Олексій Воскобійник. Повість моїх літ


Україна
1922-1944

ЗМІСТ

Благословенний день – число 13
Небо мого дитинства
Мій Миргород
Смарагдові ночі України
Пригода з рисаками
Комуна
Опіум для народу
Убивство священика
"Грязеві ванни"
Несподіваний постріл
На Сибір
Святвечір
Непрохані гості
Втеча з рідної хати
Квартирант
Нічне свято
Рік великого страху
Чергова втеча
Пам'яті дідусів
У пошуках чергового притулку,
або знову бездомні

У Калач-Слободі
Під конвоєм у "телятнику"
Ми знову в Миргороді
В епіцентрі тридцять третього
Як ми виживали
(Перша оповідь моєї дружини Галини)

"Плодосволоч"
У той розстрільний 37-й
Найважчий рік чекання
Магічне число 13
"Зайцем" до Києво-Печерської лаври
Страшне слово – "війна"
На перехресті
Полковник слів на вітер не кидає
Дорогами війни
Прощай, полковнику!
Окупація.
Наймолодший директор
"Унтерменші"

Благословенний день – число 13

Народився я у самісінькому центрі Європи, оскільки географічний центр континенту припадає саме на Україну, у курортному містечку Миргороді. Це за 80 кілометрів від Полтави. У тому самому Миргороді, якого на весь світ прославив мій знаменитий земляк Микола Гоголь, автор патріотичної повісті "Тарас Бульба".

Щоб уже зовсім наблизитися до великих світу сього, скажу, що Микола Гоголь не тільки прославив відому миргородську калюжу, а й появився на світ зовсім недалеко від мене – у Великих Сорочинцях, що колись входили до Миргородського повіту.

У той рік, коли я вперше розплющив очі, на теренах моєї України відбулися дві страшні події, які відіграли свою роль у житті моєї держави і моєму власному. Перша: створювався Союз Совєтскіх Соціалістіческіх Республік і ліквідовувалась, по суті, самостійність України, яка у 1918 році щойно народилась. Друга: розпочався перший і нечуваний до 1922 року голодомор на наших чорноземних землях, який нам принесли на своїх багнетах російські більшовики на п'ятому році після Петроградського перевороту.

Мав я ще одну неприємність у своїй біографії – з'явився на світ 13 числа і саме того ж 1922 року. Але трохи згодом мене тішило те, що трапилося це весняного місяця березня, напередодні свята Теплого Олексія, на честь якого мене й названо. Отож уже тоді мені доля накреслила начебто такий містичний життєвий шлях: спочатку буде дуже і дуже погано – через голодомор, – а потім ще гірше, коли у нашому містечку запанують більшовики. І тільки значно пізніше для мене настане весна, яка обігріватиме мене сонячним промінням мого свята – Теплого Олексія.

Те мало мене тішити, але я ще тоді не знав, що саме мій рік рівно через 19 літ називатиметься ще й призовним роком і власники паспортів з такими датами будуть у 1941-му кинуті першими в пекло війни більшовиків з гітлерівцями за розподіл світу і панування однієї із цих двох антилюдських ідеологій на нашій планеті. Коричнева чума піде на червону, і на землі проллється дуже багато безневинної крові. Але це відбудеться за 19 років після мого дня народження. Якщо нині дивитися з позиції минулого часу, то мені у найближчі двадцять років нічого доброго на життєвому шляху не світило. Заскочу наперед і скажу: так воно, на жаль, і сталося. Але до того ще було далеко і моя пам'ять сягає чи не 1926 року, коли мені виповнилося чотири роки.

Цей же 1922 рік в історію мого народу увійшов як другий рік "Жнив скорботи" – за образним висловом Роберта Конквеста, який у 1986 році видав книгу про голодомор на Україні 1933 року. Більшовицький уряд (традиційно) викачував, а точніше – насильно забирав в українців жито, ячмінь, кукурудзу, не залишаючи зернини навіть на посів під майбутній урожай.

У "житниці Європи" (так колись називали Україну) "тюрма народів" (так завжди називали у Європі Росію) організувала нечуваний досі в історії мого народу голод. Вперше на Україні документи зафіксували канібальство. Навіть так званий "всеукраїнський староста" Григорій Петровський – більшовик – не витримав і написав до "кремлівських вождів", що в Україні розпочалося людоїдство, а республіка замість 12 мільйонів пудів хліба відправила до Росії уже 16. План виконала і перевиконала. Але більшовицька кліка мала свою арифметику і протягом кількох місяців відповідала Україні: "Ні, ви здали тільки 11,5 мільйонів пудів".

Україна ще не "зализала" ран від громадянської війни. Від наступів та відступів червоних, білих, росіян і німців. Йшли українці брат на брата – чия влада краща – червона чи біла, а кров текла одна і червона. По байраках і лісах дострілювали останні набої, добиваючи один одного, українські "вожді" й "отамани", творячи у своїх регіонах свої маленькі "держави" – гуляйпільські, шулявські республіки. Цим скористалась більшовицька Росія, повалила законний уряд Української Народної Республіки і окупувала всю Україну. Москва одразу почала реалізовувати свою етнопрограму: як найбільше виморити голодом вічно непокірний, свободолюбивий народ, вибити з нього дух і пам'ять про Княжу добу і Козацьку державу.

У такі тяжкі й голодні роки на окупованій московськими більшовиками території розпочалося моє раннє дитинство. Мало хто тоді виживав у моєму віці, і тільки завдяки тому, що я народився в сім'ї заможних і кмітливих селян, мені, як і моєму старшому братові Михайлу, вдалося порятуватися.

Мій тато, Григорій Васильович Воскобійник, 1896 року народження, на той час мав 26 років і молоду дружину-ровесницю, мене, сина Михайла та 5 десятин землі. Тато, незважаючи на свій молодий вік, належав до мудрих і досить-таки практичних людей. Зумів зорієнтуватися в життєвій ситуації і дуже добре розумів: влада ледацюг і гультіпак, які тільки й вміють що розмахувати маузерами і лякати ними людей, ні до чого доброго не приведе. Вони вміли "суржиком" (мішанина української і російської мов) виголошувати пустопорожні промови, за вказівкою Москви писати гасла й транспаранти та бездумно й водночас сумлінно виконувати накази, хоч би якими безглуздими вони були. Звичайно, ніхто з них не знав і не відав, що прийде час і спрацює вічна формула завойовника: раб своє діло зробив – раб мусить вмерти. Так воно й сталося. Але про це згодом.

