Олексій Воскобійник. Повість моїх літ


Німеччина
1944-1949

ЗМІСТ

Шлях на Захід
Шосте чуття?
Через терни до невідомості
{Друга оповідь моєї дружини Галини)

Пішки по Європі
(Третя оповідь моєї дружини Галини)

Ще одна втрата
(Четверта оповідь моєї дружини Галини)

Золотопогонники
"Гдє твої синов'я?"
На сьомому небі
Люди із Дубна
(П'ята оповідь моєї дружини Галини)

Шлях на Захід

Згадую, як нам удруге довелося покидати батьківську хату. Один окупант заміняв другого. Ми вже встигли пожити за обох. Ми бачили, як безневинних людей розстрілювали, вивозили на безмежні простори "родіни" у вічну мерзлоту. Ми вже бачили більшовицький "рай". А про що можна було говорити тепер, на що надіятись, коли безкінечними валками люди йшли на Захід, в сльозах, прибиті горем, яке знову принесли на східні терени України Сталін і його кліка. Скільки вже впало на полі бою молодого українського цвіту! Ті люди, села і містечка, які визволяли "совєтські війська" на чолі з жуковими, тепер, піднімаючи руки до неба і клянучи їх, ніби звертались до нас:

— Людоньки, у кого є сини, що за ці три роки підросли і їх не забрали фашисти, — тікайте... Не залишайтесь тут. Ця совєтська банда всіх наших дітей мобілізувала, нашила нашвидкуруч солдатські погони, з консервних червоних банок, немов для насмішки, причепила їм червоні зірки на шапки і кинула без зброї у бій. Казали: "Українці — зрадники". Спокутуєш зраду кров'ю. Зброю дістанеш в бою. Німці наші села відбили. Ми два дні ховали наших синів... Вони всуціль покрили своїми тілами навколишні поля... Людоньки, чого ви сидите? Кого чекаєте? Ви не уявляєте, що з вами буде завтра...

Я добре запам'ятав українську сім'ю з Старобільська Ворошиловградської (тепер Луганської) області: батько, мати, двійко маленьких. Два старших сини наклали своїми головами в перший тиждень того "визволення".

Вони ночували у нас менше півночі. Мати дала їм трохи старого теплого одягу на дорогу. У віз насипали груш, яблук, трохи цибулі. Дозволили накопати картоплі. Адже все це ми мали залишити. Взяли з собою найнеобхідніше...

У неділю 12 вересня 1943 року вийшло останнє число нашої міської газети, що вже називалася "Миргородські вісті". Фронт наближався. Бої йшли на південь від Ізюма, в районі Харкова, біля Конотопа, на Десні. Україна знову запалала у вогні.

Увечері зібралися біля домашнього вогнища мама, Михайло і я. Про долю Івана, якого німці вивезли до Німеччини, ми тоді ще не знали нічого.

Того дня я роздав своїм електромонтерам утричі збільшені харчові пайки і виплатив двомісячний заробіток. Попросив, щоб вони зробили все, аби німці не підірвали електростанції, як більшовики. Люди мають жити при світлі. Хлопці пообіцяли зробити все від них залежне...

— Нам теж залишатись не можна, — перебив мене Михайло. — З нами буде те, що й з батьком. Москва нас не помилує...

— Ніхто не збирається до неї йти на поклін, — зі злістю сказав я. — Але куди?

— На далекий Захід. Може, у Швейцарію, — мовив Михайло і додав: — Я їду до Києва. Вас наздожену.

На тому й порішили.

Наступного ранку я з мамою вийшов з рідної хати. Ще тільки сіріло. Вулицями Миргорода котилися довжелезні валки біженців. Тепер уже в протилежний бік — на Захід. Від московського окупанта. Українці тікали від Москви, яка "сльозам не вірить" — ні дітей, ні старих. Про молодь і старших уже нічого казати.

Ревіли двигуни автомашин, гулом віддавали самохідні гармати, потріскували вихлопними газами мотоцикли. Повзли важкі гітлерівські танки, скрегочучи гусеницями по вимощеній німцями бруківці.

Мама з сумом глянула на рідну хату, яку доводилося покидати вдруге за такий короткий час. На нашу величезну старезну грушу, яку руками ніхто обійняти не міг. Хіба що вдвох. На гілки яблуневих дерев, з яких важко звисали яблука і наче просилися з нами в дорогу. Зволоженими очима прощалася з грядками ярини на городі, яку вона висадила і висіяла своїми руками. Зупинилися на хвильку біля воріт. Біля них так часто любив постояти тато, обіпершись на ворітницю. Повернулась лицем до двору, тричі перехрестилася. Потім ми забігли до родичів. Попрощалися і попросили, якщо повернеться Іван, сказати йому — ми у Вінниці. Ключі від хати під ґаночком. Місце він знає, отож знайде. А що від нас залишилось цінного, сусіди нехай заберуть собі. Ми більше сюди не повернемося.

Я ще заскочив і на електростанцію. Ще раз подякував своїм людям. У тому числі й насмішникам. Тепер вони мене дуже поважали. Сміхуни навіть сльозу пустили. Дякували за платню, пайки, добре до них ставлення.

— Хлопці, збережіть електростанцію. Хай вам люди спасибі скажуть...

— Пане директоре, не хвилюйтеся. Зробимо, що зможемо...

Я вслухався у звичайний шум маховиків. Слухав, ніби якусь симфонію.

Це, може, комусь здасться смішним, але тільки не мені, бо я вклав в електростанцію дуже багато праці. Тут зроблено мій перший, миргородський, винахід. Я ніс його тепер у своєму серці з собою. На Захід. Простий, доступний і, мабуть, геніальний. Принаймні так мені казав фон Штауве: "Геніально, Алексе. Ти великий економіст!"

Від болю стискалося серце. Скільки праці, скільки зусиль вклав, поки налагодив, поки запустив. Боявся, щоб і німці, відступаючи, не підірвали електростанцію. Бо знову люди сидітимуть при каганцях.

Михайло ще звечора поїхав на Київ — потрібно було оформити документи. Зібралися не в близьку дорогу — зібралися у далекий світ.

Через кілька днів подорожі зупинилися у Вінниці, у нашого знайомого Вичужаніна. У цій родині мав відбутися наш великий сімейний збір перед відходом на Захід. Тут ми чекали на Михайла, і якщо Бог пошле, то й на Івана. Бо де він і що з ним, знав тільки він сам і Господь. Мама цілими ночами молилась за хлопців. Я вдень прогулювався гарним містом над Бугом. Воно мало якусь особливу привабливість. Чимсь полонило душу, як дівчина першого кохання. Але чим саме — я й досі не знаю. Я бачив Київ, жив у Харкові, їздив у Полтаву, яку любив як рідну, але мені подобалася і Вінниця. Недаремно її називають "малим Києвом".

Може, тому, що по самісінькому її центру протікає чиста голуба ріка. Як їхати з центру у напрямі залізничого вокзалу у трамваї, по праву руку тобі обов'язково покажуть гарний острів Кохання посеред Південного Бугу. Красиве зелене місто, гарні, добрі люди. Я назвав би його столицею найкращої української провінції — Поділля.

І все ж у думках я переносився в Миргород. До рідної електростанції. Як до дівчини, з якою так несподівано розлучився. Я ще, здається, і не встиг нею намилуватись. Згадував день запуску електростанції як величезне свято. Тоді приїхали гості з Лубен, Прилук, Харкова і навіть з Німеччини. Приїхали з "третього рейху" "надлюди", аби подивитися на двадцятирічного "унтерменша", який поклав здивувати світ, вперше застосувавши для виробництва електроструму місцеве паливо — дрова і миргородський торф. Ніхто в це не вірив. А я довів таку можливість. Про це писали українські і німецькі газети. Мені було приємно. Згодом принцип газогенератора, коли в Німеччині наприкінці війни не стало бензину, застосували на вантажівках. Я пишався своїм винаходом. Я відчував певне задоволення, майже щастя, що вчу тих, хто у своїй расовій програмі залишав жити тільки незначну кількість українців — як рабсилу для "третього рейху". Не збулося, не діждалися.

Тепер, у місті над Бугом, я думав, що ми ніколи не повернемося в Україну. Що я ніколи не зможу їй прислужитися. Віддати свій розум, свій інтелект на служіння своєму народові. Ми опинимось назавжди на чужині. Та чи доберемося туди? А якщо доберемося, то чи всі? І що нас чекає там?

Михайлу — з його розповіді — того дня так і не вдалося дістатися Києва. Десь під Гребінкою перекрили шлях. Він повернувся в Миргород. На дверях хати прочитав одне слово "Вінниця". Кинувся до двоюрідного брата. Той дав йому кобилу з лошам, воза і наказав не затримуватися. Сам їхати відмовився: велика родина і маленькі діти. На прощання, обнявши Михайла, сказав:

— Я залишаюсь. Що буде, то й буде... Гірше смерті нічого не буде...

Іван тим часом, як він розповів згодом, у пункті збору перед відправкою "остарбайтерів" до Німеччини поцікавився у молодого лікаря, чи він не знає випадково професора Платонова — нашого приятеля. Тато, маючи за часів непу ковбасну фабрику, збагатився на силу-силенну знайомих у різних містах України. Яким же було здивування Івана, коли лікар сказав, що він син професора Платонова. Так, завдяки професорській сім'ї, Іван "дістав" одразу аж дві досить серйозні хвороби — "жовтуху" і "астму". Від таблеток хініну. Німець, побачивши його жовте лице, вигнав геть, боячись "заразитися" від "остарбайтера-унтерменша". Тато, наш розумний, прозірливий тато, з могили допомагав своїм синам через давніх знайомих і приятелів.

Добирався Іван до Миргорода на залізничній платформі з вугіллям. Жартуючи після того, казав:

— У Києві був за китайця, а до Миргорода приїхав негром. Одні зуби блищали...

Зіскочив з поїзда, як ми казали, на "татовій станції". Йшов додому три кілометри пішки. У Миргороді вулицями міста на мотоциклах гасали стривожені німці. Наші люди, принишклі по хатах і квартирах, на вулицю не висовувалися. Зрідка хтось на поріг виходив. Боялися, що ненароком підстрелять. В Іванову душу закрались неспокій і тривога.

Батькова сестра — тітка Настя — насилу впізнала Івана. Дала вмитися, переодягтись, поїсти і перехрестила в дорогу.:.

У селі Полив'яному, недалеко від Миргорода, жив ще один наш далекий родич. Треба було коня! Нехай і без воза. Верхи, аби не пішки, бо до Вінниці уже своїми двома не дійдеш. Поїзди охороняли німці. Усе для військових потреб. Помітять на платформі чи на даху вагона — розстріл на місці.

Родич радо зустрів Івана. Одразу повів у рідний колгосп. Німці колективні господарства не руйнували. Тільки роздрібнювали. Краще для контролю. Менше крадіжок. Така форма рабства влаштовувала нових окупантів.

Родичі, аби добро не дісталося гітлерівцям, які постійно грабували все, вивели Івану не одного, а двох коней, самі запрягли у воза, накидали сіна. А за харчі, Іване, сказали, вибачай, яблуками переб'єшся. Насипали у віз яблук та ще груш... Хтось таки кинув і хлібину.

— Сала немає, — жартували. — На честь твого від'їзду забули свиню зарізати.

Іван сердечно їм дякував. Прощався назавжди. Хтось із місцевих дотепників крикнув:

— Приїдеш у Берлін — не забудь Гітлеру від нас, українців, привіт передати!

Я часто думав над нашою веселою українською вдачею, хоч би яке горе було, ми не втрачаємо почуття гумору. Сміємось, молимось і співаємо. Може, це нас і тримає на землі. Може, тому ми не знищені. На світі немає більшого крутія, ніж москаль, і той нас не може до кінця пережувати. Скільки не ковтає — все давиться. Ми назад до свого повертаємось і за своє беремося.

До Вінниці Іван їхав через Кременчук. Часто доводилося з'їжджати з шляху, поступаючись дорогою німецьким автомашинам, танкам, мотоциклістам. Навіть групам на велосипедах.

