Олексій Воскобійник. Повість моїх літ


Канада
1949-1952

ЗМІСТ

За океан
Історія з фотокарткою
Ще раз привіт, Канадо!

Університети життя
Я розпочинаю бізнес

За океан

Провчившись три роки в Мюнхенському університеті і досконало оволодівши німецькою мовою, я вирішив влаштуватися на роботу. Обійшов усі можливі й неможливі установи — роботи не знайшов ніде. Принаймні такої, яка відповідала б моїм знанням. Виявилося, що у мене все не те, що треба німцям. А потрібні були німецькі руки і німецькі дипломи. Почав аналізувати статистику. Помітив: найчастіше німці запрошують зубних техніків. Вирішив перекваліфікуватися. На мої плечі мав лягти четвертий учбовий заклад. А якщо точніше, то п'ятий. Харківський університет я вже не брав до уваги: тільки розпочав навчання — війна.

Поїхав до Гайдельберга. Теж роботи не знашов. Подався у медичну школу, щоб заповнити ще вільну німецьку нішу — зубного техніка. Гадав, час промайне у навчанні швидко — не встигну оглянутися, як матиму на руках диплом ще й медика.

Місто мені подобалось, як і більшість німецьких міст. Старе академічне містечко, де студентів більше, ніж місцевих жителів. Аналогію можна провести із Стейт-Коледжем у штаті Пенсільванія.

У тій медшколі заприятелював з молодим лікарем Гудяком. Пізніше я зустрічався з ним у Канаді. Здається, він уже помер. Гарного я мав в його особі приятеля.

Навчання давалося мені легко. Ловив усе, як кажуть, на льоту. А особливо практичні заняття. Тут я мав простір. Просиджував цілісінькі вечори над різними матеріалами для протезів. Міркував, зважував. Прикидав. Відходив від звичного, усталеного. Хотілося самого себе здивувати. У будь-якій царині. Таку уже мав натуру.

За якихось два місяці я уже швидко і надзвичайно точно моделював зуби. А особливо щелепи. Професура почала придивлятися до мене. Гадали, я маю медичну освіту, але не маю німецького диплома. Отож признавайся. Я признався б, якби це було так. Але ж ні. Та й знав я ще тільки ази анатомії. Хотілось учитися і удосконалюватися. Професори мої запевнення сприймали за побрехеньки і на мої практичні заняття приводили інших студентів. Навіть із старшого курсу. Дивіться, мовляв, як треба. Не технік — ювелір. Це мене заохочувало. Студенти по-дружньому поплескували по плечах. Хтось жартував, але цілком серйозно:

— Не всім така робота по зубах. Одного разу мене викликав до себе декан.

— Бачив твоє мистецтво, — так і сказав: "мистецтво". — Можеш написати заяву на моє ім'я. Я тебе переводжу з першого курсу на другий...

Мені спочатку аж мову одібрало. Потім я заговорив. Дуже дякував декану. В душі радів, як дитина. Мало й сам не повірив, як викладачі, що в мене за плечима, мабуть, медична освіта. Йшов містом — пісеньку насвистував. В очі потрапило якесь оголошення. Прямо на стовпі. Така квадратна біла пляма. Підійшов, читаю. Очам своїм не вірю. Те, що шукав три роки підряд, тепер на стовпі переді мною висить. Про зуби й щелепи в одну мить забув. Електрик я. Електрик. Сам собі кажу. Не знаю, помилявся чи ні, але я тоді думав так: "Це шукають мене". Дуже я любив і люблю електричну справу. Не знаю чому. Може, тому, що електрика світом рухала. Освітлювала людям життя. Приносила світлий день. Десь такі приблизно у моїй голові крутилися думки. Оголошення я зірвав. Боявся, щоб ніхто не перехопив "моєї" роботи, і негайно побіг за вказаною адресою.

Наступного дня перед деканом замість заяви про переведення на другий курс поклав заяву про відрахування з медшколи. Тепер уже декан від несподіванки рота розтулив. Ніби показував мені свої зуби.

— Це ж твоє майбутнє, Алекс. Німці потребують зубних техніків...

Я промовчав. Не пояснював нічого. Потім сказав:

— Іду — і все. Без коментарів. До зубів у мене алергія...

А про себе думаю: "На мене Канада чекає. Чекає мене Канада. Можна сказати — друга Україна". Я знав про те, що в Канаді дуже багато українців. І я туди рвався. На той час уже вивчав англійську. Мовний бар'єр — чи не найголовніший бар'єр у кар'єрі, бізнесі. Я це добре засвоїв. Ще в Німеччині. Розмовник мав. Зубрив потроху. Пам'ять мене не підводила. Трохи обурювала мене спочатку мова: написано одне — читати треба інше. Й досі найголовніше правило англійської мови пам'ятаю: бачиш "а" — читай як "є", бачиш "і" — читай як "ай". А ввечері того дня я вивчав англійську ще більш наполегливо. Бо завжди роблю те, що можна зробити сьогодні, не відкладаю на завтра. Вчив слова так, ніби мені в канадійському посольстві уже відкрили візу.

Тримаючи в руках німецько-англійський розмовник, сам собі наказав:

— Олексію, завтра вийдеш на роботу. Інакше не бачити тобі Канади як власних вух.

І я пішов у канадійське консульство на роботу. Пішов, незважаючи на те, що декан моєї заяви не задовольнив. Сказав: "Ти ще трохи подумай, алергія мине". А я дуже хотів за синій океан. Гадав, гарно в консульстві працюватиму — свою професію я знав таки добре, — англійську вчитиму день і ніч. Люди мене швидко помітять. Може, щось і порекомендують.