Небо мого дитинства

З пізніших оповідей тата я дещо більше дізнався про свою сім'ю. Моя родина, як по татовій, так і по маминій лінії, – з козацького роду. Наші прадіди належали до Миргородського козацького полку. Ми ніколи не були кріпаками. Мій дідусь по татовій лінії Василь Воскобійник був одним із акціонерів Дібровського кінного заводу. Там вирощували найкращих рисаків. Якщо звичайний кінь коштував за царя 15-20 золотих рублів, то один рисак цього заводу продавався за 500, а то й тисячу рублів золотом.

Мій прадід по батьковій лінії належав чи не до перших меценатів Миргородщини. Бо з розповідей діда я знав, що він чимало вклав своїх власних грошей у будівництво відомого в Миргороді собору. Отож у тому соборі і наша, родинна, частка, і ми тим пишаємося.

Своїм синам - старшому Петрові і молодшому Григорію, тобто моєму татові, дідусь Василь Воскобійник на своїй землі, по вулиці Бережанській, залишив дві добротні хати. Вони й досі у Миргороді служать моїм землякам.

Дідусь по маминій лінії Василь Шумейко мав велике зелене подвір'я на Гайдамацькій вулиці Миргорода, кілька десятин власної землі, пасовисько, де випасали коней та корів, і чотирьох доньок-красунь. Найкраща з них – моя мама Марина Шумейко-Воскобійник. Принаймні миргородці, як мені пізніше розповідав дідусь, казали:

– Григорій Воскобійник вибрав найкращу з дівчат Шумейка.

Мама мала невелику освіту, бо так тоді виховували батьки. Українській жінці, що виховувалась у традиційній патріархальній сім'ї, необхідно було знати грамоту – читати, писати, а найголовніше – виховувати освіченими своїх дітей. Мама належала до мудрих жінок і весь тягар більшовицького "раю", який ми дивом пережили, взяла на свої тендітні плечі.

Наша хата стояла далеко від центру міста в дуже мальовничому куточку Миргорода, в кінці Бережанської вулиці. Коли тут ставили хату, то на толоку, розповідав мені дідусь, зібрався увесь куток... Така традиція: не прийдеш – образиш господаря. Завтра сам будуватимеш хату – сусід відповість тобі взаємністю і теж не прийде. На Україні не прийти на толоку до сусіда вважалося великим гріхом.

Наша хата була, як казали, на славу. Вкрита білою черепицею. Посередині добротний ґаночок. Обабіч нього – по троє великих вікон. З ґаночка вхід у сіни. А вже звідси – до великої кухні. З традиційною українською піччю. У кухні долівка з червоної глини. Біля печі два великих казани. Відер на дванадцять води. Вздовж стіни перед столом – велика дубова лава. У кімнатах – дерев'яні підлоги. Гарно пофарбовані. Кілька ліжок, диван, крісла, зелені фікуси з широким лапчастим листям, і чи не в кожному кутку хати ікони: ікона святої Покрови, опікунки України ще з часів Козаччини (ХV-ХVІ сторіччя), ікона Пречистої Діви Марії, Воскресіння, святого Миколая, святого Воздвиження.

Мою дитячу душу, коли я дивився на ті ікони, огортало благоговіння. Я й сьогодні, заплющуючи очі, бачу перед собою їх – літаючих ангелів, голубе небо, голубів. Під вишитими українськими рушниками, з лампадками, в яких горить казковий вогник, і все навколо пахне ладаном і Божою благодаттю.

Перед Зеленими святами мама прала рушники, витирала порох з образів, кімнати застеляли старовинними килимами, долівку притрушували свіжою пахучою травою, а стіни прикрашали зеленими гілками-клечанням. Надворі перед ґаночком дідусь, тато і Михайло, як старший, закопували три зелені гілки – символ святої Трійці, яка мала оберігати і наше господарство, і самих господарів. Все це з приходом більшовиків знищувалось, викорінювалось як пережитки минулого. Вибивалося маузерами з нашої родової пам'яті – пам'яті народу нашого. Дико, по-дурному висміювалось. Мова, культура, звичаї, традиції, наша українська природжена делікатність. Ми, меншенькі, ніколи не могли собі дозволити до старшої людини звернутись на "ти" або пройти селом і не побажати перехожому (навіть незнайомцю) доброго дня. Мої діти й онуки й тепер, тут, в Америці, звертаються до нас з дружиною тільки на "ви".

Ми мали дуже гарне подвір'я, огороджене плетеним тином, з великими широкими воротами на "два крила". За повіткою для різних господарських потреб і коморою, де зберігалося селянське добро, ще були хлів, стодола для корів і коней та кошара для овець. Город засаджували традиційно: картопля, квасоля, кукурудза, гарбузи, морква, капуста, помідори, огірки, соняшники.

За городом простягався сад. У саду мали кілька високих груш-бергамот (таку назву зберегла моя пам'ять), з півдесятка яблунь різних сортів, стільки ж слив і вишень. Окремий куточок відводився під калину – символ українського роду. Росла й малина, трохи полуниць.

У кінці городу стояла дідусева пасіка. Мала, здається, чи не двісті вуликів. А також тримали голубів. Їх Михайло, який уже міг рахувати, налічував до трьохсот. Можливо, їх стільки й було.

Закарбувався у моїй пам'яті дощовий день. Власне, дощ був з градом. У родині усі переживали, що град виб'є квіт на білопінних яблунях. І не тільки. Тоді мама взяла коцюбу і рогачі, що постійно стояли біля печі, винесла їх надвір, поклала біля порога навхрест, і град перестав вистукувати по нашій не солом'яній покрівлі. Можливо, то був збіг обставин, можливо... Але, хоч як би там було, ми свято повірили, що так можна припинити град, і зберегли той день у своїй пам'яті на довгі літа.

Ось такі замальовки винесла моя вперта уява з тих далеких і таких близьких мені днів. Життя – наче козацький кінь, що промайнув повз твоє вікно, залишивши куряву споминів на схилі твоїх літ, хоч і щасливих, та уже немолодих.

Благословенна будь земля, на якій ти народився!

Мій Миргород

Я об'їздив майже усю земну кулю. Але коли тепер, на схилі літ, з висоти прожитих років, згадую міста нашої планети, то, перетасовуючи в уяві Лісабони і Ліверпулі, Сіднеї і Лондони, Буенос-Айреси і Найробі, Берліни і Парижі, попереду всіх цих міст-знаменитостей бачу мій милий провінційний Миргород. Невеличке затишне містечко, в якому на рік мого народження нараховувалось двадцять тисяч жителів. Точнісінько стільки, скільки нині має моє друге рідне місто у штаті Пенсільванія – Стейт-Коледж.