За селом Петрівцями з-за рогу показалася підвода, яку тягла кобила. Поруч бігло лоша. Іван глянув і очам своїм не повірив: на підводі рідний брат Михайло. Обидва так зраділи зустрічі, ніби тисячу літ не бачились. Це добра прикмета, вирішили брати. Нам сам Бог помагає. Все буде гаразд.

Удвох вони й приїхали до Вінниці. А через день Михайло знову подався на Київ. За документами на виїзд. Потрібна була довідка про те, що родина Воскобійників — політичні втікачі. Чекали ми Михайла, здалося, вічность. Що уже перехвилювалися, що уже передумали... Мама не знаходила собі місця.

Повернувся Михайло аж через тиждень. В Києві він одержав продуктову допомогу. Частину взяв натурою, частину в картках. Видали нам документи "маршбефель". Дали карту. Військову. На ній — Україна, Угорщина, Словаччина, Німеччина, Швейцарія.

І от тепер ми, троє молодих Воскобійників, які не могли прислужитися рідній Україні, шукали на тій військовій карті країну, де б могли проявити себе. Де могли б залишитися. Застосувати свої знання. Набутий життєвий досвід. Душу охоплювали сумніви, заявляла про себе непевність. Я відганяв їх. Особисто я вірив: неодмінно дійду своєї вершини. Аби тільки війна закінчилась. У кишені у мене лежало направлення. Заступник гебітскомісара перед моїм від'їздом зателефонував у Львів. У Галичині необхідно налагодити електромережу. Тепер її час від часу руйнувало уже наше підпілля — українське. У горах і лісах діяла Українська Повстанська Армія. Ми гордилися цим. Хай фашисти знають, як зневажати такий великий народ, як український. Хай тепер жалкують, що не послухали мудріших, ніж самі.

Кілька днів ми всією сім'єю радилися, що робити. Їхати в "Остенерго" у Львів чи взяти зразу ж курс на Словаччину? А звідти, як вирішили були під час вечері у родині Вичужаніних, в країну своєї мрії — Швейцарію.

Я заперечив. Запропонував спочатку їхати до Львова. Там, ставши шеф-директором "Остенерго", я одержу певні документи, там ми запасемося харчами, необхідними довідками про те, що ми — політичні втікачі. На тому й зупинились. Дасть Бог день — дасть Бог розум!

Шосте чуття?

До "Остенерго" я прибув у розпалі золотої осені на Прикарпатті. Мене надзвичайно вразив цей український край. Своєю дивовижною підгірською красою. Особливо біля підніжжя Карпат. Осінь стояла тепла, суха. Багата. На базарах усе було. Люди трохи відрізнялись від наших. Перш за все одягом, говіркою. Зовсім не вживалося московське "товариш", а все: "прошу пана", "пане, прошу, беріть і в мене."

Всі, з ким я спілкувався, були бездоганно виховані. Добрі. Усміхнені. Не такі пригнічені, як у нас, на Східній Україні. Хоча перепрацьовані. Тут не мали таких земель, що у нас, тих чорноземів. Але й не пережили того, що ми. Може, тому й веселіший, більш задоволений мали вигляд. Я сказав би — навіть безтурботний. Не боязкий.

Я дивився на цих людей і думав. Щасливі вони хоч би тому, що мало жили під советами. Під різними загарбниками поперебували: поляками, румунами, угорцями, австріяками — я маю на увазі всю Західну Україну — а все ж не під Москвою.

Не думалось і на гадалось, що через деякий час після мого від'їзду із Прикарпаття цей край окупують "другі совєти". Так місцеві люди називатимуть так званих "визволителів". Ще страшніших від совєтів перших. Жорстокіших. Такої крові, яку принесли в цей золотий край вони, їхня історія ще не бачила. Навіть з часів татаро-монгольського іга.

У Львові мене зустріли добре. Чекали мого приїзду раніше. Та я не міг сказати німецькій владі, що затримався у Вінниці через те, що збирав сім'ю. Мене призначили шеф-директором майже всієї Галичини в галузі електроенергії. У Львові німці попередили, — вони, очевидно, гадали, що я з українських німців-колоністів, — що тут діє Українська Армія. Тоді я ще не знав, що вона називається УПА. Але запізнав дуже швидко. "Гості" прийшли десь опівночі. У німецькій формі. Добре озброєні. Окрім пістолетів і німецьких автоматів, мали при собі гранати. Привіталися. З акценту я зрозумів, що то не німці. Українці. Західні. Запитали, хто я є. Я відповів, що не німець. Полтавець. Такий самий українець, як і вони. Син розстріляного батька. Вони одразу зняли з обличчя сердиту маску. Пом'якшали. Лиця розгладились. Один, певне старший, сказав:

— То є добре. Будеш працювати на нас...

Я відповів, що я є електрик. У політику не граюся. Я ні на кого не працюю. Ні на німців, ні на бандерівців. Я працюю у них заради себе, своєї сім'ї і наших українських людей. Вони мають жити при світлі. Не так вже в них багато тих світлих днів...

— Ти добре говориш, — перебив мене той самий "гість". — З тебе вийшов би у нашій державі гарний дипломат. От виженемо з України Гітлера й Сталіна і візьмемо тебе до себе в дипломатичний корпус...

Він щиро це так говорив, що я дивувався, скільки треба було мати оптимізму, віри в себе, свої сили, щоб думати, що вони покладуть на лопатки двох таких звірів, як Гітлер і Сталін... Я його тим часом слухав.

— Ми тебе, як українця, не зачепимо. Ми гадали, що то нам німця прислали. Але ти маєш взяти на роботу кількох наших людей. На всіх електростанціях, де ти є шеф-директор...

Вони були добре про мене поінформовані. Я зрозумів, що в "Остенерго" у них теж свої люди.

— Гаразд, — погодився я. — То не є так складно... Тільки я вас прошу не шкодити, не підривати електростанцій. Ви ж хочете мати свою людину в "Остенерго". Німці мене розстріляють. Усе має бути справним...

— Можеш не хвилюватися. До тебе прийдуть. Пароля, — здається, він сказав саме так: "Пароля", — буде такий. Тебе запитають: "Куди йдеш?" Твоя відповідь: "Туди, де стовпи небо підпирають". Запам'ятав?

Я відповів досить нескромно. Сказав, що маю феноменальну пам'ять. Старший, який, очевидно, належав до язикатих хлопців, на це мені відказав:

— То викинь зі своєї феноменальної пам'яті цю ніч і наші обличчя. Ти це теж запам'ятав?.. І не грайся у великого начальника... Запам'ятав?

Я згідно кивнув.

Так вийшло, що відтоді я працював одразу на дві армії: німецьку, гітлерівську, і нашу, українську.

З того часу я мав спокій. Протягом двох-трьох місяців. Прийшло до мене кілька чоловік з "паролями". Переважно молоді хлопці. Мали вони таке поняття в електриці, як я в астрології.

Але я мусив їх брати. На посаду "монтьорів". На такій і сам я був у перші дні окупації Миргорода німцями. Хлопці не заперечували. Мали, певно, свої завдання. Але ями під електростовпи копали справно. Пригадую, один мовив до іншого:

— Бодю, рий. Рий глибше. Для окопів знадобиться. Другий мовив:

— Затули писок, бо інші затулять... Більше подібних діалогів я не чув.

Ми жили за Львовом, у Комарному. Михайло знайшов собі роботу за покликанням. У Львові. Але не в газеті. Мовчав. Нічого не розповідав навіть мені. Тільки одного разу прохопився натяком. Я здогадався: або формується український уряд, або створюється нового типу партія. Але я знав твердо: Михайло тісно пов'язаний з українським підпіллям. Українськими патріотами, які, прибувши на Захід, мали б уже свої плани боротьби з окупаційною загарбницькою Москвою. Інших думок у нас ніколи й не існувало. Мріяли про те, щоб визволитися від страшного московського окупанта, щоб український народ жив вільним життям. І, до речі, ми завжди твердо вірили, що так воно й буде.

Я мав чималу ділянку роботи: від Львова до Самбора, Тернополя, Перемишля, Золочева та до багатьох інших, дрібніших, міст та містечок. Там були мої об'єкти. Часто приїжджав до Комарного. Жили ми в гарній українській родині. Освіченій. Господиню звали пані Анна. Походила вона із давнього аристократичного роду. Там було стільки книжок українською мовою, що я дивувався й дивувався. Мені не вірилося. У нас оголошували на словах "українізацію" і русифікували Україну. Тут її нібито полонізували, а скільки західні українці мали рідної преси, книг... Особливо технічної літератури, якої у нас українською взагалі не було. Я накидався на ту літературу, як голодний на харчі. Конспектував праці з математики, фізики, а найбільше з будівництва...

Господарі належали до справжніх українських патріотів. Нас це проймало наскрізь. Ми ловили себе на думці, що ми такими ще не є. Кажу про себе, про Івана. Михайло, мабуть, уже стояв тоді на тому ж рівні, що й наші господарі. Якщо патріотизм можна виміряти якимсь рівнем.

Пані Анна розповідала, як вони тут, у Західній Україні, збирали харчі для голодуючих на Великій Україні. Пересилали їх тоннами до Москви. Інакше не приймали. Все йшло через Москву. А потім, як виявилося, воно там і осідало. Виходить, і цих українців об'їдала Москва. Тільки вони того не знали. З'їдали те, що адресувалось нам.

...Тепер і в Комарному чувся гул канонад. Фронт котився Україною і в ці краї. Ми звечора зібрали два вози харчів. Господарі й чути не хотіли про якусь плату за помешкання. "Добрі вони люди — українці", — мовила, пам'ятаю, мати. Ми з ними попрощалися як з родичами. Виїхали вранці. Першу зупинку зробили у Криниці. Тут зустріли родину Туликів та ще кілька родин з наших рідних місць. Звідси з ними і помандрували останніми клаптиками української землі. На Словаччину, в напрямку Пензінок, поближче до Швейцарії. У горах, за кілька десятків кілометрів від Братислави, нас перестріли місцеві партизани. Гарні, стрункі хлопці. Мама тримала віжки. Вправно правила нашим "екіпажем". Назустріч хлопцям, які наказали зупинитися, послали нашу "дипломатку" — гарну, милу дівчину. На неї всі задивлялись. Вона й розпочала переговори з партизанами. Пожартували, посміялись. Партизани відпустили нас, ще й попередили: через три кілометри буде міст. Його охороняють німці. Щоб були обережні. Ми їх справді побачили. Німці лежали за кулеметами. На нас уваги вони не звернули. Мабуть, уже звикли до українських втікачів, поява яких свідчила: фронт наближається.

Словацький президент, зрозумівши, що його союзництво з Гітлером ні до чого доброго не привело, наказав усім, хто перебував на території його держави, видати харчів на одинадцять місяців наперед. Щоб його колись пом'янули незлим словом. Він теж мріяв про вільну Словаччину. У Пензінках нам дали по 2 лантухи пшеничної крупи, 100 фунтів цукру, 4 коробки пресованого яблучного повидла.

З радіовістей ми знали, що на території "третього рейху" голод. Отож і запасалися харчами.

У Пензінках ми продали коней. Вози обміняли на сало, цигарки, горілку й одяг і помандрували до Братислави. Там з іншими українськими родинами винайняли у словаків залізничний вагон, і надвечір поїзд повіз нас аж до Бренца. До швейцарського кордону. Про що ми усю дорогу мріяли. Туди ми приїхали з родинами Ребриків та Халахур.

— Дурний Гітлер, — говорив Ребрик. — Уклав би союз з Україною — мав би тепер Москву. А нині й Берлін втратить.

Ми мовчали. Набридла політика. За нас весь час кричав паровоз. Гув на всіх роз'їздах. Їхали ж без світла. Боялись авіації.