Так, власне, воно і трапилося. Я працював там недовго. Й справді сподобався консулові. Якось він запросив мене до себе в кабінет і запропонував:

— Алекс, у Канаду не бажаєш? Там для тебе гарна робота є. Ми тебе уже рекомендували...

Я слухав його і ніг під собою не чув. Так хотілося мені тоді до Канади.

— Коли їхати? — запитав.

— Одразу після Різдва. Відсвяткуєш — і через океан... Речі й сьогодні пакувати можеш. Сподіваюсь, ти виправдаєш наше довір'я? Ось тобі номер телефону. В Торонто працюватимеш. Прибудеш — одразу зателефонуй. Тебе уже там чекають.

Не знаю, чи я так тоді думав, чи мені ввижалося, але я неначе чув голос тата:

— Олексію, воля за океаном!

— А як рідні? — це я уже грався сам з собою. Сам себе питав, сам собі відповідав. — Мама у Новому Ульмі. Кімнату має. Спорошковані харчі їй видають регулярно. Молоко і яйця. Або, як у нас на Полтавщині кажуть, не яйця, а крашанки. Щось вони там з Іваном над обідами мудрують. До порошку додають і дещо з української кухні. Михайло в редакції працює. Іван уже гімназію закінчив. А я в Канаду. У розвідку.

Щоправда, Іван не склав латини. Але він тим не дуже переймався: його вже зарахували на інженерно-електричний відділ вищої школи "Техніше гохшуле" в Карлсруе. "Діти у мене не плачуть, — казав я собі, — дружина не ридає. Я вільний козак Миргородського козачого полку".

Помріяв і помчав у Новий Ульям. Заповнив усі формуляри: на себе, на маму, на братів. Після Різдва прощався нашвидку. Мамі сказав:

— Мамо, я вас незабаром заберу. Тут я вас не залишу...

Канада чекала молодих і сильних, а мою групу — електриків, техніків, механіків — перед Канадою ще й комісія на вокзалі. У залі чекання, пристосованій під велику медичну палату, перевіряли наш фізичний і моральний стан. А в кабінетах комендатури і заступника начальника вокзалу ще й, здається, політичну лояльність. Але перевіряли суто формально. Не те що за "рідних" більшовиків. Щось не так — одразу в машину. У супроводі енкаведе. Настільки формально, що я й не пригадую, чи мене там про щось і питали. Щоправда, мав на руках рекомендацію з консульства. Мабуть, тому.

1 січня 1949 року випала бурхлива, вітряна погода. Невеликий корабель англо-канадійської компанії "Купер Вайн Стар Компані" вийшов у відкритий океан. Океанські хвилі, які я бачив уперше, той кораблик підіймали до сірих небес і опускали у темно-синє провалля. Я стояв у каюті, тримався за якесь поруччя і бачив, як з-під ніг вислизає підлога, а в повітрі літають тарілки.

Мої колеги по нещастю, побратими-земляки, кольором обличчя скидались на китайців. Себе я не бачив. Морська хвороба косила з ніг майже всіх. Молодий священик походжав між хворими, читав молитви і просив Бога, щоб пронесло. Шторм розгулявся не на жарт. Згодом я помітив, що й священик, бідолаха, взявся за санітарну торбинку...

Я ж бродив кораблем, як найсправжнісінький моряк. Сам собі дивувався. Уперше ж на морі. А тут не просто море — Атлантичний океан. Ще й, як той чорт, сердитий.

Завітав я на кораблі і в "заборонену зону". У машинне відділення, де двигуни й океан ревли ще сильніше. Механіки не гнали мене втришия як "совєтського диверсанта". Залюбки все пояснювали. Я слухав їх. Пізнавав, а заодно й удосконалював англійську мову на практиці. Час не повинен був минати даремно. Я цікавився всім. А особливо електричною системою корабля. Генераторами.

Після шторму мене зацікавила на кораблі ще одна для мене новинка, на той час екзотична. Тепер воно досить буденне явище. А тоді... А втім, по порядку. Видали нам усім у Німеччині по 2 долари і 50 центів. Це кишенькові гроші. Харчі і проїзд оплатила канадінська компанія. У корабельному кіоску я вперше побачив кока-колу. 5 центів пляшка. Тоді такі були ціни. Я й причастився. Інші хлопці щось інше пили, а я все на кока-колу натискував. За 8 днів морської мандрівки я всі свої гроші "пропив". Аж смішно. Залишилося 15 центів. На телефон. Так я гадав. З ними я зійшов на канадійський берег у Галіфаксі.

Місто розташувалося на горі. День стояв сонячний. Я ще в океані загадав собі: прибуду в сонячний день — стану щасливим, у похмурий — життя складеться на "трійку", у дощовий — краще й не думати. Я був щасливий: яскраво світило сонце. От після цього й не вір у прикмети.

Я в Галіфаксі не мав часу на оглядини. Запам'ятовував тільки будинки: мішанина цегли і дерева. Та вежу на горі — "Годинник" міста принца Едварда. Я мав зателефонувати до Торонто. Мову я уже трохи знав. Принаймні телефонну будку я знайшов безпомилково. До телефону, а там прейскурант — 25 центів дзвінок. Бракувало рівно 10. Я не хотів ні в кого їх позичати. Хоча уже мав знайомих українців. Усі ж дістали по однаковій сумі. Ну отож і не годилося до когось із таким проханням звертатися. Усі мої хлопці їхали в копальні: добувати золото і мідь. У провінцію Квебек, місто Валдор. Зголосився і я з ними. Так за компанію, несподівано навіть для самого себе, став "золотошукачем".