Я люблю ці зелені заштатні містечка, які мають свою світову славу і своїх світових знаменитостей. У Стейт-Коледжі є один із найбільших у світі Пенсільванський аграрний університет, а у Миргороді... А втім, про Миргород скажу трохи нижче. Бо в нашому серці завжди живе найбільша любов і цією любов'ю кожний з нас називає те місто чи місце, де ти народився. Для мене таким містом є рідний Миргород. Саме ця любов, наче повторена юність, несподівано приходить до тебе на старість, і милим сентиментальним поглядом старого консервативного українця бачаться його вулиці й майдани, парки й скверики і, звичайно, дідусевий золотоверхий собор. Саме той собор, де "підпільно" (більшовики ж забороняли) якогось квітневого вечора мій тато з мамою й хрещеними батьками, прокравшись чорним ходом, окрестили мене, тритижневого малюка. Моєю хрещеною мамою була рідна мамина сестра, тітка Мотря, а от хто хрещеним батьком – уже й не пам'ятаю. Боюсь, що його, як і мого тата, у 1937 році розстріляли ґепеушники.

Нині мій український Миргород (бо свій рідний Стейт-Коледж я називаю "американським Миргородом") відомий в Україні як лікувальний курорт. Нині його дивовижних лікувальних властивостей мінеральна вода експортується й за межі України.

А ось як розповідає легенда про народження миргородського курорту. Колись сільські люди були дуже ощадливими. Йшли у місто на ярмарок, а чоботи на плечах несли. А коли вже доходили до Миргорода, то в струмках, яких тут було чимало, мили ноги. Тоді взувалися і йшли на базар. Згодом люди помітили, що ті, хто часто мив ноги у миргородських струмках, не хворіли на ревматизм.

Так слава про цілющі джерела докотилася і до Європи. З Німеччини приїхав доктор Ерен, зробив аналіз тієї води і започаткував у Миргороді курорт. Сюди тоді приїжджали лікуватися з багатьох європейських країн. Лікували шлунок, нирки, печінку і, зрозуміло, ревматизм.

Козацьке місто з мирною назвою – Миргород – засноване у середині XVI сторіччя над тихоплинною степовою річкою Хорол – притокою Псла, що впадає в Дніпро-Славутич.

На території нашого міста влітку 1648 року створено Миргородський козацький полк з 15 сотень, які налічували близько 5 000 реєстрових козаків.

Серед цих козацьких тисяч у давніх реєстрових списках і нині можна знайти два дорогих мені прізвища – козаків Воскобійника і Шумейка. Я так гадаю: це мої рідні прапрадіди. Ми гордимося цими славними козацькими іменами, як гордилися наші батьки й діди. То була особлива гордість – приналежність до славного лицарського ордену Козацтва. Чи не тому із роду в рід передавалось оте невмируще і горде:

— Ми – з козаків!

Слава про надзвичайну хоробрість козаків Миргородського полку перекочувалась з уст в уста. Саме тому в гетьманській охороні Богдана Хмельницького найбільше було козаків-миргородців. Ймовірно, що хтось із моїх далеких прапрадідів також ходив у гетьманських охоронцях.

Звичайно, це тільки припущення.

З нашого Миргорода вийшов і класик української літератури, автор хрестоматійного роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", якщо я не помиляюсь, царський генерал Панас Рудченко. Мабуть, звідси і його літературний псевдонім – Мирний, тобто від Миргорода.

Не можу не сказати бодай кілька слів про нашу миргородську керамічну школу імені М. Гоголя. То був бастіон української просвіти. Там працювали такі визначні діячі, художники зі світовими іменами, як О. Сластіон і В. Кричевський. Вони не лише свято оберігали найкращі традиції народного розпису й орнаменту, а й плекали образність і стиль національної кераміки. Діяв у тій школі й аматорський театр. Ставились українські п'єси. Знаменитий хор виконував класичні й українські народні пісні.

У нашому місті народився знаменитий художник-портретист Володимир Боровиковський. Сюди, у Миргород, московські сатрапи заслали грузинського поета, співця свого народу Давида Гурамішвілі. Тут, у полковому містечку, він і помер у 1792 році. Поховали поета, здається, біля малої козацької церкви. Там його могила і понині.

Велику, бурхливу історію мало це невеличке повітове містечко. Мабуть, тут особлива земля і краса. У мене перед очима й сьогодні стоїть високе голубе небо, на його видноколі пірамідальні тополі обабіч шляху Харків – Київ, п'ять золотих церковних бань серед буйно-зелених дерев. Поруч невеличка церковка. В ній вінчалися мої дідусь з бабусею. Саме звідси, з милого моєму серцю Миргорода, й розпочалася моя дорога у життя.

Смарагдові ночі України

Спомини – як хвилі Атлантики. Вони час від часу накочуються на тебе і переносять через океанські простори у твоє раннє дитинство. І ти тоді стаєш по-особливому ліричним. Неначе забуваєш усе зле і гірке у твоєму житті. Пригадується, як ми виїжджали з батьком і дідусем на сіножаті. Там бували до пізнього вечора. Золоті зорі неба купалися у тихому Хоролі, а золотавий місяць-пастушок повільно просувався синім-синім і безкраїм-безкраїм небом. Таке небо буває, мабуть, тільки у нас, на Україні. Принаймні такого зачарованого неба я більше ніде не бачив.

Смарагдова ніч. На землю спадає тиша разом із небесними зорями і прохолодою. Купаються у літеплі голубих плес хороводи зірок зі своїм вічним погоничем – місяцем. Засинають птахи, звірі. Тільки маленькі пастушки-дошколярики ще не сплять. Лежать горілиць на запашному сіні, дивляться у безмежну височінь, і кожний себе запитує: "А чи є десь кінець світу? Де він? На чому тримається? Може, ті мільярди мільярдів зірок і справді наші душі? Душі померлих, що зоріють своїм світлом до нас?" Відповіді не знає ніхто.

Десь через годину-другу ще раз поглядаєш на стриножених коней – вони недалеко – і спокійно засинаєш. Ще чуєш, здається перед самісіньким сном, у річці б'є щука. А може, й окунь. Хто зна. По воді розпливаються кола. Ти уявляєш! А дрімота тебе звалює з ніг. Спиш. Солодко і тихо. Над землею, над тобою небесна тиша і душевний спокій.

На такі сіножаті ми часто виїжджали з татом і дідусем. Я ганявся за метеликами чи кониками-стрибунцями, дорослі ж перегортали сіно. Просушували його. А вже підвечір, коли воно остаточно висихало, клали на підводу. Накладали доверху. Добряче перев'язували, і ми з робітниками забиралися на самісіньку гору запашного сіна. Пахло сонцем, чебрецем і барвистим різнотрав'ям. У такі хвилини здавалося, що нічого кращого на світі не буває.

Дідусь поганяв коней. Ніколи їх не батожив. Здається, навіть не кричав на них. Жалів. Тільки час від часу батіжком вицвьохкував у повітрі. Ніби казав: "Дивіться мені, а то я й розгніватись можу". Вони начебто й слухалися, але додому все одно не поспішали. Мабуть, їм хотілося залишитися на нічному пасовиську. Там таки гарно. Простір, воля.