В пітьмі, наче привиди, пролітали станції і полустанки. Тільки іскри з паровоза дрібними рожевими зорями розсипалися над вагонами. Приїхали у Ліндау. До мрії залишилось 20 кілометрів... Раділи. Та, як виявилось, передчасно. В Ліндау німецька варта наказала відчепити вагон з українськими втікачами, і вже в іншому ешелоні нас привезли у Рацедріт. До Вангена залишилося рукою подати.

Паровоз відчепили. Ми залишилися у вагоні. У ньому й перебули до ранку. Удосвіта, ледь зажевріло на сході, нас збудила мама. На її обличчі застигла тривога. Я дивився на неї і хотів запитати, що сталося, бо вона нічого не пояснювала. Тільки твердо і категорично наказала:

— Нічого не питайте. Накиньте на себе що можете — і негайно з вагона. Речі забираємо з собою.

Ми звикли слухатися її. Ніхто й не заперечував. Ми перебігли дорогу. Перед нами промчала колона американських танків. За нею котився, немов намагався і не міг наздогнати, маленький, незвичайного вигляду танк. На ньому сиділи "сині берети". Так називали тоді французьку армію де Голля. У старенької німецької бабусі, що вийшла з будинку, ми попросилися пересидіти в її стодолі. Поснідати. Вона люб'язно дозволила.

Але з-за обрію раптом випливла американська повітряна ескадра. Протиповітряні сирени недалекого Вангена мовчали. Так, як ми. Раптом один літак відірвался від групи. Зробив розворот і кинув одну-єдину бомбу. Ми тієї ж миті кинулись до мами. Обнімали її і довго мовчали. Нічого не могли зрозуміти. До слова сказати, не розуміємо й досі. Та бомба точно влучила у вагон, в якому ми десять хвилин тому лежали покотом на підлозі...

Через терни до ... невідомості

(Друга оповідь моєї дружини Галини)

Тато йшов попереду довгої валки возів. Пам'ятаю, над нами летіли журавлі. Птахи — на південь, а ми на захід.

— А чи справді ми прямуємо на захід? — стиха запитав сам себе тато. Уточнити не було у кого. Батька вибрали за старшого. Йшли на Знам'янку, а опинилися за Первомайськом. Зустріли німецький обоз. Там були українці-перекладачі. Судячи з вимови, галичани. Добрі люди. Сказали: "Перепрошуємо, то не туди. Ви якраз ідете в пазурі звіра..."

Валка повернула. Гнали коней вдень і вночі. Здається, й не зупинялись. Може, ненадовго. Дуже ненадовго. Їли прямо на возах. Під час руху. Заспокоїлись, коли побачили дорожній знак і стрілку: "Могилів-Подільський". Тато мовив:

— Слава тобі, Господи! Звідти недалеко до кордону. За Могилевом-Подільським Україна кінчається...

Мама заплакала. Це передалось нам — старшій моїй сестрі Марусі та мені. Рая — ще немовля. Брати Григорій та Микола мовчали.

З нами ще їхали з Дніпропетровщини п'ятеро братів Шапок, і в кожного повний віз дітей. Одне одного менше.

Далі просуватися стало ще важче. Подільські чорноземи масні, як чорне масло. Недаром гітлерівці вивозили поїздами наші чорноземи до Німеччини. Маруся гнала корову. Вгрузала в багнюку. Відставала від нас. Батько кричав:

— Маню, не відставай! Заблудишся...

Біля якогось села — назви не пам'ятаю — нас зустріли жіночки.

— Куди ж ви йдете? Там партизани...

Усі розгубилися. Просувалися як по зачарованому колу. Три дні валка не зупинялась. Куди не поткнемось, попередження: "Там червоні партизани". Пограбують, дітей поб'ють. Страх досі проймає серце. Нарешті, вирвались на битий шлях. Дощило. Накрили підводи. Хто чим. Їхали, як цигани. Попереду зблиснув свинцевим кольором Дністер. Дивилися на річку як на порятунок. Аби швидше на той берег.

Возів на шляху все більшало і більшало. Здавалося, вся Україна тікає від ката Сталіна. Цей страх перед батьком Сталіним і нам, малим, передався.

Перед самісіньким в'їздом на міст сталося щось страшне. Згадую те як жахливий сон. Здавалося, то не я там була — мені про це розповідали. Над берегами річки зависли молочні тумани. Людей за кілька метрів не було видно. Ввижалось, — мабуть, через туман, — що зовсім поруч ревуть двигуни танків, танкеток, автомашин. Брязкотять гусениці, мукає стривожено худоба, іржуть коні, шарахаючись то в один, то в другий бік. Верещали перелякані діти. Розпочався Страшний суд.

Тисячі людей — військових і цивільних — сунули до переправи. Щось кричали німці. Кричав наш тато. Благав триматися купи. Йти в напрямку Дністра. Гітлерівці запанікували. Бігли, не відстрілюючись, кидали зброю, скидали на ходу свої мундири. Десь з лівого боку, з лісу, почали бити гармати. Засвистіли кулі. Потім з'явилися танкетки. Почали обстрілювати шлях. Тато наказав з'їхати з дороги. В обоз врізались совєтські танки. Перемелювали на своєму шляху все, що потрапляло під гусениці. Трощили вози, візочки, тачки, коней, корів, жінок, дітей. Стояв вереск і ґвалт. Небо, певне, нічого страшнішого ще не чуло і не бачило. Я й досі прокидаюся ночами від того страху. Інколи скрикую. Розплющую очі і сама себе заспокоюю: "Жива!"

Крізь вогонь і туман помітили віддалік скирти соломи. А може, й сіна. Та це не мало ніякого значення. Тато спрямував коней туди.

— Де діти з коровою? — закричала мама. З нами не було ні Гриші, ні Миколи, ні Марусі. Я з дітей залишилась найстаршою. Маленька Рая плакала. Досі, як згадую, і у самої сльози навертаються на очі. Питаю себе: "Як могли?"

Мама накинула на мене довге синє батькове пальто.

— Галю, ти у нас розбитна. Залишайся при дорозі... Ми будемо вас з Манею біля скирт чекати...

Валка возів посунула до далеких скирт. Вечоріло. Накрапав дощ. Я підняла поли татового пальта. Накрила ними голову. І стояла. Повз мене ревли уже німецькі танки. Німці нарешті відбили атаку. Скреготів метал. Бухкали гармати. Вибухали снаряди. Німці розвернули величезні гаубиці. Почали стріляти. Навкруж свистіли кулі. Я тоді нічого не розуміла, не відчувала страху. Він прийшов згодом. Хтось до мене крикнув з воза:

— Мала, сідай на підводу. Загинеш...

Я вперто чекала сестру. Трасуючі кулі, бачила, вилітали з лісу. Летіли, як джмелі. Тепер мені стало страшно. Я пішла обіч дороги. Канавою. Не бачила ні Марусі, ні корови. Далі йшла полем. Наштовхнулась на німецьких саперів. Вони тягли дроти. До мене підбіг офіцер. Ламаною мовою закричав:

— Девочка, назад! Тут міни...

Я побігла. Плуталась у довгому батьковому пальті. Дощ і сльози текли по обличчю. Надкусила до крові губи. Було солоно і гірко. Кричала сама до себе: "Мамо, мамо! Я не знаю, де шукати Марусю!" А сльози самі текли по щоках. Боялась. Не смерті. Мабуть, ще не розуміла, що це таке. Боялась, прибіжу до батьків — наб'ють: "Чому ти вернулась? Чому без Мані?"

Упала. Переді мною лежав конаючий кінь. Нічого не бачила. Сльози затуманили зір. Повернула до скирт. Хай буде що буде. Не вб'ють же. А кулі свистіли: ф'ють, ф'ють. Дзижчання і досі стоїть у вухах. Німець-сапер пригнув мене до землі. Наказав: "Повзи, уб'ють!"

Я поповзла. По воді, по багнюці. Раптом із ночі почула рідний голос:

— Маня, Галя! Де ви! Діти мої!.. — кричала мама. Я приповзла. Я лежала. Забула встати.

— Де Маня?

— Я не знаю. Я її не знайшла... До нас підбігло ще кілька жінок.

— Господи, де ж наші діти?

Тато зібрав людей. Жіночий ґвалт припинився. Збиралось на ніч.

— Хто піде шукати дітей? — запитав тато. Зголосилося кілька чоловік. Тато з моїм старшим братом Григорієм пішли до переправи. Когось із Шапок залишив за старшого.

— Як тільки світатиме — усі до річки. Я там чекатиму. Мама просила, аби не йшов. Все причитала:

— Де ж Маня? Де ж наша Маня?

Дядьки через годину-другу повернулися. Дітей не знашли. Над возами здійнявся плач. Плакали матері. Плакали діти...

На небі загорався світанок. Хтось із Шапок подав команду. Валка посунула полем. До річки. Біля височенної скелі діялось щось жахливе. Усе перемішалось: коні, автомашини, люди, танки, гармати, мотоцикли, корови, кози, цивільні, військові, німці, наші, жінки, діти, собаки.

Усе це намагалось просунутись на міст. Як у величезну лійку. І раптом — вибух. Перший, другий, третій! Снаряди з висвистом летіли над головами. Падали у воду. Вибухали чорними спалахами на мосту. Піднявся несамовитий крик. Біля нас з'явився тато. Схопив коней за вуздечки. Йому допомагали Гриша і Микола, що знайшлися. Марусі не було. Потягли воза подалі від дороги. Подалі від смерті.

У село увірвались червоні партизани. Вони перестріляли б усіх чоловіків. Тому тато, звертаючись до людей, сказав:

— Жінки, дітки! Ви найдорожче, що ми маємо. Ми вас тут не покинемо. Але поки що побудьте самі. А ми з кіньми, з возами перепливемо Дністер. Оборону знову прорвали червоні... Чоловіків вони перестріляють. Вас, може, помилують...

Знову зчинився ґвалт. Усі заспокоювали одне одного. Тато на переправу пішов першим. За ним інші.

— Оксано! — гукнув уже з води до мами. — Бережи дітей!.. Річка Дністер швидкоплинна. Чоловіки трималися за кінські гриви. Перепливали. Артилерія замовкла. На тому боці домовилися з місцевим поромщиком. Заплатили йому скільки запросив. Вранці батько, а з ним й інші батьки повернулися. Розшукали нас. Ми ночували у добрих людей. Хто в хаті, хто в клуні. Маруся так і не знайшлась. Мама продовжувала схлипувати.

— Беріть що можете в руки і гайда до порома, — наказав тато. Я не пригадую, хто уже там що ніс. Я ж узяла... патефон. Чому? Досі не знаю. Взяла — і все. Він мені дуже подобався.

Поки дійшли до річки, німці захопили пором. Ми — в сльози. Німці змилостивились, уступили його жінкам і дітям. Ми переправилися. Тепер перебували ніби в безпеці. Позаду нас розгорався черговий бій..."

Пішки по Європі

(Третя оповідь моєї дружини Галини)

Ми знову гнали коней далі на захід. Гнали так, ніби нас переслідували червоні на танках. А у вухах дзвеніло: "Даві предателей!" І вони давили — беззахисних жінок, старих людей, дітей. Хто тоді міг подумати, що ці кати підуть по живій, мирній колоні! Чи розповість хтось колись про ту трагедію перед Дністром? Чи дізнається про неї цивілізований світ? Та такі думки з'явились у мене значно пізніше... Танків уже не було. Але страх супроводжував нас усю дорогу.

Я згадувала нашу хату над Дніпром. Чисту, чепурну. І досі згадую. Гарний сад і невеличкий город. А на ньому ми — мама, Маруся, я. Тепер її з нами не було. Як і нашої корови. Я втратила сестру. Батьки — дочку. Усі ми — ще й годувальницю. Рая постійно просила молочка.

— Де вони, наші діти? Чи не під гусеницями танків?

— Хай Бог милує! — втішали люди маму на коротких привалах. Уже не на нашій — на румунської землі.