Нас швидко перевірили, хто з якою спеціальністю сюди приїхав. Дізнавшись, що я фахівець-електрик, одразу запропонували мені роботу на будівництві підземних електричних поїздів. По-нашому "електричок". А також трасформаторів і всього такого іншого, що пов'язано з електрикою. Я погодився. То мені імпонувало. Бо що мене чекало в Торонто, я не знав. І не жалкував за ним. Синицю в руці я вже мав, про журавля мріяв...

У Валдорі пробув рівно рік. А контракт з компанією мав на 2 роки. Та я добре там попрацював. Рік йшов як на війні — за два. Як полюбляли казати більшовики, два роки виконав за 12 місяців. Заробив як на той час — та й на тодішню мою уяву — гарні гроші. Все, що повинен був зробити, я зробив, і компанія відпустила мене без претензій. Контракт припинили. Я вільний у вільній країні.

Тепер я їхав у Торонто не як жебрак, не з 15 центами у кишені, їхав як принц Едвард з міста Галіфакса. Таке я зробив порівняння. Про інших принців тоді я ще не чув. Окрім книжних, звичайно. Та й, чесно кажучи, нічого не знав з біографії і принца Едварда. То я уже згодом довідався, із довідників, що той принц прибув до Канади у 1803 році. На 145 років раніше від мене. Щоправда, цей факт не дуже мене засмутив. Та й описую я сторінки не з його життя. А з власного. Галіфакська сторінка у Галіфаксі на тому й закінчилася...

Історія з фотокарткою

Історія та, коли збоку поглянути, досить-таки романтична. Усе почалося з листа до брата Михайла. Подивись-но там, у Європі, написав я йому, за нашими гарними дівчатами. Час мені одружуватись. Грошенят трохи заробив. У доларах. А тут навколо самі хлопці, копальні і тундра. Та ще й десь вичитав, що мішані шлюби, як правило, кінчаються нещасливо. Поклав собі не перемішувати кров. Одружитися тільки з українкою.

Звернувся з цим серйозним питанням я до Михайла тому, що Іван був набагато молодший і діапазон його вибору — тільки його інститут. Михайло ж на той час уже працював одним із редакторів газети Івана Багряного "Українські вісті", багато їздив, мав філософський погляд на житейські проблеми і знав мій смак. Ми настільки були схожі, що нас, як я вже писав, інколи сприймали за близнюків. Словом, я на нього покладався як на себе.

У Німеччині на ті повоєнні роки залишилося чи не найбільше колишніх совєтських біженців. Серед них, мабуть, найбільше українців. Переважно це були жінки, діти, політики і люди похилого віку. Наша родина, про це я також уже писав, була в дуже близьких стосунках з письменником Іваном Багряним. Після брошури "Чому я не хочу вертатись до СССР?" він мав море прихильників свого таланту: гарний поет, чудовий прозаїк.

Вони з братом часто виїжджали на різні літературні вечори. Іван Багряний належав до когорти авторитетних осіб. Мав ще неабиякий хист оратора, був далекоглядним політиком. На його літературні вечори люди приходили масово. Він уже тоді, окрім згаданої газети, створив і партію УРДП (Українська революційно-демократична партія). Вона серед українців, як і газета, називалася партією Івана Багряного. Була настільки авторитетною, що до її засновника примкнув тоді дуже сильний публіцист, письменник Василь Гришко, який відійшов від Степана Бандери, не зовсім поділяючи його крайні радикальні погляди. Примкнув до Багряного і письменник Григорій Костюк, багато інших знаних людей. Це переважно були, так уже нас називали, східняки, хоча Іван Багряний категорично заперечував цей штучний поділ українців за місцезнаходженням українських регіонів. Вважав, що це розпорошує наші сили. Що це вигідно тим, хто хоче нас розділяти і панувати над нами.

В українських громадах того часу скрізь існували школи та гімназії. Молодь, яка не мала освіти під час німецької окупації України, діставала її тут, у таборах, де перебувало чимало української еліти. Потяг українців до знань викликав у німців захоплення. Багато хто з них щиро дивувався, що українці, перебиваючись на хлібі й воді, часто не шукали роботу, а вчились. Щоправда, чоловіки й дискутували забагато. Майже чи не всі належали до "найкрупніших політиків" світу. Це на нас позначалося згубно. Кожний мав свою особливу точку зору, єдино правильну. Не помилкову.

Одержавши від мене листа, Михайло, гордий довір'ям брата, якнайсерйозніше поставився до тієї досить-таки відповідальної справи. Я потім йому казав:

— Та маєш не тільки мій гарний смак, а й бездоганно гарний смак.

У відповідь Михайло посміхнувся:

— Підбирав як для себе.

Та це все родинно-юнацькі жарти. А тепер про саму героїню мого роману. Галю Дробот Михайло побачив на одному з літературних вечорів Івана Багряного. А згодом уже на з'їзді УРДП, у Шлясгаймі. Було саме так. Михайло розповідав, що тоді з'їзд їхньої партії обслуговували дівчата-українки в гарних українських блузочках-вишиванках. Гімназистки за офіціанток були. Спритна, струнка чорнява Галя — типова козачка — одразу впала в око Михайлові. Він ще й показав її Миколі Степаненкові. Той, не знаючи таємниці братів Воскобійників, подумав, що це Михайло підшукує собі наречену, і схвалив його вибір "на всі сто". Михайло попросив у дівчини фото. Галя відмовила. Та він таки дізнався, де вона живе, і зайшов з Миколою Степаненком до неї додому. Познайомилися з Галиними батьками — Іваном Савелійовичем Дроботом та Оксаною Марківною. Відрекомендувавшись працівниками редакції газети "Українські вісті", коротко розповіли про мету свого візиту. Мовляв, чули, що їхня дочка гарна учениця, бере участь у художній самодіяльності, співає в хорі, тож вони хотіли б написати про неї в газеті. Але не вистачає дрібнички — її фотокартки.