Та ось небо застилало заволокою. Звідкись вихоплювався холодний вітерець. Він ніби цілісінький спекотний день просидів у тіні під кущами, а тут прокинувся, сколихнув настояне на травах повітря і полетів попереду коней. Скуйовдив мені волосся, прохолодною рукою торкнувся чола і помчав, шибеник, ганяти хмари на небі. Струшувати з них дощ.

Дідусь Василь казав, треба поспішати, аби дощ не намочив сіна, бо воно потім зіпріє. І ми поспішали. Коні начебто бігли самі. Від сіна ще йшло тепло, а від вітру несло нічною прохолодою. Заїжджали у двір і нашвидкуруч перекидали на горище стодоли висушені трави. Коли падали перші краплі дощу, б'ючи в шиби вікон, ми уже сідали за стіл. Дід мене гладив по голівці і примовляв:

— І трудівник з нами! Мама подавала вечерю.

Тато приносив графинчик, невеличкі кришталеві чарочки, що дзвеніли, якщо їх брати за ніжки, і наливав у них горілку. Спочатку дідусеві, потім собі. Мама ніколи у нас не пила. Дідусь казав слово. Завжди одне і те ж:

— Тільки свині без слова п'ють. За всіх здоров'я! – І цокався з татом. Ми з Михайлом і собі простягували склянки – з молоком чи узваром – наслідували дорослих. Іванові ще й року не було. Мама сідала поруч з нами, няньчила Івана.

Пригода з рисаками

За рік до мого народження, у 1921 році, коли на Україні і на Поволжі розпочався голод, Ленін оголосив нову економічну політику (неп). Повернувся до ринкової системи, щоб виправити трагічні наслідки руйнівного в державі військового комунізму (був і такий комунізм!), що завів совєти на четвертому році після Петербурзького перевороту в глухий економічний кут. Дозволили внутрішню торгівлю. Звільнені від комуни люди одразу ожили. Приватна ініціатива забуяла розкішшю. З'явилися справжні дива на тлі більшовицького жебрацтва: магазини, ресторани, приватні фабрики, цехи. Саме в цей період почався небувалий розквіт економіки. Відчутніший, ніж за царизму.

Ожив і мій батько. Він разом з партнерами розбудував невеличку м'ясо-ковбасну фабрику, на ній щоденно кололи по 70-80 голів свиней, різали десятки биків і телят. Ковбаси, копчене м'ясо возили до Полтави, Харкова, Києва, Москви.

Маючи цю фабрику, батько ще й узяв чимало землі, яку також обробляв з партнерами. Усі зажили дуже добре, а відтак ще раз переконалися, що суспільство ще нічого кращого не придумало, як приватна ініціатива, вільна праця, вільна торгівля.

Ми мали гарних коней. Та бричку двоколку. На ній і їздив мій батько. Якось він приїхав на обід. Прив'язав коней до плоту, а ті коні буквально гарцювали на місці. Баскі такі були. Я гуляв у дворі. І так мені ті рисаки сподобалися, що я сів у бричку. А коні так приучені: якщо хто сідає на ту бричку, то вони уже не дивляться, хто там за погонича. Йшли одразу на "вільну руку". Куди їм заманеться. Двір у нас чималий, і вони одразу розгулялися. Та так, що через кілька хвилин розбили ту бричку вщент, а я з неї вилетів, як корок з пляшки шампанського. Звичайно, тоді мене батько гарно "висвятив" поясом. І я знав за що. Бо то було справедливо. Можуть батьки покарати. Тоді – пожаліти. Оце є правдиві батьки.

Та незабаром більшовики дали усім непівцям зрозуміти, що йдеться не про їхнє приватне збагачення і добробут народу, а тільки про революційну тактику "крок назад, два вперед". Неп використали як перепочинок на внутрішньому фронті боротьби за виживання. За кордон викинули продукти за "демпінговими цінами". Мовляв, хай "капіталістичні акули" погризуться між собою. А комісари тим часом взялися за справжній грабунок. Чисто по-більшовицьки.

Як "батько" Сталін. Бо він і сам належав до найвидатніших ленінських грабіжників. Спеціалізувався у молодості на банках, поштових поїздах. Поповнював більшовицьку партійну казну. За що й мав у їхній ієрархії найвищі посади. Державою правили бандити і розбійники. Якого від них добра можни було чекати?

Забрала радянська влада у ті роки у нас і ту ковбасну фабрику, і тих наших гарних коней. А потім і землю. Із 50 десятин залишили тільки п'ять. А біднякам, або "незаможникам", як їх офіційно називали, виділили по 12 десятин. Стільки ж і нашим сусідам. Але вони ту землю й не обробляли. Пропонували дідусеві, татові. Ми відмовлялися. Та земля заростала у сусідів бур'янами. Вони не знали, що з нею робити. Ми ж свою доглядали, як живу. Один рік сіяли, наступного року давали їй відпочивати.

Не дали мені більшовики гречкосієм на рідній землі залишитися. Відбили бажання й любов до землі. Та не до України. А от про землю, як про щось живе, про її відпочинок, як її треба закрити, зігріти – добре запам'яталося. Бо ніяк мені, малому, не вкладалося оте в голові. Землі треба дати подихати. Хай відпочине цього року. Натрудилася вона. Спасибі їй. Попрацювала на нас. Слід віддячити. Підгодувати її. Так говорять тільки про гарну людину. Так дідусь і тато говорили про землю. Тепер уже її нікому було доглядати.

Прихід більшовиків – одна із найстрашніших сторінок в українській історії.

Коли сьогодні вдаєшся до глибоких роздумів і аналізуєш жорстокі процеси, комуністичні експерименти, доходиш дуже простого висновку: нищився не лише свободолюбивий народ, що тисячоліттями жив на найкращих, подарованих Богом чорноземах. Але паралельно відбувався більшовицький процес загарбання урожаю зерна і нечуване в світі відбирання... золота у багатих людей України.

Саме заради цього і в ім'я цього всесвітня програма більшовизму планувала викачати "мирним шляхом" усе найдорожче, що може віддати добровільно людина завойовнику в ім'я збереження і свого власного життя, і життя своїх рідних дітей та онуків. Бо перед нею поставало найстрашніше – голод!

Підступно граючи на сентиментальності й довірливості українців, комуністичний режим спочатку приходить на Україну з гуманітарними гаслами: "Хліб голодуючим дітям Поволжя!", а потім грабує все підряд. Бо той режим тривожила не так доля "дітей Поволжя", як викачка дорогоцінностей у більшовицьку казну. Царську ж було розграбовано і розкрадено. А московсько-комуністичній державі потрібні були гроші, і немалі. А де їх позичиш? У буржуїв? Ті не дадуть. От і вдались до викачки коштів з власного народу. Та ще й релігію оголосили "опіумом для народу". А щоб позбавити людей цього "опіуму", руйнуються церкви, грабуються національні святині, знищуються безцінні національні надбання поневолених народів і націй.