А я згадувала Україну. Усе життя згадувала. Не вірилось, що ми покинули її назавжди. Не вірилось, що ніколи не повернемось. До наших білих яблунь. До наших мальв. До наших верб і тополь. Останні на тлі синього нічного неба. Стрункі, гарні, як дівчата. А поруч тихоплинний Дніпро. На відстані ще кращий. Широкий, блакитний. Купає у собі золоті вечірні зорі. А по степу — пісні. Наші. Українські. Співають дівчата. Чи є що краще на цьому світі?

Я багато думала і думаю про тата. За совєтів йому довелося податися до Кам'янського (нині Дніпродзержинськ) разом із сім'єю. Там він влаштувався на завод слюсарем. А все життя проробив на землі. Більшовикам господарі були не потрібні. Коли прийшли німці, Іван Дробот, тобто мій батько, позичив коня і примчав верхи до рідної Зорі, Божедарівського району. Приїхав і здивувався. Села не впізнав. Десять років не був у ньому. Хатки похилені, стріхи полатані, господарства занедбані. У власній хаті, яку довелося залишити, жили незнайомі люди. Тато ввічливо попросив їх за три дні виселитися. Сказав, що то його хата. Не повірили. Мусив іти до німця. При німецькому фельдфебелі і при свідках підписав документ — право на власну хату. Яка іронія долі! Мав прийти в Україну німець, щоб господар дістав можливість перевезти дрібних діточок у власну хату.

Усе "багатство", нажите за десять літ важкої заводської праці, зібрав в одну скриню. Хатку в Дніпродзержинську і грядку городу поміняли в якогось поляка на воза, коня і трохи поношеного лахміття, бо всі ми ходили обірвані. Кожний дістав по пальту і на всіх одні (для мами Оксани) чобітки. У них, щоправда, ходила старша сестра Маруся. Часто взувала і я. Вибігала снігом погратися.

Батько наш був майстер на всі руки. Відремонтував хату. Виорав чималий шмат землі. Німці не забороняли. Серце раділо. Працював і податки справно платив. Відчував себе знову господарем. На своїй землі. У своїй хаті. Та тільки, як кажуть, закачав рукави, а тут сход у селі. Своєрідне віче. Як за київських князів. Як за Гетьманщини.

— Дробота на старосту просимо!.. Дробота... Івана...

Махнув рукою на поле. Грядки лягли на плечі мами Оксани, дочок: Марусю і на мене. Одинадцятирічну. Та на братів — Григорія і Миколу.

Німці спочатку на кожному кроці підкреслювали: ми ваші визволителі. Від більшовицького "раю". Люди їм вірили. Ми, українці, як діти. Дуже довірливі. Дивилися на німців спочатку як на визволителів. Гадали, це не татаро-монгольська орда. Бо німці ж нічого не нищили. Ні церков, ні храмів. Ні дворів заможників. Ні їхніх стодол. Починали огороджуватися і самі. Парканчиками. Проклали хідники. З цегли, каміння. Особливо біля сільських криниць. Там завжди стояло болото. Перед своїми вікнами висаджували квіти. Нумерували вулиці. Вивішували таблички з назвами. Ми такого ще не бачили — у селі. Тут кожний знав один одного. Листоноша по вуличних прізвиськах пошту розносив. Збили московську символіку. Почепили свою. Німецьку. У нас складалося враження — німці прийшли надовго. Німці — не росіяни. Прагнуть до осідлості. Мабуть, як ми, українці. То росіяни — все завойовують і йдуть далі.

Днів через десять після обрання тата фашисти поставили його до стінки. Приїхав додому білий як смерть. Зліз з коня — руки трясуться. Зуб на зуб не попада.

Виявилось, був тато в районній комендатурі. Вимагав права на школу. Ми всі до школи просилися. У Кам'янському я уже закінчила чотири класи. Маруся — вісім. Григорій у десятий перейшов. Батько вимагав відкрити школу. З нього вимагало село. Люди, які його обрали. Просили й ми, діти. Звідки було батькові знати, що окупант плани щодо України й українців поміняв. Успіхи на фронтах запаморочили Адольфу Гітлеру голову.

"Без українців обійдемось..."

У нового окупанта нові плани. Освіта — не більше чотирьох класів. Отож ми німецьку "програму" не тільки виконали, а й перевиконали.

Батьком зацікавилося гестапо. Викликали на допит. Втрутився німецький військовий. Майже дружньо пояснив. Як старості села.

— Не знав? Тепер будеш знати. Щастя твоє, що нині військова влада. Настане цивільна — ми тебе розстріляємо, — пообіцяв гестапівець і заховав пістолет.

Батько все зрозумів. Тепер даємо "поблажку", а коли кінчимо переможно війну, наведемо "німецький порядок". Більшовики будували "світле майбутнє". Німці "наводили порядок". Окупанти — рабовласники. Окуповані — раби.

Руки в тата опустилися. Йому вже нічого не хотілось робити. Ні для себе, ні для села. Та й колгоспники, покинуті більшовиками напризволяще, жували сухий хліб. Ніякої ініціативи. Жодного бажання в чомусь проявити себе. Чогось досягти. Хоча б для своїх дітей. Вчорашні комнезамівці-активісти поміняли маузери на лопати. Заздрісно дивились на нашу гарно відремонтовану, побілену хату. Упорядкований двір. Палісадник з квітами за тином. Шипіли, як змії. За спиною. Кидали услід мамі ядучі слова:

— Цим разом ми інакше зробимо. Не гнізда руйнуватимемо — пташенят подушимо!..

Мама поскаржилась батькові. А йому досить було тільки показати пальцем на одного-другого активіста — і потягли б їх німці на шибеницю. З табличкою на грудях. Не хотів брати гріха на душу. Дітей сиротами залишати. Він господар. Не більшовик. Не треба ні крові, ні плачу, ні смертей.

— Нам треба жити. Будувати. А не строчить доноси... У ті папірці можна нашу землю обгорнути. А крові людей наших розлито моря, — говорив після того батько.

На комнезамівців-партійців дивився і казав:

— Бережись бика спереду, коня ззаду, а лиху людину — з усіх боків...

Я цю приказку добре запам'ятала. На все життя.

Якось над селом совєтський літак розсипав листівки. У них заклик — вступати в партизанські загони. Організовувати їх. Змити провину перед батьківщиною. Перед якою батьківщиною — не писали.

— Моя батьківщина — це моя родина! — сказав, пам'ятаю, батько і подер папірця. — Батьківщина спочатку все відібрала що могла. Потім кинула напризволяще. А тепер захищай її.

У листівці всіх українців називали "зрадниками". Якщо ми не підемо в ліси, в партизани, то доведеться "зраду" відмивати власною кров'ю. Батьки наші, брати повинні були знову кинути матерів і дітей і йти воювати за тих, хто вчора виморював нас голодом. Розстрілював у 37-му. Тепер ми, виявляється, "зрадники".

Тато щось робив і обурювався. Мовляв, з хворої голови на здорову. Хто кого зрадив?

Батько це уже знав, з газет. Німці постійно передавали по радіо. Сталін після "визволення окупованих територій" мобілізовував усіх "зрадників". І тих, що підросли під 16-17 років. Кидав на передову. Навіть без військової форми. На п'ятьох давав одну гвинтівку.

"У бою завоюєш. Або кров'ю змиєш зраду".

— Не дочекається, — одного разу промовив батько. — Кому-кому, а Сталіну і його банді я своїх синів не віддам...

І от одного дня батько запріг коней. Узяв що мав — і в дорогу. З України тоді від більшовиків тікали понад мільйон душ. На Захід, писали газети, прорвалось десь з чверть мільйона. Може, трохи більше.

Наша валка, яку ще називали "валка Івана Дробота", також не дорахувалась доброї половини возів. Чимало загинуло дітей. Не знайшли й Марусі.

Румунське населення нагадувало нам втікачів. Бідна країна, бідний люд. Жили в землянках. Їли мамалиґу. Ділилися з українцями. І місцем під дахом, і кукурудзяною кашею. Добрі люди. Бідні, але гостинні. Ми, українці, мамалиґи не знали. Але голодні були, тож, звісно, їли.

Зустрічали там чимало й своїх — місцевих українців. Їхня мова дещо відрізнялась від нашої. Але відчувалося: наші люди. Жили вони тут тисячу років.

Серед утікачів-українців було багато освічених людей: вчених, журналістів, учителів. Вони й розповідали про Румунію, її і нашу історію. Чи пощастило тим освіченим українцям вижити, важко сказати.

Наш тато в політику не ліз. І нам, дітям, не радив. Мріяв про своє. Про мирне життя. Добробут сім'ї. Улюблену працю. Науку за покликанням. Снив Америкою. Десь вичитав, що в Америці політикою не займаються. Всі роблять гроші. Таке у нього було уявлення.

Перетнули ми румунський кордон на межі з Чехо-Словаччиною. Пам'ятаю, найняли священика. Відслужили вдячний молебень. В Україні загубили Марусю, а тут ледь не втратили найменшеньку, Раю. Удень — дощ. Увечері — мороз. Усе покривалось памороззю. Відтирали дитину снігом. Словаки змилосердились — дали тепленького молока. Отак виживали.

З Чехо-Словаччини подалися до Німеччини. Продали коней. За харчі. Майно поклали на візочки. Згори посадили малих і знову в дорогу. По Європі пішки... Йшли вздовж залізничних колій. Як за дороговказом. На якійсь станції, назви не пам'ятаю, зупинив нас німецький офіцер. Потім підкликав чеха. Залізничника. Наказав надати нам вільний вагон. Ми йому щиро дякували. Тут німці до нас, українців, ставилися доброзичливо. Щасливі, кинулися до вагона. Брали приступом. У товарному вагоні було тісно, але тепло. Посередині хтось повісив ґасову лампу. Унизу поставили примус. Для дітей кип'ятили воду.

Тут трапилась незабутня пригода. Молоденька мама народила дитину. Усіх малих зігнали в дальній куток. Якась бабуся нам розповідала казку. У другому кутку нап'яли велике рядно. Пологи приймали жінки. Ні лікаря, ні медсестри поміж нас не виявилось. Жінка кричала. Ми перестали слухати бабусину казку. Вона теж замовкла. Ми не знали що діється. Знову поперелякувались. Потім подало голос і немовля. Так народжувалось нове українське життя. На чужих землях..."

Ще одна втрата

(Четверта оповідь моєї дружини Галини)

Із дітей родини Івана та Оксани Дроботів після війни нині в живих залишилося тільки троє: Маруся (Маня), Рая і я. Рая — в Канаді, я — в Америці, Маруся — в Україні. Бог Маню милував і врятував із пекла на Дністрі. Тієї страшної ночі вона прибилася до найближчого подільського села. Там і залишилася. Підросла. Стала дояркою в колгоспі. Взяла чуже прізвище. Вийшла заміж. Мені вдалося розшукати Марусю. Аж через сорок років.

А тепер я сиджу вечорами, поклавши онуків спати, і розповідаю чоловікові про ті дні, які ми називаємо "страшними снами". Бо хто і коли розповість світові про наші земні поневіряння? Наші — це всіх таких українців-еміґрантів, як ми. Усіх їх спіткала така ж доля. Когось ще гірша. Але краща — нікого. Про це багато написано книг. Кращих, гірших. Об'єктивних, упереджених. Нечесних. Якось до моїх рук потрапила одна з таких. Нечесних. Ніби написаних на замовлення. Антиукраїнська. Називається "Для тих, кого я люблю". Хоча писали її вдвох. Мартін Грей і Марко Галло. Не знаю, чи ще живуть ці автори. Їм мало б бути соромно за цей свій витвір. Певна, ніхто з них не був в Україні. Ніколи не бачив того більшовицького пекла. Пекла, з якого виходили ми. Болісне і важке враження залишає ця книга на серці. Не художньою силою слова. Необ'єктивністю. Упередженістю. Видно, так уже в світі ведеться. Бідний, та його ще й безпідставно б'ють. Гостро допікають і обвинувачувальні виступи проти нас, українців. Виступи проти тих, які воювали на два фронти — проти більшовиків і проти гітлерівців. Автори далекі від реалій минулого. Життєвої правди. Враження, що цей твір фінансувала Москва. А писали її більшовицькі агенти. За тридцять срібняків. Та хай це залишиться на совісті тих авторів. Історія уже розставляє усе на свої місця. Здебільшого по справедливості.