— Ми б хотіли, — сказав Михайло, — надрукувати в газеті її портрет. Хай наша українська молодь дивиться, читає. З кращих приклад бере...

Батьки не заперечували. Раділи за Галю. А сама героїня затялася:

— Я ще не заслужила...

Довелося редакторові "Українських вістей" ще раз приїжджати у Шлясгайм. Цього разу пішов до гімназії. Познайомився з директором. Ще раз почув, що Галя відмінно вчиться, в хорі співає, бере участь в концертах, в п'єсах грає чи не найголовніші ролі.

Директор виступив як адвокат газети. Переконав Дробот, що фотокартку треба принести. Без фото замітка — не замітка.

— Та й авторитет нашої гімназії зросте, — закінчив директор. — Це ж для газети!

— Хіба що для газети, — погодилася Галя. Так Михайло одержав її фотокартку.

Мабуть, на відміну від усіх інших, вона одна відчула, що Михайло дурить її. Потім у цьому переконалась. Газета вийшла. Коротенька інформація, але без портрета відмінниці гімназистки Галини Дробот.

Полетіла та фотографія, як поети пишуть, голубою ластівкою через синій океан. У Канаду, у провінцію Квебек. У місто Валдор, на золоті і мідні копальні. Глянув я на те фото і одразу до боса компанії.

— Треба у Старий світ — в Європу...

Бос не заперечував. У його компанії тепер електрика працювала справно. Як у нас, в Україні, казали — все було в ажурі. За це не турбувався і я.

Купив я новенький костюм, кілька сорочок, краваток, модні черевики — і в Європу. Одружуватись. Спочатку приїхав у Новий Ульм — побачити брата Івана і сердечно подякувати Михайлові. А вранці другого дня, взявши адресу, сів на поїзд — і в Шлясгайм. До нареченої.

Батьки Галини зустріли мене привітно. Мабуть, як брата редактора. Сіли за стіл. Я канадійські гостинці розпакував. Розмовляємо. А я все на двері дивлюся, Галю виглядаю. А її все нема і нема. Чи не сховали, бува, від непроханого жениха, гадаю. Коли ні — нарешті переступила поріг. Аж серце забилося. Глянув: "оригінал" ще кращий, ніж фотокартка.

Через три дні знову прийшов до Дроботів. Так само запросили за стіл. Пригостили обідом. Від чарки я відмовився. Це батькам Галиним, бачу, теж сподобалося. Я тоді трохи відсунув стільця, набрався хоробрості і сказав:

— Слухайте, оце тут моя хата. Я вже ваш, і звідси мене ніхто не вижене...

Батькові сподобалася моя рішучість. Він щиро сміявся. Я ж міркував про себе так: "Як-не-як — не з табору ж ДіПі, а вільний хлопець, та ще з Канади. Має роботу, гроші. Добре одягнений. Якого їм ще жениха треба?"

Мати, як годиться матерям, сплеснула об чистий фартушок руками. Потім ще й кілька слів додала:

— Зарано їй. Гімназію треба кінчити. Здобути освіту. А тоді уже про заміжжя думати...

Потім довго розмовляв з Галею. Уже сам на сам. Згодом Галина дещо розповіла мені. Мати тоді їй на кухні сказала:

— Доню, сама дивись. З ним тобі буде або дуже добре, або дуже погано. Занадто рішучий він.

Через місяць справили й весілля. Священик благословив нас в українській церкві.

Галю я одразу забрав у Новий Ульм, до своїх. А сам через Атлантику і до "рідного дому". Так я уже тоді називав Канаду. Отака історія з моїм одруженням. Дай Боже сьогодні, через 50 літ, кожному так "несерйозно" одружуватися і мати таку міцну і таку гарну родину, яку маємо ми з Галею. Це моя найкраща споруда, яку я збудував без архітектурного плану, глибокого задуму, якихось вагань і сумнівів. Мій брат і сват Михайло — доктор філософії. Знає Фейербаха, Канта, Гегеля. Я не мав часу на цих великих людей. Я весь час думав про малих, аби вони не жили без даху над головою. Так він про мене тоді сказав так:

— Прийшов, побачив, переміг!

Щоправда, ці слова належать не філософу і не йому. Але мені все одно приємно їх нині згадувати. Думаю, і Галі також. Мама Галі — Оксана Дробот — у першій частині свого пророцтва не помилилась: мені з Галею добре, вірю — їй також!.. На всіх найскладніших життєвих шляхах-дорогах. На всіх. Без винятку.

Ще раз привіт, Канадо!

Десь у перших числах вересня 1950 року я вдруге ступив на канадійський берег.

— Привіт, Канадо! — привітався я з нею як з рідною.

Тепер я почувався зовсім по-іншому. Уже не належав до тих мрійників, які, маючи 15 центів у кишені, думають про копальні, переповнені золотом. Тепер мій гаманець уже спроможний був видати певну суму грошей, а тому я почувався у Торонто як англійський денді. Бо цього разу я приїхав саме сюди.