В містечках і містах відкриваються так звані "Торгсини", куди поневолені голодуючі відносять в обмін на буханець хліба останню свою обручку чи сережку...

Комуна

У кінці Гоголівської вулиці біля млина організовується перша в Миргороді комуна. За начальника у ту комуну призначили якогось "управляючого" з Харкова.

Він зроду-віку на землі не працював. Хіба що здалеку бачив, як на ній люди працюють, і то не за совєтської влади. Зате партквиток мав і проводив активно наради. Прищеплював "любов до землі". У нас, заможників, її "вибивали", а п'яничкам, ледацюгам намагались нав'язати науку, як обробляти землю. Та ще й колективно. Разом з п'яничками і ледацюгами нагнали в комуну й чимало волів. Частину тих терплячих і дужих тварин одразу з'їли. Та незабаром комунари порозбігалися хто куди, а решта худоби розбрелась по полях і лісах. У заможників забрали, а самі в тих "комунах" її утримувати не змогли. Випускали її на пашу, або, як тоді говорили, "на вільні хліба". А коли прийшла зима, більшість тієї худоби загинула в снігах.

Пам'ятаю, якось ми зайшли у комунарівський двір і дідусь сказав:

— Оце, сину, найточніша копія совєтської власті. Отак вони і в державі хазяйнують, як тут...

Ці слова надовго запали мені в пам'ять. І хоча був я тоді ще дуже малий та мав і досі маю, слава Богу, таки міцненьку память як для моїх літ. Принаймні не тільки вірші шкільні напам'ять знаю, а й дещо з прози. Хоч сьогодні на сцену художньої самодіяльності виходь. На жаль, трохи запізно мені вірші читати. Тому й на прозу перейшов.

Дідусь тримав мене за руку, і ми роздивлялися ту комуну. Реманент поржавів, усе вийшло з ладу. При вході скрипіла хвіртка, що ще трималася на одному великому цвяхові. Поруч неї, на землі, валялися величезні ворота, понівечені чи то машинами, чи то худобою. Двір скидався на кладовище. Віяло від нього чимось страшним і моторошним. Я мало усвідомлював розумом, але в мою дитячу душу закрадався страх і нерозуміння баченого. Страшне видовище закарбувалось у моїй уяві назавжди.

Біля входу лежала чи не сотня здохлих волів, а над ними перекособочився шматок облізлої дошки з вилинялим написом "Комуна імені Леніна". Дідусь похитав головою і мовив:

— Дохазяйнувалися... Трудівнички. Отак їхня влада і закінчиться...

Я дивився на ту мертву, виснажену худобу, на волів, у яких стирчали догори роги, і питав дідуся:

— Дідусю, а чому воли не встають? Чому вони до нас не повертають голови? Чому вони на нас не дивляться?

Тепер, поставивши себе на місце діда Василя, я думаю: "А що він міг відповісти? Що сказати маленькій дитині, яке одне точне слово на отих кілька поставлених одразу питань. Мабуть, нічого?"

Ми залишили "комуну". Над нею висіла мертва тиша, і ту тишу час від часу порушувало своїм роздираючим криком чорне вороння, що густо всіялося на кронах мовчазних дерев. А потім, коли ми пішли геть, злетілося на падаль.

Опіум для народу

Хто зі шкільної парти не чув цю відому фразу: "Релігія – це опіум для народу". Більшовики придумали для себе нову релігію: народження земного раю на землі, а не на небі. І що цей "рай" створять вони з допомогою різних експериментів над людьми.

1 вересня 1926 року мій старший брат Михайло пішов до школи. На "перший дзвоник" повела його мама. Записали Михайла у перший "А" клас, де за вчительку була наша далека родичка. Звали її Євгенія Іванівна. Вона підвела Михайла до директора і сказала, що то її родич. Директор глянув на хлопця і промовив:

— Дивись мені, Воскобійник. Погано вчитимешся – із школи виженем. У нас класовий підхід...

Увечері мама сказала: "Нам, Михайле, треба вчитися на відмінно. Директор не жартує. Він тільки й чекає, коли ти посковзнешся. Недаремно він нагадав про "класовий підхід".

Уже значно пізніше я зрозумів, що таке той "класовий підхід". Тоді ж я його сприймав як щось таке, що пов'язане зі шкільним класом: хто краще вчиться, залишається в класі, хто гірше – виганяють з класу.

Свого часу я пішов до школи і так само, як Михайло, вчився тільки на "п'ять". Батько казав: "Нам, Воскобійникам, інакше не можна. Бо одразу виженуть із школи".

Михайло вчився легко. Те, що проходили семирічні першокласники, він уже все знав. Але не признавався. Мама наказувала: "Тільки слухайся учителів".

Десь через днів три Євгенія Іванівна, йдучи додому, підкликала до себе Михайла.

— Ти от що, синку, хочеш ходити до школи – не ходи до церкви. Так і матері передай. Тільки я тобі цього не казала.

Запам'ятав? – І пішла.

Михайло, як і всі ми, діти колишніх заможних українських селян, запам'ятав це на все життя.

— Бог є всюди, – відповіла на те мати. – Молитимешся, синку, дома. Сьогодні головне – освіту здобути. Без освіти, дитино, ти в цьому світі ніхто.

Михайло, ні слова не кажучи, кивнув на знак згоди головою. З того дня він з мамою до церкви не ходив.

Убивство священика

Мені досить туманно пригадується отець Базилевський. тоді ще зовсім малим був. Але пригадую, що він жив у нас. Службу правив у миргородському соборі. Напередодні подій, про які я розповім нижче, пам'ятаю, до нас приїжджали люди з Полтави. Довго вони говорили про різні церковні справи і про отой самий "опіум для народу".

Гарною людиною був отець Базилевський. Начитаний. Багато розповідав про історію нашої Української Православної церкви. Як вона підпала під Московський синод. Це вже після смерті Богдана Хмельницького. Тепер я уже знаю, що отець Базилевський належав до Української Автокефальної Православної церкви (УАПЦ). Нині, коли провідуємо своїх рідних, які поховані на українському кладовищі у Баунд-Бруці, під Нью-Йорком, ми завжди проходимо повз пам'ятник Василеві Литовському – апостолові національно-релігійного Відродження українського народу.

У часи Української Народної Республіки, через 230 років після так званого Московського синоду, відбулися Єпархіальні церковні собори з великою участю мирян. А десь у січні 1919 року зібрався Всеукраїнський церковний собор і прийняв рішення про відродження Автокефалії. Першим митрополитом там і було обрано Василя Литовського, якого більшовики розстріляли у 1938 році.