Ми, українці, спробували голоду і холоду. Гірка доля порозкидала нас по всіх світах. Усіх континентах. Не знаю, в яких тільки краях нас нема. Хто ще в цьому світі так розкиданий? Гнаний... Мабуть, тільки євреї. Більше ніхто. Їх нищив фашизм.

Нас — більшовизм. Я не знаю, коли і в якому столітті випало водночас стільки масових знищень людей. Цілих народів. Свідками чого ми ще є. А може, мені так тільки здається? Найбільше болить своє?

Я цього відступу не робила б. Та книга тих авторів зачепила мене за живе. Своєю несправедливістю.

Їхали ми тієї пізньої осені на Тюрингію. Поїзд інколи зупинявся. Старші вискакували з вагонів. Бігли за вокзальним окропом. Постійно хотілося їсти. У станційних буфетах німці розводили руками: "Без харчових карток нічого не продаєм". Нічого, крім "герінг-салату". Так називались посічені оселедці. Після них хотілося пити. Пригорщами ловили на льоту сніг. Скидали в казанки. Розтоплювали і так пили.

По дорозі до нас у вагон підсіли дві польки. З маленькими діточками. Треба було міняти немовлятам пелюшки. Тільки не знали, як їх сушити і де. Українки їх учили. Сяк-так поправши, обмотувались тими мокрими пелюшками. Своїм тілом і сушили. Польки раділи, як діти. Сердечно дякували нашим матерям. За пораду.

На одній із станцій тато сказав:

— Я тут вийду. Далі не можу...

Пішов до "арбайтсамту". Добився дозволу працювати. Ми охоче зіскочили з вагона. У тому смороді більше ніхто не витримував. Трохи ковтнули свіжого повітря. Наче ожили.

Тато з Григорієм найнялися рубати ліс. Мама прибирала в німецьких родинах. Я з Миколою в засніженому лісі різала гілки. Харч для диких кіз. На замовлення німців. Нам давали за це невеличкі пайки. Так і перебивалися. До весни. Коли потеплішало — збирали в лісі ягоди, гриби. На грибах мали маленький заробіток. Усі були в наймах.

Господарська жилка у тата бунтувала. Не міг він у наймах жити. Казав: "Козаки ніколи в ярмі не ходили!" Зібрали харчів на дорогу. За свої возики — і знову в дорогу. До нас долучилося ще кілька сімей. Усі хотіли на Захід.

Чоловіки тягай візки. Діти підпихали. А жінки йшли слідом. Так і тяглися вервечками. На тлі голубих далеких гір. На фоні темних лісів. Було важко. Дуже важко. До волі, до щастя дорога завжди важка.

Якась жінка, пам'ятаю, раптом упала на коліна. Підняла руки до неба. Зверталась і до Бога, і до чоловіка:

— Господи, дай мені сили. Чоловіче, я далі не можу. Ноги попухли, — плакала.

— Діти йдуть, і ти йди, — буркнув чоловік і потяг візок далі. Весь мокрий від поту.

У якомусь містечку зупинилися. Тато зовсім змарнів. Став на себе не схожий. Уже й він іти не міг. Просто сів на горбочку і мовчки дивився. Кудись удалечінь. Мама залишила його з нами. Пішла "бургомайстра" шукати. Так тоді казали. Так-сяк уже могла німецькою говорити. Знайшла. Просила, благала:

— Дайте нам якийсь притулок і роботу. А ні, то допоможіть транспортом, — одне слово українське, друге — німецьке. Все перемішалось: і слова, і сльози, і піт.

Глянув німець на маму. Чорна від утоми. Від вітру. Недоїдання. Потріскані губи, лице. Піднявся і мовчки побрів за нею. Глянув на валку біженців. На наші візки, діточок. Знову нічого не сказав. Повернувся і пішов. Ми стояли ні в тих ні в сих. Через півгодини підкотила вантажівка. Ми раділи і плакали. Не знали, як тому німцю дякувати. Ми ж йому і теплого слова не сказали.

Вискочив з кабіни водій. Ми до нього. Благали переказати "бургомайстру" велике спасибі.

— Хай його Бог береже! Його родину, — казали і наче забували про своє горе.

— Файн, файн, — відповідав німець-водій. Наказав швидше залазити у кузов. З криком, плачем, галасом ми залазили під брезент. Тулилися одне до одного. Коли усі всілися, водій подав нам кілька білих хлібин. Чималий кусень маргарину. Сказав:

— Подарунок від бургомістра.

Знову зчинився плач. Сльози. Слова подяки. Дорослі стали як діти. Нервово виснажилися. Здавали нерви. Хліб розділили порівну. Дали всім дітям. Трохи матерям. Більше батькам. Ми рушили.

Їхали майже цілий день. Ми цієї дороги за півмісяця не здолали б. Зупинилися десь надвечір. Позлазили. Чоловіки скинулися і заплатили шоферу. Німець узяв гроші. Акуратно склав їх. Перерахував. Потім пачку розділив навпіл. Одну частину марок поклав собі у кишеню. Другу простягнув молодій матері. Отій, що народила дитя у вагоні.

— Кіндер, кіндер, — посміхнувся він. Мовляв, для дитини. Тоді додав. Був в Україні. Там добрі люди. Наші жінки знову у плач. Слова подяки. Молода мама поцілувала його. Він помахав рукою, і вантажівка помчала назад.

Тепер дійшла мамина черга приймати слова подяки. Всі підбігли до неї. Обіймали, цілували. Допитувались:

— Як вам, Оксано, вдалося з тим бургомістром поговорити?.. Ми, діти, тоді дуже щасливими почувалися. Були горді за маму. Те ж саме тато сказав. І знову потяглися візки. Ще кілька довгих діб. Наші ноги міряли кілометри німецької землі. Все частіше і частіше над головами пролітали літаки. Англійські. З колами на крилах.

... Рано-вранці прокинулися і знову в дорогу. Вийшли на пагорб. Унизу якась величезна огорожа. Тато дав команду:

— Усі назад!

Та було вже пізно. З-за брами вискочили німецькі вартові. Загнали нас усіх усередину огорожі. За колючий дріт. Це був табір для біженців. Не концтабір, але й на волю уже не пускали. Тут і там ходили злі, набундючені есесівці. Справжні фашисти. Ці ще досі ділили людей. На групи. На категорії. Війну програно. А фашизм живе. Як німецький педантизм. До останнього дня.

Знову найгірше повелися з нами. Українцями, росіянами, білорусами. Ще гірше, здається, було полякам. Та азіатам з Совєтського Союзу. Їм давали найважчу роботу. Найгіршу їжу. Дещо кращі умови були у чехів, румунів. У таборі були й бельгійці. Бельгійці одержували від Міжнародного Червоного Хреста допомогу. Ми, діти, тоді чи не вперше скуштували шоколад. Бельгійці ділились харчами. З дітьми, дівчатами. Згодом чимало українок повиходило за них заміж. Виїхали до Бельгії. Але до того ще далеко було.

Табір для нас — справжня неволя. Важко з чимось порівняти. Над Дністром нас чекала раптова смерть. Тут — голодна, страшна, довготривала. Табором поповзли чутки: чоловіків відділять від жінок. Жінок від дітей. Одні казали — кинуть рити окопи. Інші — на фронт.

Одного ранку з'явився в таборі комендант. З перекладачем. Росіянином. Той сказав:

— Хто піде в армію Власова, родина того отримає харчі, одяг. При бажанні може вийти з табору. Поселитися приватно. Вільно вибрати місце роботи...

Усі мовчали. Комендант з. перекладачем-росіянином пройшовся рядами. Перекладач кілька разів повторив одне й те ж. І раптом подав голос наш Григорій. Ми обімліли. Особливо мама.

— Ні, сину, ні! — закричала вона.

— Уже пізно, Гришо, — розсудливо мовив тато. — Більшовиків уже не зупинить ніхто — ні Власов, ні Гітлер. На їхньому боці Америка, Англія, Франція...

Росіянин мовчав. Або не все зрозумів. Або так само розумів ситуацію, як наш тато. Гриша уперся.

— Я не можу дивитися на це животіння. Ви тут усі помрете. А там — я один. — І, повернувшись до коменданта, додав: — Я згоден, але гарантуйте мені безпеку моєї сім'ї.

Росіянин переклав. Комендант ствердо кивнув головою. За Григорієм підвелось ще з десяток хлопців. Різних національностей. Зрозуміло, з колишнього Союзу. Більшість з них були з Росії, Білорусії.

Німці одразу посадили добровольців в автомашини. З того часу ми уже більше школи не бачили нашого Григорія. Не одержали від нього й вістки.

Це була наша друга тяжка втрата. Після Марусі... Того ж дня ми отримали на руки документи. Могли негайно залишити табір. Мама заперечувала. Поки не дочекаємося листа від Гриші. Він пообіцяв написати.

Тато знайшов роботу. У місцевого селянина. З перепусткою ми вільно виходили за колючий дріт. З нею туди й повертались. Чекали, все чекали звістки від Григорія. Не дочекалися. Ні тоді. Ні згодом. Куди тільки не зверталися. До яких держав, еміграційних служб. У пресу. Навіть у Міжнародний Червоний Хрест. Ніякої хоч на йоту обнадійливої відповіді. Ніякого сліду.

Через кілька місяців знову взяли візки в руки. Переїхали у Зондергауз. Поблизу Касселя. Тато найняв маленьку кімнату. На околиці міста. За стіною молочарня. Вічний шум сепараторів. І тужне, страхітливе виття сирен. У небі безперервно гули американські і англійські літаки. Люди ховалися у ліску. В саморобному бункері.

Якось тато повіз молоко. Мама з Раєю і Миколою заховалась у тому підземеллі. Я помчала на вулицю. Політ трасуючих куль я вже бачила. Пам'ятала, як вибухають снаряди на воді і на мосту. А от як падають бомби? І я побігла до лісу. Лягла під кущем. Так, щоб небо бачити. Десь більше десяти американських літаків повисли над головою. З них висипалися пачками чорні предмети. Мені здавалося, як цвяхи. Із диким протяжливим свистом летіли вниз. На очах росли. Збільшувались. Над Зондергаузом і далі здіймалися чорні вибухи. До неба злітала земля, вогонь, полум'я.

Потім літаки робили чергове коло. Знову скидали свій вантаж. Я припала до землі. Стало страшно і моторошно.

Оце згадую і наче кіно жахів прокручую. Із ревінням бомби падали на будинки. Усе тріщало. Будівлі, дерева, паркани. Мене ударило повітряною хвилею. Кудись відкинуло. Я схопилася за кущі. Подерла долоні. Розплющила очі. Все навкруг у чорному диму. А з усіх усюд, як з рота казкового змія, червоні язики полум'я. Підвелась на ноги. Підкошуються. Ще раз — встала. І до молочарні. Двері і вікна позривало. Усе пошматовано. Я до нашої кімнати. Немає вікон. Немає дверей. На ліжку мама. Рая біля ЇЇ грудей. Я до них. Слава Богу, живі. Мати через мене повернулась з бункера. Рая хвора. Кір. Усю обсипало. Горить у температурі. У доньки хазяйки нашої теж кір. Німецька дівчинка трохи старша від Раї. Через три тижні померла. Батьки весь час тримали її в тому холодному підземеллі. Довели до смерті...

Тато вбіг у кімнату переляканий. Побачив нас. Заспокоївся...

6 травня 1945 року ми виїхали до Касселя. А 8 травня хтось вивісив на нашому будинку біле простирадло. Місто здалося без бою. Американцям.

Хто міг тоді подумати, а особливо я, що їхня Америка незабаром буде і моєю. І уже назавжди. Як друга матір. Як друга рідна Батьківщина. Але до неї ще йти і йти. Через тисячомильні відстані. Через літа... літа..."