На мені елегантний костюм, сонце грає на моїх до блиску вичищених черевиках, чиста і добре випрасувана сорочка, модняча краватка "а ля Європа" і в документах графа: одружений. Це уже не "шалтай-болтай". Такого без "скринінгу" сміливо бери на роботу. Та ще й на одну з кращих. За плечима — три закінчених освіти і дві — незакінчених. Цікаво, чи хтось іще може похвалитися такими знаннями? Приблизно так розмірковував я, йдучи вулицями Торонто і розглядаючи вітрини магазинів та позолочені вивіски фірм.

Я тепер не належав у цьому світі до самотніх людей і мав з того моральну втіху. Дружина у мене була не тільки красуня, але й розумниця. Так я думав тоді, і мою думку підтвердив час нашого славного подружнього життя. В ті дні вона ще перебувала в Німеччині. Там взялася, за моєю порадою, вивчати англійську мову. А тут, у Канаді, мріяли ми, нехай народиться наша перша дитина. Таку ми мали "сімейну програму" на найближчий рік.

Не знаю чому, але Канада приваблювала нас усіх. Можливо, своєю українськістю. Можливо, тому, що ми знали — це вільний світ і тут майбутнє нашої дитини. В Європі — тоді нам так здавалося — бродив привид нової війни. Тікаючи за океан, — так ми тоді майже усі вважали, — ми не хотіли, щоб дитина народилася в тому пеклі, яке пройшли ми: в "телятниках", під чужими європейськими стодолами. А на канадійській землі, на якій знайшли притулок і затишок сотні тисяч наших земляків. Канада завоювала довіру і симпатію в поневоленої України.

Десь приблизно таким чином я тоді розмірковував. Перед моїми очимд лежало Торонто. Місто, в якому я мав жити і працювати ще рік тому. Мав, якби ж не ота "екзотична" кока-кола на кораблі компанії "Купер Вайн Стар Компані". Номер телефону, що його мені дали в канадійському консульстві, я, звісно, викинув. Ще там, у Валдорі, на золотих копальнях. Вважав тоді, що він мені уже ні до чого. Ба, уявлялось, хоч навколо тебе тундра, а під землею — золото. Та виявилося, що то лише приваблива реклама, розрахована на простачків. Золото там вимили ще за часів Джека Лондона. Але розумні підприємці і з міді творили золото. Невеличка частинка того золота у вигляді зелененьких купюр залягла і в мої кишені. З чесно заробленими грошима тобі завжди легко: ти маєш добрий сон і тобі не сняться фільми жахів, пов'язані з різними картинками за участю поліції та податків. Але тепер я шкодував, що викинув номер телефону. Я ступав хідниками Торонто, і серце мені вистукувало ритм: "Я і Торонто, Торонто і я. Гарне місто на березі Онтаріо". З преси я знав: тут мешкає десь 70 тисяч українців та їхніх нащадків — дітей в другому й третьому поколіні. Ще довоєнних. Але де знайти тих дітей чи хоча б їхніх стареньких батьків, коли в тебе жодної адреси? Я йшов далі вулицями, Приглядався до вивісок. Мусить хоча б одна бути українською мовою. Нарешті пощастило. Я зайшов до української православної церкви. Почув рідне, до того ж Боже, слово. Помолився. Після богослужіння поговорив з нашими людьми. Вони охоче ділилися зі мною власним досвідом і давали сотні безкоштовних порад. Зупинився я на скромному помешканні і роботі електрика в компанії "Вестінгаузен", куди мені порадили звернутися. Десь в районі Ітобіко, поблизу Торонто. Отже, не в самому центрі міста. "Нічого, — мовив сам до себе — ми ще повернемось і до центру. А поки що — в розвідку". І я одразу визначив свій життєвий шлях — подався у бік Ітобіко.

У "Вестінгаузені" мене зустріли так, ніби чекали ще з минулого року. Призначили в "супервайзер інженірінг департмент". Назва посади мені сподобалась. Сама посада, як виявилось, також була непоганою. Бо за роботу платили гарно. Знаючи уже добре англійську мову, я незабаром очолив — чужинець, канадійці на мене косо дивилися — групу інженерів — "департмент". Бос мав задоволення і гроші від моєї роботи. Я також. Він тоді виконував державне замовлення: перемотував електромотори з 25 циклів на 60. Торонто на той час було єдиним містом на всю Північну Америку, яке щоночі активно "мигало" своїм мешканцям світлом мерехтливих електролампочок. Або, як тут казали українці, — жарівок.

Перемотували по Торонто до 10 тисяч електромоторів за день. То була колосальна праця. І найрізноманітніших — від тих, що в кавоварках, пральних машинах та іншій побутовій техніці, до тих, що в трамваях, підйомних кранах тощо. Правда, платили добрі гроші. За порадою одного українця я написав листа до Канадійської еміграційної служби. Відповіді не одержав. Надіслав другого, третього. Прохав пришвидшити приїзд до Канади дружини. Наголошував на тому, що вона при надії — чекаємо дитину. Я ще не мав канадійського громадянства, про яке тільки мріяв. Просив за дружину і маму.

Нарешті дали "добро". Підшукав більше помешкання. Переслав нову адресу рідним. Чекав. Мама приїхала першою. Щаслива, весела, радісна. Жартувала, вирвавшись на волю:

— Дитині потрібна бабуся. От я й примчала заздалегідь. Треба підготуватися...

Тепер Галю, дружину і невістку, чекали вдвох. Мама прибирала. Готувала кімнату. Щоб не було і порошинки. Розповідала про братів, де вони і як. Михайло влаштувався в Мюнхені. На радіостанції "Свобода". Український відділ. У світі розпочалась холодна війна. Між цивілізованим світом і совєтським соціалізмом, який вони образно назвали — "соцлагерем". А слід було б — "концлагерем".