На тому соборі був і наш миргородський священик отець Базилевський. Так завдяки йому і в моєму Миргороді відродилася наша національна церква. Тепер ми могли молитися своєю, а не російською мовою. Це не сподобалося Москві. І от саме за день до Великодня російські монахи з Лубенського монастиря і вбили нашого священика.

Спочатку люди гадали, що то вчинили комсомольці. Ті, що ходили вулицями і все наспівували своїх атеїстичних пісеньок. Пригадую рядки однієї з них:

Десять лет
Бога нет,
А жить весело...

Біля собору зібралося чимало людей. Вони чекали пояснення від міськради. Голова виконавчого комітету запевнив мирян, що вбивці знайдені, вони будуть покарані. А щодо собору... то його закривають на ремонт.

Люди розійшлися, але в народі жила думка, що священика Базилевського убили ті ж московські більшовики, але руками російських монахів з Лубенського монастиря.

А ми, діти, так чекали Великодня. Як завжди – з якимось особливим благоговінням. У моїй пам'яті і досі перед очима ранкова Всеношна. Мама звечора готувала український кошик. Плетений із лози. Чого тільки в тому кошику не було: писанки з зозульками, червоні і сині крашанки, кільце домашньої ковбаси, шматочок запашного селянського масла, дрібка солі, запечена сиркова бабка і, звичайно, паска. На освячення.

Мені запам'яталась якась пасхальна ніч з довоєнного дитинства, коли ми вперше пішли до церкви утрьох: мама з отим плетеним кошиком у одній руці, другою мене тримала, а я вже тримав руку Івана. Міцно тримав – боявся, щоб не впав. Маленький ще був. Михайлові до церкви сказали не йти. Згадали слова Євгенії Іванівни: "Ти, Михайле, до церкви не ходи, якщо хочеш у школі вчитись".

Святили паску за давнім звичаєм. Стали в один ряд на церковному подвір'ї. Напівколом. На землю поставили кошик з великодніми стравами, а по боках мами я та Іван. Мама зняла з кошика вишитий український рушник, звідти вийняла ще одного рушничка. На нього з кошика поклала паску, на ній запалила свічку, а поряд з паскою виклала кільце домашньої ковбаси, масло, сиркову бабку, крашанки – червоні, сині, жовті – і обов'язкову дрібку солі та яблука. З церкви вийшов священик з хрестом і кропилом. За ним йшов дяк з відром та свяченою водою. Позаду дяка – хтось із церковних служителів. Мабуть, староста. Священик освятив почергово великодні страви. Підійшов і до нас. Освятив. Мама вкинула дякові, що йшов позаду з великим кошиком, кілька яблук, пиріг та пару крашанок.

А того року, коли вбито священика, нам не довелося освячувати паску. Великдень уперше зустріли з неосвяченими стравами. Не вірилось, що востаннє. Принаймні до сорок першого року. До окупації України німцями. Тоді дозволили відкрити церкви, які більшовики не зруйнували, і знову дали можливість помолитися рідною мовою. Хоча і новий окупант нічого доброго на нашу землю не приніс. Як і всі окупанти. Тільки кров, тільки смерть, і свою мову, і свої звичаї.

Десь через тиждень після вбивства отця Базилевського Миргородський собор закрили. Пояснили просто – через його давність. Насправді більшовики впроваджували свою віру: ленінсько-сталінський атеїзм і будівництво раю на землі.

А дід Василь говорив, що той собор прослужив би людям ще сотні років без ремонту. А він таки розбирався в тому. Та хто тоді слухав розумних людей? В багатьох головах жив більшовицький чад. Розум від сорому брів десь позаду.

"Грязеві ванни"

Зовсім випадково я подружив з хлопцем Андрієм. Він був трохи старший за мене. Великий вигадник і фантазер. То огірка на городі в пляшці виростить, а потім винесе його на вулицю і всіх хлопчаків питає, хто його звідти може витягти і так само назад неушкодженим засунути. Як це робить він. То пічкурів у Хоролі на пляшку наловить. А тоді одного прив'яже до гачка вудки і кине його в Хорол. Хай пливе за течією, поки окунь чи щука не вхопить того пічкура. Як вудлище ставало сторчака, залазив у воду і витягував рибину-хижака.

Пригадую, у голодні роки він прищепив мені любов до шпичаків. Ми виривали з корінням молодий очерет і білі корінці, ті, що у воді, їли. Солодкаві й досить-таки приємні як на голодний шлунок.

Грались якось ми біля нашого миргородського курорту. На луках Там чимало було таких чистих, прозорих і теплих калюжок. Моріжків. Їх досить швидко нагрівало сонечко, бо ж глибини ніякої і ми в них, бувало, приймали "сонячні ванни". Одного разу Андрій побачив, що я в тій калюжі шубовтаюсь, підійшов і каже:

— Та ти тут ніколи плавати не навчишся. Ти ж по дну животом повзаєш.

То була чистісінька правда. Я й справді повз на животі по тій травичці з водою і розмахував руками. Вдавав, що пливу.

Повів мене Андрій до якоїсь іншої миргородської калюжі. Чи, бува не до тієї, що її Микола Гоголь описав? Вона для мене стала також історичною. Привів і показує на те, що він називав водою:

— Тут вода така тепла і корисна, що коли ти, малий, сюди залізеш, то одразу і плавати навчишся, і великим станеш...

— А ти чого не лізеш? – запитав його я.

Він відступив від мене на крок, випнув колесом груди і промовив:

— Ти бачиш, який я виріс? Думаєш чому? Я щовечора у цій калюжі купаюсь. Більшим рости мені батько заборонив. Сказав: Андрію, переростеш мене – уб'ю. А я жити хочу. Ти ж знаєш мого батька?

Я не знав його батька. Але його впевненість мене переконала Дуже вже мені хотілося стати великим. Ото дива будуть, розмріявся я, прийду додому – і уже вищий за Михайла. Мама з татом тільки охнуть. Не задумуючись, заліз я в ту калюжу. Хотів одразу й вилізти. Щось вона мені не дуже сподобалась. Ще и відгонила чимось неприємним. Та Андрій мені сказав:

— Ти що, малий, за дві хвилини не виростеш. Ще трохи посидь. Он дорослі годинами у ній сидять. Чай п'ють і додому не поспішають...

Я ще трохи посидів, але відчув, що мені стає погано. Начебто й голова ходором іде. Я сказав про це Андрієві, а він мені:

— Це добре. Це ти уже починаєш рости...