Золотопогонники

Моя майбутня дружина жила недалеко від мене. Мабуть, краще сказати не жила, а перебувала. В американській зоні. Ми ж були у французькій. Тут-таки, у Вангені.

З першого дня ми, брати, домовилися між собою усе розвідати. Щоб нас совіти, як казали галичани, не схопили за поли. Така тривога з кожним днем зростала. Ми спробували з'ясувати, що й до чого. Зав'язати взаємини з близькими по духу людьми. Українськими патріотами. Але тепер між нами траплялися й інші. Вчорашні "остарбайтери". Нещасні люди. Їх називали "віруючими". Іронічно, звичайно. Багато з них вірило, що Сталін їх помилує. Адже вони нічого не вчинили проти нього. Їх гітлерівці забрали молодими у "третій рейх". Наївні, вони не розуміли, що більшовики завжди все ставили з ніг на голову. Людей, які перебували на окупованій території, вважали зрадниками. А те, що їх там, на окупованій території, залишили більшовики, тікаючи від німців швидше за сполоханого зайця, тепер ніхто й не згадує.

Почувалися ми у французькій зоні надзвичайно кепсько. Містом ходили чутки, що в цю зону час від часу навідуються офіцери НКВД. Тут ми їх уперше побачили. Акуратні, підтягнуті. У золотих погонах. Мабуть, їм Сталін видав замість маузерів і шкірянок. Форму, як за царської імперії, ввів. Поставив знак рівності між імперією білою і червоною. Російському народу це сподобалося.

Сталін хотів золотопогонниками та енкаведистським лоском здивувати Європу. А вони, в свою чергу, були його вірними пропагандистами. Бо всім доводили, що їхній Сталін поставив Гітлера на коліна, а не Рузвельт, Черчілль і де Голль. Поводилися як одні-єдині переможці в Європі. Хоч самі просувалися слідом за фронтом, ховалися по тилах. Їх недолюблювали не тільки "союзники", а й совєтські офіцери-фронтовики. Не одного з них ці "чистенькі" розстріляли, щоб не відступали.

Якщо американці їм казали: ви ще довго з Гітлером возилися б, якби не ми, то вони їм доводили, що "альянс" примчав "на розбирання шапок".

Мені згадався переддень війни. В Україні. Божевільні вигуки і запевнення совєтського радіо:

— Ми фашистів шапками закидаємо!.. Одне слово, шапка тоді, шапка тепер.

Якось увечері ми поверталися додому з чергової "розвідки". Назустріч нам брели ще одні "арійці". Не німецькі — російські. Бідно одягнені, обірвані, підошви їхнього взуття прикручено мідними дротами. Щоб не розлізлося остаточно. Пізніше ми дізналися, хто це. Царська еліта. Їх більшовики тоді у 1917-му, як тепер нас, українців, розкидали по різних світах. До Німеччини вони потрапили як "штаательос" — люди без громадянства. Тепер ні від кого у них ні опіки, ні захисту. Здебільшого вони тулилися до французів. Мали якесь почуття взаємної симпатії. Мені й досі не зрозуміле. Бо ще за часів Наполеона і Кутузова палили один одному столиці: і Москву, і Париж.

Повернувшись додому того тривожного вечора, коли в нашій зоні з'явилися золотопогонники, ми заспокоїли маму. Енкаведе в зоні нема. Про себе поклялися: живими совєтським людоловам не дамося. Не для того ми перетнули пів-Європи.

Вранці Михайло приніс таки неприємну звістку: совіти організовують табори для репатріації совєтських підданих. Я взяв велосипед і поїхав містечком. Німецькою уже розмовляв добре. Наперед вирішив: на російську не відгукуватися, українською не говорити. Тільки німецькою. З німцем порозуміюся. Може, з французом. Але не з москалем.

Містечко Ванген за німецькими мірками невеличке й акуратне. Вичищене. Здаєтся, й порошинки ніде немає. Шибки вікон вдень і вночі сховані за дерев'яними віконницями. Німці самі рідко з дому виходили, а ще рідше когось до себе в дім пускали.

Я котився велосипедною доріжкою паралельно з хідником. Здалеку помітив трьох молодих здорованів. Стишив хід. Прислухався. Розмовляють німецькою. Заспокоївся. Задзвонив велосипедним дзвіночком. Вони не поступаються, йдуть по велосипедній доріжці. Під'їхав ближче і в ту ж мить опинився на землі. Один із німців несподівано вдарив мене, та так сильно, що збив з велосипеда. Не стільки біль, скільки лють мене аж за серце взяла. Той, хто вчора називався переможцем і називав мене свинею, нині сам переможений, але теж каже:

— Швайн!

Я висмикнув кермо з рами велосипеда і уперіщив ним спочатку головного кривдника, а тоді другого і третього. В одного від несподіванки аж рот розтулився на всю широчінь. Двоє — ноги в руки і ходу. А цей — заціпенів: стоїть, очі вирячив і дивиться на мене. Шок його охопив, чи що. Я його ще кілька разів полоскотав кермом — по грудях, по спині. Тільки після цього "гітлер-югенд" зрозумів: чогось доброго від мене годі чекати — і рвонув геть.

Позаду мене рухались люди: одні з візочками, інші з речовими мішками за плечима — "остарбайтери", привезені з Бельгії, Голландії, Франції й інших країн Європи. У багатьох на рукавах нашиті національні прапорці. Тільки ми не мали свого прапора. Ні прапора, ні герба. Без землі і без Батьківщини. Хоч і належимо до одного з найбільших європейських народів, а як бездомні. Наших людей серед "остарбайтерів" не було. Вони ще сиділи в таборах. Їх ще сортували, фарбували, ділили на категорії. Всі вони чекали своєї долі. Багато хто з наших знайомих позривали зі своїх рукавів "ост" і "п" (поляк). Хотіли бути вільними. Хотіли жити в цивілізованих країнах, а не повертатися додому, щоб потім вмерти серед снігів Сибіру. Але чимало людей не зривало тих позначок. Ні "ост", ні "п". Вони мріяли повернутися і в Україну, і в Польщу.

Вони себе так виправдовували: ми не винні, нас сюди силою вивезли. Ми нічого проти Сталіна не вчинили. Усі тоді все на Сталіна списували. І тепер списують терор, геноцид, кару без суду і слідства.

Десь через тижнів чотири на "нашій території" таки з'явилися золотопогонники. Гасали на американських "джипах", виловлювали "остів". Допомагали їм і французи. Заганяли знов, як худобу, у репатріаційні табори. Вони ще не знали і, мабуть, не думали, що на "родіну" їх повезуть і цього разу у "телятниках". Одних кинуть з кайлами на "будови комунізму" за те, що будували "третій рейх". Інших і до стінки поставлять.

А тим часом "кремлівський параноїк" виголосив на честь "побєди" тост "за вєлікій русскій народ". Оголосив росіян нацією переможців. Плюнув в обличчя мільйонам підданих совєтської імперії, які за ту "побєду" чи не найбільше — у порівнянні з росіянами — віддали своїх синів і дочок. Лише українців полягло 5-6 мільйонів. Хрущов на XX з'їзді КПРС називав ще більшу цифру — у Другій світовій загинуло не 20 мільйонів, як писали прислужники Сталіна, а 40 мільйонів. Решта з тих сталінських мільйонів, що полягли, — білоруси (кожний третій із 10-мільйонного народу), казахи, узбеки, киргизи, грузини, вірмени, молдавани, татари і казанські, і кримські та багато-багато інших народів і народностей, що населяли тоді величезну советсько-російську імперію. Цей вчорашній "совєтський народ" тепер, після 1945 року, раптом ставав "вєлікім русскім".

Кримських татар, щоб загарбати їхню курортну землю, погнали в гарячу Азію і вічно зимовий Сибір. За ними — непокірних чеченців, калмиків, прибалтів і масово західних українців, які не розуміли московського "національного питання" про єдину мову і про... єдину імперію.

Древню українську козачу еліту — кубанських козаків — під дулом пістолетів, під загрозою висилки примусили у графі "національність" писати "русскій".

А тим часом Михайло і його побратими по Львову, відчуваючи і тут черговий совєтський наступ на українство, виїхали у сусіднє місто Ванген-Альгое. Там українці почали створювати Оборонний Український комітет. Ми покладали на цей комітет великі надії.

"Гдє твої синов'я?"

Коли я їздив у пошуках роботи околицями Вангена, завітав і в гори. Звідти виднілася Швейцарія — країна нашої мрії. Пробач, Америко, але тоді я ще не думав про тебе. Та й Швецарію я бачив лише здалеку.

У навколишніх лісах французи на всю потужність використовували своє право переможців. Вони спилювали і вирубували найкращу деревину. Без плану, без думки на перспективу. Як нині у нас, у Карпатах, "нові українці". Залишали великі просіки, галявини. Взамін не садили нічого. День і ніч завивали бензинові пили. День і ніч у бік Франції сунули перевантажені автотягачі.

Шукати захисту у французів від більшовиків — я це зрозумів — було марною справою. У багатьох із них на одязі майоріли червоні стрічки. Це були французькі комуністи. Саме з ними найтісніше контактували совєти. Удень французи "продавали" совєтам втікачів-українців та людей інших національностей. А ввечері совєти за "добру" службу топили французів у московській горілці.

Ці "червоні стрічки" на синіх беретах і наштовхнули нас на думку про подальшу втечу. Нікого з рідних не довелося й переконувати: удосвіта ми попрямували у Ванген-Альгое. Мама, як і раніше, була там у нас за головного кухаря. Михайло — за політика, а я з Іваном ходив "у розвідку". Цього разу в пошуках робота.

Через два дні по приїзді — неприємність. У комітеті для біженців брати-волиняки Іван та Ілько Тащуки попередили Михайла: офіцер із совєтської репатріаційної комісії розпитував у росіян — царських емігрантів, чи вони випадково не знають, де перебуває родина Воскобійників з України.

Нас охопив невимовний страх. У мами опустилися руки. Уночі почали знову збиратися в дорогу. Переживши голод 21-го і 32-33-го років, мама перед цим день і ніч сушила фрукта: яблука, груші, сливи. Сушеня легка. Ми не встигли спакуватися, коли це стук у двері... Ми всі троє на горище. Мама на кухні залишилась. До помешкання зайшло четверо офіцерів — двоє французів, двоє совєтських. Усі озброєні. Підійшли до мами, глянули. Один із енкаведистів запитав:

— Ти, тьотка, здєсь жівйошь? Так вот ми прішлі... Поєдіш на родіну... К сєбє, на Україну...

Говорив, мама розповідала, а сам очима по кімнаті нишпорив. На неї навіть не дивився.

— А ґдє твої синов'я?

Мама обімліла. Він усе знав. Страх не дав їй і слова вимовити. Тільки в думці Господа Бога молила: пронеси, пронеси, пронеси. Раптом у сінях двері відчинилися. З гуркотом. Чи то вітер ударив, чи то син господині-німкені на вулицю вибіг. Тоді мама нічого не зрозуміла. Пізніше ми дізнались: це він, худобина, на нас доніс. Мабуть, він нас і врятував. Совість заїла або злякався. Вискочив з власного будинку і почав тікати. Офіцери за ним. Надіялись — когось із Воскобійників ловлять. Німець спритний виявився. Піймали його аж на третій вулиці. Нам цього було достатньо. Темна ніч сховала нас.

Під ранок, далеко за містом, постукали у якийсь дім. У вікні уже світилося. На поріг вийшла німкеня. Ми відрекомендувалися. Спочатку вона дуже перелякалася. Побачивши маму, заспокоїлась. Запросила до господи. Дізналася, що з України, тікаємо від совєтів. І вже зраділа нам. Її чоловіка убило на фронті. Десь під Сталінградом. Ненавиділа більшовиків і гітлерівців. Напоїла нас кавою з молоком. Надала нам велику кімнату з ліжками. У цієї славної жіночки ми певний час і переховувалися. Щоб не об'їдати її, жували сушеню. Мама все передбачила. Навчила й німкеню варити наш український узвар. Німкеня хвалила: "Гут, гут". Може, й не "гут", але жінка, з усього було видно, мала гарне виховання. Не хотіла маму образити. А втім, може, й справді їй узвар сподобався. Чому б ні?

