельника, дизайнера, художника, архітектора створив ці шедеври, що нині прикрашають рідний Стейт-Коледж? Твоє і твоєї родини улюблене і вічно молоде студентське місто! Скільки виросло тут будівель, та ще й за такий короткий час! Скільки посаджено екзотичних, кольору туману ялинок, що стали справжньою окрасою міста! Живою окрасою!

Перегортаю альбоми, роздивляюсь подяки, грамоти, дипломи. Скільки їх? Враження, що на величезний колектив, а прізвище скрізь одне — Алекс Воскоб. Республіканська партія Сполучених Штатів Америки — Почесна подяка. Український Вільний університет – Почесна грамота за визначні заслуги. Два Почесних дипломи — як доктора технічних Наук і доктора аграрних наук. І які дипломи — університетські! За визначенням журналу "Уолл-стріт" — "Кращий бізнесмен року в США" (1998 року).

Особливо дорога подяка від мера нашого міста містера Ланга за роботу в ті роки, коли мені довелося очолювати Спеціальний комітет по дизайну міста. Перечитую тепер її. І дивлюсь на рідний Стейт-Коледж: невже його обличчя — це моє обличчя? Так, свого часу я також творив це обличчя, і воно прекрасне. Я не соромлюсь свого витвору. Я ним пишаюсь. Ним можуть пишатися й мої діти та онуки, вірю — й правнуки.

Так само я згадую нині Миргородський собор, до спорудження якого свою фінансову дещицю приклав і мій прадід.

Почесне місце в моїх спогадах займає найвища нагорода від уряду штату Пенсільванія, яка називається "Найкращий універсальний будівничий". Вона мені особливо дорога! Словом "універсальний"!

В офісі висить ще один диплом — диплом чистоти нашої планети. Так я образно його називаю. Вручено мені після 30-хвилинного виступу на Ямайці, де зібралось понад 600 будівничих фірм і корпорацій з усієї Америки.

Тут же, поруч з архітектурними планами моїх будівельних комплексів, ще одна Почесна грамота — від адмірала Томаса.

Дипломи, грамоти, подяки, урядові нагороди — сторінки мого життя. Ось дорога моєму серцю фотокартка: Президент України Л.Кучма вручає високу державну нагороду — орден України за заслуги перед Україною. Одному із перших, який так щиро хотів допомогти стати швидше на власні і впевнені ноги економіці України, дати побільше робочих місць непрацюючому люду. І не моя вина, що реформи в державі "не пішли". Ми з Галиною пишаємось тим, ще вклали півтора мільйона доларів власних коштів у завод по підготовці насіннєвих матеріалів. Ми поставили той завод на ноги. Він запрацював на повну потужність — забезпечив усю Україну найкращим насінням кукурудзи.

А скільки б ми для України ще зробили разом із синами, якби не опір "вчорашніх", безперспективно мислячих демагогів і пустобрехів?

Коли я буваю в Києві і дивлюсь на золоті бані Михайлівського Золотоверхого собору, ловлю себе на думці: "Мабуть, одна із золотих бань і наша з Галиною". Як будівничі, ми одні з перших відгукнулись на заклик відбудувати Золотоверхий. Ми зробили це не для слави, бо не для слави живемо, а тільки для добра. Добра людям, добра своєму народу, доля в якого склалась не так щасливо, як би нам усім хотілося.

Мабуть, багато треба сторінок, щоб описати те добре, що ми зробили, на цій землі. В ім'я людей, в ім'я їх кращого життя. Я спокійно, завершуючи книжку, можу сказати: і діти, і внуки, і — дай Бог дочекатися їх — правнуки — всі вони не червонітимуть за нас із "бусею".

Поруч із будівництвом йшло рука в руку наше меценатство. Ми не могли не підтримувати нашу науку, нашу культуру, нашу пресу. Не мали морального права. Ми знали ціну життя, знали, яке важке воно буває у тебе, у твоїх близьких, у твого народу, твоєї держави. Держава як людина: у неї теж своя доля. І дуже важка доля випала нашій Україні. Її треба було хоч якось підтримати, допомогти їй стати на ноги, і ми це робили. З перших своїх днів перебування на Заході. Перший внесок я зробив — і чи не найбільший — у створення газети "Українські вісті" ще в Німеччині. З першого свого кредиту, коли ми самі ще сиділи в боргах, дали чималу суму на "Білу книгу про чорні діла Сталіна". Галя створили Фундацію імені Івана Багряного, стала першим її директором. З її легкої руки Фундація існує і досі. Скільки нею видано книг! І яких, і в які роки! Скільки в тих книжках правди і скільки сліз уже про молоде українське покоління... Покоління шістдесятих років, яке — так само, як усі ми, політичні емігранти, — переслідувалось на рідній Україні: арештовувалось, засилалось у Сибір, у тюрми, концтабори.

Тому у Нью-Йорку в приміщенні Українського інституту Америки, який відомий ще як "будинок Джуса", ми за свої кошти відкрили Всесвітню виставку художніх полотен кращих українських художників. Вернісаж освятив Святіший Патріарх Української Православної Церкви Київського патріархату Філарет. Його Святість нагородив нас одним із найдостойніших орденів — орденом Князя Володимира Великого. Але знову ж таки не за ордени ми працюємо. Ми працюємо заради Америки і України. Ми працюємо за тепле слово, яке ми завжди знаходимо у своїй пошті. За слово подяки. За те, що ми допомогли чи то нашій українській пресі, чи то нашій науці, чи то нашим дітям-сиротам. І якщо у листі чи листівці лише одне-єдине слово — "дякую!", то нам цього досить!

Ми з радістю виписуємо чеки. Ми щасливі, коли нам приходять листи подяки. Щасливі і морально задоволені. І навпаки — нам стає дуже сумно, коли після нашого позитивного фінансового відгуку, люди раптово забувають надіслати бодай листівочку, а відтак і оте "одне-єдине" слово "дякую!". Але таких одиниці. Зате ми маємо цілу течку — своєрідний каталог — з листів вдячної пам'яті. Тому на закінчення не можу не процитувати одного-єдиного листа з сотень одержаних нами. Нашій родині він особливо дорогий. Це лист від Богдана Тарнавського: виконавчого директора ФКУ — Фонду кафедри українознавства — з Кембріджа, штат Массачусетс, та Лідії О.Стецик, керівника канцелярії ФКУ, від 11 травня 1978 року. Цьому листу уже 21 рік, але для нас він — ніби щойно вчора одержаний.

"Дорогі Галино та Олексію!

Надійшла вістка про Вашу меценатську пожертву, про створення в Гарвардському університеті, в рамках УНІГУ, фонду Вашого імені. Дуже ми усі радіємо тим. Яка велика поміч! Піднесення віри в добру українську людину! Заохота до дальших зусиль! Незнищимий приклад жертовності й активної, творчої любові до Батьківщини. Ви — прекрасні!

Нехай Всевишній Господь винагородить Вас усім добром і щастям!.."

Після таких листів від наших людей ми твердо знаємо: ми живемо на цій землі недаремно. Хай благословить всіх добрих людей сам Господь Бог. Хай буде мир на землі і чисте голубе небо над нею.


Головна  Зміст книги  До читача  Україна 1922-1944  Німеччина 1944-1949  Канада 1943-1952  Епілог  Про веб проект

Web Hosting        
web site counter