Іван одержав візу, готувався до переїзду в Америку. Залишилася Галя та її родина. Я все писав до еміграційного комітету. У нас його ще називали урядом. Писав тим урядовцям. Нагадував, а вони все мовчали, ніби набрали води в рот з озера Онтаріо.

Нарешті у вересні 1950 року на канадійську землю ступила і моя дружина Галина. За столом, щаслива і усміхнена, розповідала про несподівану пригоду:

— До нас, у Шлясгайм, під'їхав канадійський військовий "джип". Тато й мама насторожились, якщо не сказати — налякалися. Страх усе життя їх переслідував. Я ж навпаки — зраділа. Подумала: від Олексія. Так воно й вийшло. По-моєму. З Гамбурга відпливли до Франції, у порт Гавр. А уже звідти до Галіфакса. Дорогою стрілася родина українського священика. Познайомились. Потоваришували. Всю дорогу їла самі помаранчі. Начебто ними майбутню дитину пригощала. А з Галіфакса до Торонто. Уже поїздом. Отака історія. А тут ти!.. Мама, квіти...

Ми всі почувалися добре. Страхи, війни, "будівництво комунізму" під дулами пістолетів, слава Богу, позаду. Вірили — назавжди. Про це й просили Господа Бога — уже не за себе, а за наших людей! Тепер, устаючи із сонцем, казали:

— Доброго ранку, Канадо! А ще через півмісяця:

— Доброго ранку, дитятко наше!

1 листопада 1950 року в Торонтському шпиталі побачила світ перша наша дитина — Лариса. І одразу стільки змін у сім'ї: я став батьком, дружина — мамою, мама — бабусею. Усе йшло за Божим приписом. Ми вижили. І я тоді, як і Михайло, як Іван, сам собі сказав:

— Врятували себе! Врятуємо й Україну!

Від тієї канадійської осені, що принесла в наші серця весну, в майбутнє простелиться довгий шлях, мине багато літ. Справжнісінький океан. А от за життєвою швидкістю це буде як одна мить. Літа — як баскі коні: летять — не зупиниш. І всі ці роки, навіть тоді, коли ще твердо не стали на ноги, ми думали про вільну Україну. І не тільки думали, а мріяли. Щось у силу своїх можливостей робили. Всі ми без винятку вірили, що настане той день, коли на наших майданах і вулицях замайорять жовто-блакитні стяги. Що Україна розправить крила і вільно, на всі груди зітхне, скидаючи зі своєї шиї ярмо.

Я не думаю, що мені дорікнуть за нескромність, але з першого кредиту, який ми взяли, одразу виділили 500 доларів на видання "Білої книги про чорні діла Сталіна". Цивілізований світ мав знати про те сталінське жахіття, яке більшовики принесли на нашу землю. З того часу і до нинішніх днів у Сполучених Штатах Америки ми завжди жили Україною, працювали на її утвердження. На її науку, культуру, пресу, освіту не шкодували коштів, зароблених нелегкою працею, недоспаними ночами...

Я маю твердий характер. Він гартувався з першого дня мого народження у самісінькому горнилі більшовицького пекла. Моя родина і мільйони таких українців, як ми, йшли дорогами тортур, знущань і смерті. Страшною музикою нашої юності дзвеніли у вухах висвисти куль, зойки розстріляних, стогін людей, що помирали голодними в українських селах. Одних стріляли за те, що вони належать не до тих рас, що їхні кати, інших — за розум. Третіх задля політичних розваг та політичних ігор. Я ненавиджу той час!

Університети життя

Працюючи у "Вестінгаузені", я проходив вечорами свої життєві університети. Виробничо-технічні університети. "Брав необхідні інструменти і йшов за адресами своїх клієнтів. Можна сказати, це було моїм підробітком. Або моєю практикою. Я лагодив холодильники, оновлював електропроводку. На ходу вчився, намагався щось удосконалити. Ховав електропроводку в середину стін. Робив її безпечною. З думкою про чужу сім'ю, про чужу дитину і трішки з розрахунком на сусіда клієнта.

— Хто це зробив?

— Вам подобається?

— Дуже. Це ж клас.

— Можу дати телефон майстра. Люксусовий спеціаліст... Я так створював собі ім'я. Робив свій імідж. Я ніде "по-совєтські" не "халтурив". Знав, халтура — це бізнесова смерть. Це одноденний заробіток. Без перспектив. Навчився переробляти опалювальні системи. Вони ставали економічнішими. Згодом у своїх будинках робив їх локальними — надійними і дуже економічними. Як функціонує така система, ніхто досі не розгадав. Вона застосовується в Америці тільки в моїх будинках, її секрет знає тільки мій син Юрко і більше ніхто. Адже це сімейна таємниця. Ми ставимо такі системи в наших будинках силами членів власного сімейства. Без присутності сторонніх. Ми даємо тепло там, де треба і коли треба. Моя система опалює сто і більше кімнат одночасно, але тепло "живе" там, де хоче господар. Він може обігрівати дві кімнати серед ста, може одну. Це його бажання. Може всі сто водночас. І це теж його бажання. Якщо у нього багато зайвих грошей, чого в природі не існує.

У Канаді я переробляв "форнеси" (топки) з вугілля на нафту. У мене не вистачало ні рук, ні часу, ні сил. Я запросив до співпраці знайомих українців — Івана та Якова Лугових. Просив їх порекомендувати ще кількох не лінивців і не халтурників. "Фірма" здобувала своє ім'я. Вона не давала жодного збою. Якби це десь і трапилося, ми виправили б огріх безкоштовно. Але нічого подібного не було. Так я проходив свої університети. Вони стали підвалиною в моєму подальшому бізнесі, про який тоді я, здається, ще й не думав.