Незабаром у місті життя нормалізувалося. Створилася німецька влада. Німці одразу за порядок взялися. З'явилися перші накази, вказівки для населення.

Німці дружно засукали рукави — у прямому, не переносному розумінні — і почали будувати нову Німеччину. Складали биту цеглу, потрощений камінь, підв'язували дроти. Підмітали вулиці, майдани, хідники. Ніхто з них не говорив про партії, їхню кількість і їхнє спрямування. У них спочатку була взагалі одна партія — Німеччина і її народ.

Потім союзники створили дві партії: Федеративну Республіку Німеччини (ФРН) і Німецьку демократичну республіку (НДР). Утворили союзники і два німецькі народи: "західний" і "східний". "Східний" народ пішов за Росією і мав те, що мав. "Трабант", пластмасовий маленький автомобіль, менший від нашого "горбатого" "Запорожця". Саме він був візитною карткою соціалізму.

"Західний" народ пішов за Америкою, Англією, Францією і мав незабаром "Мерседес", "БМВ", "Опель", "Фольксваген" і "Ауді". Якщо визначають рівень держави за рівнем розвитку промисловості, то завжди цікавляться, скільки та чи та країна випускає власних автомашин. Західна Німеччина мала, якщо не помиляюся, п'ять марок автомобілів, 5 візиток ринкового шляху.

Помітивши, що совєтчики зловживають своїми правами, — повертаюсь до 1945 року, — німці звернулися до французького командування. Підписали якесь комюніке. Ловити людей по-совєтськи, як собак, заганяти їх багнетами у вагони заборонили. Цивілізований світ дивився на совєтських як на гицелів у золотих погонах. Сприймав за дикунів, що позлазили з сибірських кедрів. Французи, які так мило обіймалися спочатку із золотопогонниками, швидко до них охололи і підтримали німців. Страх перед Москвою поволі почав минати.

Німці видали своєму населенню продуктові картки. Місцева газета дала цілу сторінку оголошень. Запрошували на різні роботи. Здавалося, можна полегшено зітхнути. Та ба... Ми поткнулися за кількома адресами. В першу чергу робота для німців. Чужинцям годі й запитувати. Оголошення друкувалися не для них.

От як треба будувати державу — дбати в першу чергу про свій народ. Навіть в оточенні чотирьох союзників. Хай полегшеної, у порівнянні з совєтською, але ж окупації німецьких територій.

Нині я думаю про Україну. Здається, нема окупанта. Здається, вільні. І знову наша ментальність: гостя боїмось образити. Що світ скаже? Хай спочатку буде нацменшинам. Їм школи, їм газети, їм телебачення. А ми, українці, народ терпеливий, нам уже якось згодом. Ось тільки станемо на ноги. Економічно зростемо. І за свою культуру візьмемось. А на нас плюють. Нас не поважають. Уже зневажають. У нас уже гості сидять на голові. Самі ж і допустили. "П'ята колона" зчинила галас про утиски російської мови. Їм мало досягнутого на 90 відсотків. Їм тепер давай усі сто. Як за царської імперії. А чого б і ні? Господаря у своїй хаті нема. Хазяями станемо ми. Нам ніхто й не забороняє. Це уже совєтська ментальність.

Боляче це бачити. Боляче про це читати в залишках української преси. Невже нас ніщо так і не навчило? Невже знову, як за Київської Русі, варягів запрошуватимемо, бо самі керувати не вміємо? З нас уже світ сміється. Нічим і випрадовуватись. Ні фактів, ні аргументів. Це уже наша, українська, ментальність.

Часто кажу собі: нам би німецький характер! Нам би їх організаційний талант! Нам би їх педантизм! Одне слово, нам би їхню ментальність! Може, тоді б хоч на мить забули про "отаманство", про рекордну кількість партій, рідний гопак, про щоденні пісні і щоденні плачі. Коли ж ми матимемо характер? Справжній характер! Державний! Коли ж?.. І знову асоціації, і знову паралелі на всіх меридіанах земної кулі.

Та, здається, досить про це.

На сьомому небі

Не діставши роботи у Ванген-Альгое, ми від французів з "карнейшенами" на синіх беретах і червоними стрічками в петлицях переїхали до американської зони. Тут чи не вперше у мене з'явилася думка втекти від педантичної Німеччини до усміхненої Америки.

Але до американської зони довелося подолати нелегкий шлях. Прискіплива перевірка — "скринінг" — у таборах. Плюс американські представники ІРО. Щоправда, "надружившись" уволю із "союзничками" із Москви, щиру любов до совєтів вони дещо зменшили. Тепер вони більше розуміли біженців. Дехто уже казав: "Від таких і ми б утекли".

У Німеччині й Австрії тоді назбиралося близько мільйона переміщених осіб. Більшість із них перебувала у статусі політичних емігрантів. Насправді ж це почасти були далекі від політики люди. Такими їх уже зробила совєтська влада. Тепер вони тікали ще далі на Захід від "світлого майбутнього" на Сході. Тих, що вирвалися через кордони сталінського пекла, розбирали різні держави. У першу чергу їх цікавив, звичайно, найкращий, наймолодший "елемент" та гарні фахівці. Похилого віку та хворих людей лишали на теренах Німеччини й Австрії.

Того 1948 року 25 тисяч українців переїхало до Австралії, 25 тисяч — до Англії, 10 тисяч поїхало до Франції, стільки ж приблизно — до Бельгії... А найширше "морські ворота" для українців відчинила Канада. Її ми називали "другою Україною". Там уже жило десь близько мільйона наших земляків. А якщо врахувати тих, хто, щоб не потрапити під "процент", записувались під іншою національністю, то, мабуть, ще стільки ж буде.

Брали охоче українців і США. Звичайно, якщо політвтікачі проходили вже згаданий мною "скринінг". Щоправда, виїзди до Америки були хаотичні, непланові. Збивали з пантелику й рідні "патріоти". Замість того, щоб пояснити людям, що й до чого, куди їхати, що брати, як краще пройти той "скринінг", вони виголошували нудні патріотичні промови. Вчили ненависті до тих самих більшовиків. У нас до них і так було тієї ненависті по самі вінця. Без пропаганди й агітації. За "патріотів" це зробили самі більшовики. А пропагандою і агітацією ми були ситі по зав'язку і за сталінської доби, і за час окупації України "третім рейхом".

Німці тим часом без гучних промов, мовчки, чітко, організовано і дружно відбудовували свою державу. Покладалися тільки на свій люд. До праці чужих не брали. Хіба тільки там, де не вистачало своїх рук або знань.

Багатьом нашим східнякам на той час, як ми переїхали, і самі американці допомагали. Жаліли нас. Найактивнішими були брати-галичани. Від них йшло найбільше порад, допомоги, добра, їх НКВД не зачіпало. Полювало тільки за нами, східними українцями. Західні вважались ніби піддані на той час Польщі. Йшла угорі якась політична гра.

Щоб вижити, потрібно було хитрувати. Нас західняки вчили:

— Кажіть, що ви з Галичини...

Ми згадали Комарне. Вулицю, номер будинку. Усе йшло добре. Й присягатись не потрібно було, переконувати. Тільки чесно сказати про батька: більшовики закатували. Вони встигли і на Сході, і на Заході. Москва щодо злочинності ніколи задніх не пасла. Усіх переганяла.

Серед перекладачів у американців теж перебувало чимало галичан. Якщо хтось "провалювався" на тому важкому "скринінгу"-іспиті, то ті добрі люди (ото справжні патріоти, без промов справу робили) виручали. Перекладали "правильно". Так, як нам треба. Так, завдяки Комарному, ми одержали омріяну перепустку до американської зони і в Новому Ульмі стали "американцями". Щастю, як кажуть, не було меж. Михайло незабаром уже працював у редакції тижневої газети. Іван пішов учитися до української таборової гімназії, а я студіював в Українському Вільному Університеті, в Мюнхені.

У Новому Ульмі ми познайомилися — уже через Михайла — з письменником та політичним діячем Іваном Павловичем Багряним. Його книжка "Чому я не хочу вертатись до СССР?" для всіх нас, біженців, та й полонених, — стала святим дороговказом. Мені здається, що цю книжку Івана Багряного й нині на Украйні слід зробити настільною. Її треба дати почитати тим, хто дуже ностальгує за Союзом, запроваджуючи в Україні "ковбасну ідеологію". Справді унікальна ідеологія. Світ такої ще не знав.

Тут бодай коротко хочеться згадати й про випадок, що нам розповів сам Іван Павлович. В усіх зонах союзників після виходу тієї книжки Івана Багряного (власне, це брошура) совєти оголосили "всесвітній розшук". На листівках помістили портрет Івана Багряного і відповідний підпис: "Особливо небезпечний злочинець".

Щоправда, з портретом вийшов конфуз. Як не намагалися подати інтелектуала Івана Багряного так, щоб він скидався на злочинця, а на нас дивився досить симпатичний, інтелігентний чоловік.

Його розшукували в усіх зонах. І от двоє молодих американських офіцерів знайшли-таки Івана Павловича. Мабуть, хтось навів. Завітали до нього в кімнату. Познайомились. "Оригінал" на них також справив позитивне враження. На злочинця, як побачили американці, Іван Павлович аж ніяк не був схожий. Старший офіцер попросив навіть дозволу запалити сигарету. Так сам Іван Павлович нам розповідав. А тоді, спершись рукою на тумбочку, запитав, у чому його злочин. "Чому тебе усі розшукують?" Іван Павлович посміхнувся, підійшов до етажерки і взяв з неї кілька своїх брошур різними мовами. Англійською подав офіцерам. При цьому намагався пояснити, в чому суть справи. Чому він не хоче повертатися до Союзу і не радить цього робити не тільки українцям, а й усім іншим людям — представникам поневолених народів.

— На них чекають сибірські концтабори, в'язниці, розстріли без суду і слідства. Я хочу врятувати людей, особливо тих, які ще вірять у більшовицьку демагогію. Це брехня!.. У них немає нічого святого. Треба хоч трохи пожити під більшовиками, щоб це розуміти.

Американці це уже знали. Встигли на собі відчути, чим дихає "єдиний неділимий переможець". Їх те дуже ображало.

— І це все? - запитав старший.

— Так, мій злочин у тому, що я український письменник. Уник їхнього розстрілу. Хоча не уник свого часу їхніх таборів та в'язниці...

Американець останний раз затягнувся сигаретою і розчавив її в попільничці. Потім простягнув руку українському письменникові, міцно потис її і промовив:

— Ми тебе не бачили, і ти нас не бачив. Роби висновок сам... — І пішли.

Іван Багряний бачив усе на своєму віку. Мав міцний характер. Але спазми тоді так перехопили горло, що "сенк'ю" сказати уже не міг. Того ж вечора Іван Багряний переїхав у Новий Ульм, як і ми. Тут він почав створювати свою партію, свою газету. Загальноукраїнську. ОУН він вважав загумінковою організацією. Тим більше що вона ще й розкололась на кілька угруповань. Стала дуже локальною, галичанською. Потрібно було думати про всю Україну.

У цьому він розійшовся із Степаном Бандерою. Той образився і навіть не запросив Івана Багряного на якийсь там збір ОУН.

Час показав, що з усіх партій єдиною по-справжньому державницькою партією була і є партія Івана Багряного. Іван Багряний вірив, був упевнений, – і це час підтвердив, – що серед мільйонної маси комсомольців і комуністів є стовідсоткові "атеїсти", які не вірять у побудову "світлого майбутнього", але перебувають у рядах партії і комсомолу. Пристосовуються до системи, аби не тільки вижити, а й досягти певних вершин у силу своїх можливостей, щось зробити корисне для народу. Загальмувати процес русифікації, асиміляції українського народу, не перетворити його передчасно у "совєтський гвинтик".