Словом, я не витримав, виліз. Глянув на тіло. А воно все пухирцями взялось. Пече. Сорочки на себе одягти не можу. Тут і Андрій злякався. Біжи, каже, швидше додому та нікому нічого не розказуй. Особливо ні слова про нього, Андрія. Бо ти, мовляв, знаєш, який у мене батько. Він завжди в разі чого на того загадкового батька посилався. Думаю, у нього, мабуть, взагалі на той час батька не було.

Я тільки пізніше дізнався, що оті "грязеві ванни", або, точніше, купання в миргородській калюжі, – такий собі місцевий жарт, що передавався з покоління в покоління. Через нього пройшли чи не всі мешканці Миргорода. У різні часи, звичайно.

Підвечір мене почало морозити. Тіло стало зовсім червоним і начебто надуте дрібненькими кульками. І я... помирав. Мама розгублено бігала по кімнаті, тата десь не було, отож Михайла дослала за дідусем на пасіку. Дідусь Василь виявився чудовим лікарем. Ще й добрим діагностиком. Він глянув на моє тіло, здуті пухирці і запитав:.

— Купався у миргородській калюжі? Хлопці піддурили? Хотів більшим вирости?

Я підтвердив. Але Андрія на виказав. Дав же йому слово.

— То нічого. Міцнішим будеш. Від цього не помирають. За це пани і панянки великі гроші платять. Їдуть у Миргород з усіх усюд. А ти безплатно там посидів.

Дідусь нагрів води і добре викупав мене у своїй "ванні". Потім дав якоїсь бджолиної "отрути" – гірко-солодкої, настояної на меду і на травах. Я випив. Тоді він мене одніс на лежанку.

Спав я й справді як після купелі. Вранці прокинувся – наче на світ удруге народився. Щоправда, більшим не став, як мене запевняв Андрій, але мріяв: "От підросту, то також когось неодмінно навчу у миргородській калюжі плавати. При цьому щиро запевнятиму: "Скупаєшся – одразу вищим на цілу голову станеш". Та не судилось. Не так у мене довоєнне дитинство склалося. Не було в ньому місця ні для жартів, ні для усмішок.

Несподіваний постріл

Поблизу Миргорода й Степуриного хутора, у селі Гаркушенцях, більшовики створили перший у районі колгосп. Туди, хоч і не дуже охоче, увійшли найбідніші селяни. Там, як і в комуні, було чимало ледацюг, п'яниць і волоцюг. Ні тата, ні дідуся до колгоспу не брали. Як "ворожий" до совєтської влади "елемент". А ті, що записалися туди, мало чого тямили у землеробстві. Отож такі, як ми, були наче приречені на заплановану більшовиками смерть.

У тому колгоспі (чи він тоді ще СОЗ називався – не пригадую) по-справжньому ніхто не дбав ні про корів, ні про коней, ні про іншу живність. Колгосп ледве животів. Пам'ятаю пісеньку того часу. Її все наш сусіда-бідняк наспівував:

Батько в созі, мати в созі,
А я голий на дорозі...

Нас батьки попереджали:

— Дітки, тримайте язика за зубами. Хай вони співають. Їм можна. Це їхня влада. Нам – зась.

У Гаркушенецькому колгоспі перші місяці творилося, як у миргородській комуні імені Леніна: худоба дохла, коні містом бродили, з-поміж бруківки траву смикали. "Ото вся їхня паша", – приказував дідусь.

У Гаркушенці з Харкова, який тоді був столицею, прислали голову колгоспу. З двадцятип'ятитисячників. Так тоді називали більшовиків-добровольців. Він проводив наради, давав вказівки, закликав людей до праці, але в сільському господарстві, звісно, не розбирався. Та ще й із росіян був. А які з них хлібороби? Прізвище мав Поляков. Під час однієї з чергових нарад, що затяглась до пізнього вечора, його хтось через вікно застрелив. Звалили усе це на так званих "куркулів".

А історія виявилась зовсім простою. Убив Полякова Микола Гаркушенецький – поводир сліпого кобзаря. Микола у селі виростав сиротою. Навіть прізвища свого не пам'ятав або й просто не знав. У сільраді його записали за назвою села Гаркушенці – Гаркушенецький. Удвох із тим сліпим кобзарем вони мандрували по білому світу: народні думи співали. Часто й самі їх вигадували – несли народу споконвічну правду. Забрели й у Гаркушенці. Серед лютої зими. Кобзар застудився і незабаром помер. Хлопчину-сироту взяли до себе заможні люди. Він у них жив і працював. Мав хліб і до хліба. А саме того року, навесні, його "других батьків" розкуркулили і по так званій "першій категорії" вивезли до Сибіру. Усіх. Залишили тільки сироту. Наказали: йди в колгосп. Миколі було добре у тих заможних селян, що замінили йому батьків і сліпого кобзаря. Годували його, одягали. Чужі люди стали для нього рідними. От він, Микола, тієї ночі витяг з-під стріхи сховану ще з часів громадянської війни гвинтівку – а того добра у ті часи валялось чимало – і убив Полякова.

Врятувала його яма з-під силосу, в яку він випадково упав уночі. Там і пролежав мало не добу. А коли виліз, то побіг до річки, виправ одяг, просушився – і в село. На нього ніхто й подумати не міг. Усі ж твердили:

— Убили куркулі, заможники.

Про це Микола сам розповів мені через 13 років. Як працював у мене на електростанції. Вже за гітлерівців, коли ті окупували Україну.

На Сибір

Я ні тоді, ні тепер не схвалював "подвигу" Гаркушенецького. Він коштував пізніше цілим сім'ям життя. Більшовики того літа 1928 року в Гаркушенцях зігнали майже усе село до місцевої школи. Жінок і дітей підвозили до школи на колгоспних підводах. А то просто комісари, сидячи верхи на конях, гнали нещасних вулицями по селу. Особливо дядьків та підлітків. Одних випустили, у тому числі й Миколу, а інших забрали в чому прийшов. Не дозволили навіть збігати додому ні за харчами, ні за теплим одягом. Охороняла величезне шкільне подвір'я міліція, контролювали це неподобство гепеушники. Людей після "пересортиці" зачинили у приміщенні школи. Там їх тримали цілу ніч. А вранці колонами по вісім чоловік повели на залізничну станцію, у Миргород.

Гнали їх повз нас, як худобу. Переляканих дітей везли окремо на возах. Жінки-матері йшли за возами, більшість з них босі. Опустивши голови, тихо плакали. А побачивши на колії вагони-телятники, заголосили. Той ґвалт, як прапор смутку й невимовного горя, висів над привокзальною площею, роздирав душу і летів покликом до Божого неба: "Господи, порятуй нас, безневинних. Діточок наших".

— Бог вам нє поможет, – цинічно заявляли комісари. – Надо нє Бога уважать, а совєтскую власть...

— Людоньки, заберіть хоч цих пташенят, – заломлювали руки молоді матері.