Поки що я в такий спосіб заробляв гроші. Бабуся, тобто моя мати, няньчила внучку, Галя удосконалювала англійську мову. Усі мали свої обов'язки...

17 березня 1952 року родина збільшилась: народився син Олександр. У нас з'явився ще один "канадієць". Називали ми його по-сімейному Шуриком.

"Фірма" працювала справно. Несподівано до мене прийшло натхнення, як до поета чи письменика-романіста. Шосте чуття нашіптувало: збудуй власний дім. Ти все знаєш. Принаймні його внутрішню начинку. Сам себе стримував. Сам собі відповідав: "Ще рано!" На цьому внутрішній діалог щоразу закінчувався. Тверезість підказувала: придивляйся, вчись, записуй. Хоч я мав — так мені й тепер думається — феноменальну пам'ять, був кмітливий. Не розхвалюю себе. Шукаю відповідь на важке питання:

— Як стати швидше на ноги? Забезпечити себе і родину?

І не тільки фінансово, а й, так би мовити, духовно. Гроші без знань, без патріотичних почуттів також ніщо. А голі гроші — така ж порожнеча, як тоді, коли їх немає. Хоча дещо з іншим відтінком.

Через тиждень після народження Шури купив перше в своєму житті авто. За 160 доларів. Старий "Додж" 1936 року випуску.

Мабуть, жоден англійський принц не тішився своїм новеньким "Ролс-Ройсом" або "Бенглі" так, як я старим "Доджем". Я не палив. Але, вмощуючись у старе авто, що "пчихало" чорним димом, смоктав "люльку". Таке в мене склалось уявлення про мільйонерів. Побачив кількох у кіно чи в журналах, і виробився певний стереотип. Таким за кермом "Доджа" я уявляв і себе.

Навчився водити автомобіль сам. На вигоні, в районі Ітобіко. Не маючи "лайсензу" (прав водія), я почав їздити тим авто по Торонто. Садовив усю сім'ю і виїжджав ледь не на центральні вулиці. Машина "стріляла" вихлопною трубою, лякаючи перехожих, окутувала їх чорним димом і зупинялася на кожному перехресті. Канадійці з того мали втіху. Особливо юнаки. Вони пхали авто, розганяли його і реготали на цілий квартал.

Я на те не дуже зважав. Мав свою гордість — моє авто. Коли я нині сідаю в найсучасніший "Мерседес" чи "Кадиллак", я згадую той "Додж" 1936 року. Кращої автомашини за мій вік у мене більше не було. Принаймні ні одним автомобілем у своєму житті не дорожив так, як моїм першим і останнім "Доджем".

Пригадую, коли мені доводилося проїжджати повз наш будинок, а мама виходила на руках з Шурою на вулицю, я кричав:

— Мамо, дивіться! Хлопець із Миргорода іде своїм авто столицею Канади. Я найбагатший у світі чоловік.

Торонто не є столицею Канади. Тоді я про це ще не знав. Але назвав Торонто з високого сидіння власного "Доджа" саме так.

Добре пам'ятаю одну свою автомобільну подорож у 1953 році.

Я мчав до Беррі, якщо слово "мчав" у цьому випадку можна вважати доречним. До панства Маньків. На їхню ферму. Вони мали приватну ферму, а я мав блискуче — за нікелем — авто. Обоє ми, власник ферми і я, дуже пишалися своїми надбаннями. І один одному показували їх з усіх боків.

Поверталися від Маньків ми ввечері. Наші щасливі лиця світилися в промінні вечірнього сонця, сяяли посмішками. В машині почули звістку про смерть Сталіна, "батька всіх народів". Мама перехрестилася і сказала:

— Слава тобі, Господи! Нарешті ти цього вселюдського ката прибрав...

Я, пам'ятаю, додав. Мабуть, досить по-вченому:

— Ката прибрав, а табори і тюрми залишились!

Та хоч би як там було — звістка з іншого світу була гарною. Чи не найкращою з тих, що їх мені довелося почути за моїх 30 років життя.

Я розпочинаю бізнес

У Торонто, придбавши половину великого будинку, я почав здавати кімнати пожильцям. Прислухався до щирих порад одного мого доброго знайомого канадійця. Ми самі жили в кількох кімнатах, а решту наймали різні службовці.

Я тепер менше витрачав часу на свої "промислові університети". Вивчав технологію бухгалтерії, систему податків, канадійські закони. В моїй душі ще жив страх, закладений совєтською машиною по знищенню приватної ініціативи. Я завжди пам'ятав трагічну долю батька, який поплатився власним життям за те, що був ініціативним та енергійним.

Джиммі Кейс, здається, таке прізвище було в мого сусіда і співвласника будинку, запевнив мене, що я все роблю правильно. Немає жодних розходжень з канадійськими законами. Це приємно було чути.

Так я розпочав своє бізнесове життя. Першим моїм правилом стало: ніде і ніколи не порушуй законів — і ти матимеш усе. Якщо держава справедлива до тебе, свого законослухняного громадянина. Якщо панує закон, справедливість і не приглушується ініціатива.

Минуло з півроку. До мене в гості зайшов Джиммі.

— Слухай, Алексе, давай підмалюємо будинок і продамо його на вигідних умовах.

— Для чого підмальовувати, — вихопилося несподівано в мене. — Я в тебе можу відкупити твою половину...

Він якось здивовано глянув на мене. В його очах ніби світилося питання: "Звідки ж у тебе такі гроші?" — а тоді мовив:

— О'кей!