"Вільну Україну виборюватимуть комсомольці і комуністи", — впевнено заявляв Іван Багряний. Він, зрозуміло, не поділяв комуністичних поглядів, але враховував реалії життя. Його пророцтво підтвердилося у 1991 році. Коли саме вчорашні комсомольці і комуністи, а пізніше дисиденти і шістдесятники, до яких приєдналися навіть номенклатурні комуністи — Президент України Леонід Кравчук, спікер Іван Плющ, — оголосили разом з народом Україну вільною і незалежною. Іван Плющ підписав разом з багатьма комуністами України Декларацію про нашу Незалежність. Потрібно бути терпимими. Особливо між собою. Інакше не втримаємо державу. Північний сусіда не дрімає. А спить і у сні Україну бачить у своїх обіймах.

Не задумуючись, у партію Багряного вступив і мій брат Михайло. Після смерті Івана Багряного він понад 20 років був її незмінним головою. Окрім мого брата до партії прийшли з інших організацій такі видатні люди, як Василь Гришко, Григорій Костюк, Іван Майстренко, Олексій Коновал, Юрко Лавриненко, Петро Майсюра, колишній львівський видавець Роман Паладійчук. Він тут, у Новому Ульмі, також організував українське видавництво. До згаданих можу додати ще Бориса Левицького, Михайла Турчмановича та багатьох, багатьох інших. Одних я уже з плином часом забув, а інших і тоді добре не знав. У мене були свої справи — бізнесові. Політиків та науковців я тільки підтримував. Інколи мене питають, кому я допомагав. Я відповідаю:

— Ви краще мене запитайте, кому я не допомагав. На це питання мені легше відповісти.

До речі, ставши бізнесменом, можу твердо сказати: газету "Українські вісті" і партію Івана Багряного підтримував завжди. І про це можу спокійно писати, бо підтримував не лише на словах.

Люди із... Дубна

(П'ята оповідь моєї дружини Галини)

Галя розповідає: "Ні тато, ні мама політикою не переймалися. Вони думали тільки про наше подальше життя, благополуччя. З перших днів, одразу по закінченні війни, найняли нам двох репетиторів. Таки з наших, українців. Вчили вони мене і мого брата Миколу. Німецької мови. Рая ще зовсім малою була. Батьки ж працювали. На різних роботах.

Місто Кассель не мало свого українського табору втікачів. Записалася я до російської школи. Тато казав:

— Тут росіяни такі, як і ми. Також політичні біженці. Вони ненавидять більшовиків, і ми ненавидимо їх. Тепер ділити нам нема чого. Вони втратили свою землю. Ми свою. Йди, доню, до їхньої школи. Без науки ти — ніхто.

Я довго відмовлялася. Не знала російської. Не хотілося в школі пасти задніх. Характер такий у мене. Якщо уже братися за щось, то бути першою. Пішла шукати роботу. Нікуди не взяли. З одного боку — мала, 15 років. З другого — не німкеня. Навіть телеграми розносити мені на пошті не довіряли...

Записалася-таки до школи. Незабаром заробила добрі оцінки. Найняли перед цим іншого репетитора. Якогось царського аристократа. Він мене добре підготував. Радів за мене: здібна, мовляв, у нього учениця. Порекомендував мене в російську гімназію. Імені Ломоносова.

Переїхала в ту гімназію. Гарні будиночки. Навколо ліс. Словом, інтернат для хлопців та дівчат. Учителі-емігранти любили свою професію. Гімназія мала власні гуртки самодіяльності, хор. Я співала в хорі і в нашій українській церкві.

У "Майській ночі" — за Миколою Гоголем — грала головну роль — українки. Теж Галі. Одержала від того величезне задоволення. Не відставала і в навчанні. Найздібніших переводили на клас вище. До таких потрапила і я. Та от лихо: хтось із моїх учителів почув, що я з мамою та й із сестричкою розмовляю українською. Та ще й відвідую українську православну церкву. Співаю у хорі. До того я до росіян дуже добре ставилась. Не помічала між ними і нами, українцями, різниці. Тільки у мові. Та ж релігія. Ніби й люди схожі на нас. А тут таке почалося. Наші сусіди-галичани сказали: москалі є москалі. Я відчула: то й справді так.

Де б вони не перебували — чи у себе на батьківщині, чи в полоні. Вони всі аж на дибки піднялися. Мовляв, записалась у їхній табір, то ставай з голови до ніг "русской". Страшенні вони шовіністи. Це уже я потім зрозуміла. Але й тоді відчула на собі їхній дух, характер. Окрім того, вони природжені донощики. Наклепали на мене, одразу про все, директору гімназії: у нашу гімназію затесалась "хохлушка". А той одразу: "Как? Она українка? Дроботова?"

Хоч я ніколи "Дроботовою" не писалася. Виявилося, вони мене так записали. Без мого дозволу додали оте своє "ова". Після цього і пішло і поїхало.

— Ти сказала "чого", а треба "пачєму"!

І ліплять у журнал успішності першу "трійку". Горда я була. Такою і залишилась. Плюнула я на ту "русскую" гімназію, на тих недорікуватих шовіністів і пішла геть. Ще й батьків переконала. Забралися ми із шовіністичного табору. Тато дійшов висновку:

— Ставились до них як до людей, а вони... Через таких спробуй не пограйся в політику...

Але в політику він все одно не грався і після того.

Американці — а ми належали до американської зони — теж дуже швидко розібралися, що й до чого. США і СССР — це абсолютно різні держави, різні світогляди. До нас, українців (бачили, що ми за ментальністю таки інший народ — м'якший, добріший, слухняніший), та й до "нацменшин совєтських" у союзників ставлення змінилось. Потеплішало. На своїй шкурі американці відчули, що таке "русскіє" і чим вони пахнуть. "Русскім духом". Переможці тільки вони і їхній Сталін. Більше ніхто. Тільки вони накладали своїми головами. А союзникам німці просто так здалися, без опору. Це ображало американців.

Ми негайно переїхали у великий український табір ДіПі (Діс-плейсед персоне). Він знаходився у місті Шлясгайм. Тут усі жили дружно. Як це буває у горі — без "старшого" і "молодшого" братів. Було багато литовців, латишів, естонців, поляків, кубанських козаків, але найбільше — українців.

Продовжувала навчання. Записалась до української гімназії. Минали тижні. Місяці. Нас чекало останнє повоєнне випробування. Що воно стане останнім, ми, звісно, не знали. Це подолання "скринінгу". Щось приблизно схоже на більшовицьку мандатну комісію. Переживали всі. А особливо тато. Називали той "скринінг" "дантовим пеклом".

Якось одного вечора перед тим іспитом тато розійшовся. Ми його не могли впізнати. Він оголосив:

— Розповім американцям правду. Чув, їм брехати не можна. Хай світ знає про більшовицьку банду. Нас, українців, нищили, майно забирали собі. Убивали за те, що роботящі були. Або дуже розумні. Їм таких не треба. Потрібні тільки "гвинтики" — раби. Як худоба. Щоб тільки робила і навіть не мукала. Грабували наш чорнозем. Самі на ньому не годні працювати. А нас, господарів-хліборобів, — на заготівлю лісу. В Сибір. Ніби ми не хлібороби, а лісоруби. Невже не зрозуміють американці?

Ми мовчали. В душі погоджувались. Треба казати правду. Американці це люблять, цінують. Так і вирішили. А вранці новина: десь в англійській зоні хтось, як тато, усе начистоту розповів англійцям при совєтських представниках, і відправили тих бідних людей на "совєтськую родіну". Що це означало, ми давно знали. В обід ще одна звістка. З Лінца. Видали совєтам кілька тисяч кубанських козаків. Частина з них наклала на себе руки. Краще смерть, ніж "більшовицький рай".

Татові стало зовсім кепсько. Захворів. Температура піднялась. Пішли до знайомих. Сусідів з Волині. Вони порадили: кажіть, що з Дубна. А не з Дніпродзержинська. Вас не заберуть. Польські піддані. І все. Ще й свою вулицю назвали. Здається, Зелена. Номер будинку. Себе — ніби ми їхні сусіди. Вони підтвердять. Морально підтримали. Сказати — несила. А де ж те Дубно? Позичили мапу. Західняки й самі шукали — не знайшли. Вони кажуть: "Десь тут має бути". І тикають пальцями то під Львів, то під Чернівці. Сміються! Їм легко сміятися. Їх звідси "на родіну" не висилали. А як нам бути?

Тато випив сто грамів горілки. Для хоробрості. Пішов на той "скринінг", будь він тричі проклятим. Першим. Розказав згодом: "Відповідав на питання — цокотіли зуби". За нас переживав. Двох дітей по дорозі до "скринінга" втратив. А тут мав ще трьох.

У комісії працювали один американець, військовий; один представник Совєтського Союзу і кілька цивільних. Невідомо, хто вони були. Окрім перекладача. Все йшло гаразд. Галичани і волиняки таки добре готували східняків. Не жаліли ні сил, ні часу. Дуже їм хотілося, щоби наших людей якомога більше виїхало до Америки і Канади. Совєтів страх як не любили. Хоч вони під ними тільки рік чи два пробули. Але ті їм за цей короткий час встигли залити сала за шкуру. Поляки за сотні років менше нашкодили. Тепер і нам це передавалося. Через галичан і в нас прокидався український патріотизм. Його у нас більшовики з пам'яті і совісті вибили.

А у мене після гімназії імені Ломоносова своє ставлення. Особливе. Звичайно, негативне. Моторошно ставало на душі. Дорослі, а на дівчинку доносять. Де те лицарство? Якесь негідництво. Бридко робилось. Так ніби в душу наплювали. Пробачити не могла.

Тато тим часом чесно розповідав про себе. Був слюсарем. Тоді обрали люди старостою у рідному селі. До війни мав землю, більшовики відібрали. Подався на завод. Щоб не відправили до Сибіру. П'ятеро дітей. На питання, де народився, твердо сказав:

— У Дубні!

Пішла мама. Без ста грамів для сміливості. Вона не боялась. Мабуть, у мене вдалась. Жартую. Сказала: не пропустять в Америку — у Німеччині знайду роботу. Німці совєтам нас не видадуть. Відповідала відважно і... провалилась. На Раї... Не збігався рік народження дитини з показаннями мами. Мама замовкла і гірко заплакала. Сльози самі по собі бігли по щоках. Мовчала. Уже й слова не могла вимовити. Бачила перед собою кубанців, казала. Як вони накладали на себе руки. І американцю та картина наче передалася. Він піднявся з-за столу. Підійшов до неї. Поклав руку їй на плече. Тоді лагідно мовив:

— Олрайт! Олрайт!

Потис мамі руку і повернувся до цивільного, сказав йому кілька слів англійською. Той кивнув головою. На знак згоди. Представник совєтської сторони покрився кольором свого прапора. Та й очі налились кров'ю. Але в американській зоні командували, слава Богу, американці. Це й врятувало нашу сім'ю від Сибіру. А тата, можливо, й від розстрілу. Хоча на старосту його народ вибирав. Але хто б на тому совєтському суді зважав на такі "дрібнички".

Через кілька днів у таборі вивісили списки. Списки тих, хто пройшов "скринінг". Серед щасливців тато побачив своє прізвище. Одне з перших: Дробот...

Увечері відзначали подію як велике свято. Дістали трохи вина, скромну закуску. Запросили наших добрих сусідів із Дубна. Вони посміхалися. Все перепитували тата:

— Пане Іване, ви звідки? А чи не з Дубна, бува? І самі ж відповідали:

— З Дубна, Дубна, — ніби веселу інтермедію грали. Ми усі сміялись, раділи.

Згодом тато таки знайшов на мапі "рідне" місто. І назавжди запам'ятав, де воно знаходиться. Все-таки як-не-як — воно принесло нам справжнє щастя. І ті гарні люди... Із нашого "рідного" Дубна.


Головна  Зміст книги  До читача  Україна 1922-1944  Канада 1943-1952  США 1953-2000  Епілог  Про веб проект

       
web site counter
www.000webhost.com