Ми домовилися. Наступного дня я чимдуж подався до Української кредитівки. Ризикнув — заставив свою половину будинку. Заплатив Кейсу гроші і взявся сам його "розмальовувати". "Розмалював" його до італійського палаццо. В будинку все блищало і світилось. Але головне не зовнішний лоск — я подбав про "начинку". Про те, чого в інших будинках ще не було. Я підключив свою систему опалення. Повинен був думати про своє ім'я. Той, хто придбає будинок, має бути не просто задоволеним ним. Він повинен ним не нахвалитися перед родичами, сусідами, знайомими. Я закладав таким чином у будинок свою "безкоштовну" рекламу. Тепер господар міг не заглядати в тепломережу роками і мати спокій з електрикою. Що-що, а я це знав досконало. Сантехніка працювала так само справно. Я готував будинок як ДЛЯ СЕБЕ! Навіть трохи краще.

Я продав той будинок дуже вигідно. Усі були задоволені. Реклама спрацювала. Гості до нового господаря ходили як на екскурсію. Дивились на систему опалення і прицмокували язиками.

Тим часом я ризикнув удруге: придбав ще більший і кращий будинок. Та й у багатому районі Торонто. Як у Києві кажуть, в "престижному". Там поруч у шикарних офісах працювали багаті службовці. Переважно ірландці. Кожен із них хотів мати за кілька кроків від офісу гарну квартиру. Ми з Галею їм у цьому допомогли. І збагатились ще на одну дитину. 1 жовтня 1954 року народився наш другий син. Назвали його Юрієм.

Все йшло якнайкраще. Та от біда — багато квартирантів мали власні автомашини, а гараж був невеликий. Його віддали першо-поселенцям. Решту автомашин ставили де хто хотів. Я мав незабутню мороку. Ночами не спав. Усі вимагали господаря. Той хотів виїхати, той заїхати. Я біг, витираючи піт з чола, і то виводив, то заводив машини. Ні сну, ні спокою. Я тоді дав серед ночі слово:

— Продам цей дім і збудую свій. Усі квартири матимуть гаражі і паркувальні майданчики. Подібного безглуздя у мене більше не буде. Як так про людей не подумати! — дивувався тоді я.

Галя уперлась. Дуже їй той будинок подобався — не хотіла продавати. Гарний, престижний, в престижному місці.

— І не думай. Діти малі. Хай хоч трохи підростуть у спокої. Твоя ідея не помре...

Я мусив здатись на милість переможця і з нетерпінням чекати свого дня. Він прийшов незалежно від мене. Наче доля посміхнулася, хоча й не дуже. Нам несподівано повідомили, що в цьому районі міста заборонено здавати квартири. Тепер спокій міг нам тільки снитися. Я ж дав слово не порушувати законів і завжди їх дотримуватись.

По секрету від мене Галя обійшла всіх квартирантів — я про це дізнався згодом — і попросила їх у випадку, якщо прийде якась комісія, називатися нашими "кузенами". Ірландцям не хотілося кидати дім — поруч служба, і вони охоче погодилися на пропозицію Галі. Так українці з Дніпропетровшини і Полтавщини дістали в Канаді ірландських кузенів. Щоправда, ненадовго.

Через кілька днів після появи оголошення знайшовся покупець. Ми продали наш будинок і придбали новий, найкращий з усіх дотеперішніх наших американських придбань, — будинок на Палмерстоуні, в одному з найбагатших районів Торонто. Тут жили переважно багаті люди.

— Тепер мені до них рукою подати, — бувало, жартував я в колі сім'ї.

Справи у нас йшли добре. Я зловив свою рибку, але ще не золоту. Я не знайшов золота в копальнях Валдора, але в Торонто натрапив на свій Клондайк. Тепер треба його було ретельно розробляти.

— Відкриваємо власну фірму, — казав я дружині. — У будівельно-житловій галузі для мене уже немає жодних таємниць, яких би я не знав. Повір мені. Повір у мене...

— Я тобі вірю, — казала Галя. — Що задумав — ти зробиш. І зробиш якнайкраще, але ще трохи почекай...

Сьогодні це уже здається несерйозним, а тоді я й справді, як дитина, мріяв збудувати свій власний дім своїми руками. Особливо хотілося мені мати багато гаражів і кілька великих паркувальних площ біля нього. А ще басейн, водограй і дитячий майданчик з казковими персонажами. То була моя ідея фікс. Я ніяк не міг відмовитися від неї. Що ж до будівництва, то тут я був спокійний. Я вірив у себе. Я знав, що збудую так, як будує господар сам для себе.

З прогулянки прийшла мама. Галя сказала:

— Ви чули, що Олексій надумав?

— Що? — насторожилась мама.

— Збудувати свій будинок!

— А хіба це не свій? — перепитала мама.

— Він хоче своїми руками, — Галя глянула на мене. — Від фундаменту до даху. Чи я не так зрозуміла?

— Так! — відповів я. — Тільки не тут.

— Не тут! А де? — в свою чергу здивувалася уже Галя.

— Там, де ви хочете, мамо, в Америці...

Мама як стояла, так і сіла. Вона давно мріяла переїхати туди, куди раніше мене переїхали мої брати — Іван та Михайло. Хотілося матері, щоб усі її сини були під одним крилом. Маминим. Здається, вперше в нашому найфешенебельнішому домі дискусій на тему "Поїздка до Америки!" не було...


Головна  Зміст книги  До читача  Україна 1922-1944  Німеччина 1944-1949  США 1953-2000  Епілог  Про веб проект

       
web site counter
www.000webhost.com