Дітей ніхто не брав. Комісари гарцювали на конях, розмахували нагайками і наганами.

Дітки чіплялись за убогі спіднички матерів, за колючий дріт, плакали і кричали.

Дідусь дивися на те все і приказував:

— Чи треба ще Страшного суду на землі? Він уже прийшов...

Того дня мама пішла на станцію. Дідусь її просив не йти. Боявся, що і її заодно заберуть. Мама відповіла, що через паркан хоч дітям щось на дорогу перекине. Батько не заперечував. Чуже горе сприймав близько до серця.

Виселенців "запаковували" у товарні вагони. Біля кожного "телятника" стояло по два червоноармійці. Судячи з розмови, росіяни. Траплялись серед них і представники інших національностей, з азіатських республік. Мали широкі вилиці, вузенькі очі, засмаглу шкіру. Я таких уперше бачив. Очі опускали долу – чи то соромились, чи то так само переживали. Українців до таких "операцій" не допускали. Боялись "поблажок".

Ми тоді ще й гадки не мали, що таке або ще й гірше чекає і нашу родину. Тільки усе те буде попереду. А сьогодні ми жили "одноденним щастям" – нас товарняк обминув. Він прогуркотів миргородською залізницею і покотив у безмежний Сибір. Кожний стук у двері, у шибку вікна відбивався холодом і страхом у наших серцях і душах. "Невже за нами, невже й по нас?"

Отак ми й жили – дорослі і діти – у тому більшовицькому пеклі, яке Москва, немов сміючись, називала "комуністичним раєм".

Святвечір

З усіх свят, яке найяскравіше закарбувалось у моїй пам'яті, – це свято Різдва. Воно й зараз приходить до мене ніби з глибин тисячоліть: повільно, але і зримо. Про це свято, що прийшло на Україну з давніх-прадавніх часів, можна писати окрему і досить-таки сентиментальну книгу, обплетену ніжним ліризмом дитячого світосприйняття.

Я бачу перед собою стіл. На ньому дванадцять традиційних українських страв. Серед них нашу кутю. Я свідомо ставлю слово "нашу", бо кутю подають на Святвечір тільки у нас, в українців, її немає, здається, ні в поляків, ні у росіян – сусідів наших. Не існує її і в інших слов'янських народів.

З усіх свят Америка особливо святково відзначає свято Різдва. Нью-Йорк, скажімо, стає невпізнанним містом – як усі американські міста в такі дні. Гірлянди золотих електролампочок обплітають дерева, балкони, веранди і в Стейт-Коледжі. От тільки тепер під нашими вікнами не загоряється Вифлиємська звізда, яку в Миргороді підносили до самісіньких шибок наші парубки і дівчата. Хлопці в гарних національних строях – розшитих кожушках, смушкових шапках, на дівчатах – квітчасті хустки. Розчервонілі від морозу та, мабуть, і від поцілунків рожеві дівочі щоки. Це й досі зримо живе в моїй уяві, хоча самому мені вже не довелося ні зі звіздою ходити, ні колядувати. Я жив у "совєтські времена".

Парубки і дівчата щиро бажали господарям щастя, здоров'я, багатства і купочку діточок. Господарі за це виносили їм пироги, ковбасу, коржики. Дехто і чарочку горілочки наливав старшим парубкам, щоб вони на морозі не позамерзали та сміливіше дівчат зігрівали. Треба сказати, що то були своєрідні клуби знайомств між хлопцями і дівчатами – ті гурти колядників на Україні. Хлопці там приглядались до своїх майбутніх наречених, а дівчата – до своїх майбутніх женихів. Тому й одягалися у свої кращі наряди.

Коли я підріс, то у 1939-40 роках ми уже жили в атеїстичному світі. Більшовики, які боролися з релігією і національними звичаями та традиціями, повністю заборонили чимало народних свят. Називали їх "пережитками минулого". То було також і політикою: виховувалось безпам'ятство народу – людей примушували забувати, хто вони і звідки їхнє історичне коріння. Всі мали стати совєтськими яничарами.

Кутя на нашому українському столі – це свідок нашої давньої трипільської культури. Їй понад п'ять тисяч років. Гадаю, для моїх американських дітей та онуків це так само цікаво, як, скажімо, для нас, старших, відкриття Америки. Бо й ця книжка пишеться не тільки для тих українців, у яких вихолостили історичну пам'ять за триста з лишком літ "дружби" "старшого брата" з "молодшим", а й для народжених на американській землі. Вони хоч з моєї розповіді мають дещо знати про давню землю своїх дідів.

Наша давня українська культура розпочалась із землеробства. Може, саме це і є свідченням миролюбності українців. На відміну від наших сусідів росіян, ми не є завойовниками. Це, очевидно, йде від культури землеробства, з якого й почалась уся світова Цивілізація. Хліборобство – наймиролюбніша у світі професія. Від себе, жартуючи, додам: після будівництва.

Це професії благородні і гарні: землеробство дарує людям Хліб, будівництво – дах над головою для тих же людей.

З уст українського академіка Дмитра Мельничука – ректора Національного аграрного університету в Києві я дізнався під час вручення мені диплома почесного доктора, що китайські хлібороби приїжджали до нас, на Україну, "по науку" ще за часів Київських князів.

На наш Святвечір подається дванадцать різних страв. То дань дванадцятьом місяцям року. Згадаймо наше американське свято Дня Подяки, коли на стіл обов'язково подається індичка, що порятувала від голодної смерті першопереселенців Америки. А наших далеких пращурів на світанку цивілізації рятували кутя, ячмінь, риба, узвар, квасоля, мед, гриби, сушеня (яблука, груші, сливи), пампушки, мак, вишні, капуста, пироги. Цим стравам – до речі, слово "страва" є тільки в українців, а більш ні в кого із слов'ян, – і складали подяку й шану трипільці. Обожнювали їх, освячували. Чи не звідси і наш український консерватизм та індивідуалізм? Хіба побут українця-емігранта не є свідченням цього? Хоч би де він був. Хоч в якій країні – Австралії, Канаді, Америці, Німеччині, Бразилії тощо. На службі, в праці ми – австралійці, канадійці, американці, але варто зайти в нашу домівку – і одразу відчувається: тут живуть українці. Вишиті рушники, ікони, писанки, свої молитви, свої пісні, а на Святвечір – кутя.

Коли я думаю про величезну кількість нашої людності, розкиданої по всіх світах, то гадаю: таке пояснюється не лише політичною еміграцією, а й невмирущістю нашого народу, древністю нашого роду. Нашою глибокою історією, де й початку початків не видно. Ось чому мені найбільше з усіх свят полюбилося Різдво, яке ми і в Америці відзначаємо. Ще й дуже гучно. Я люблю це свято за його історію. Древню історію нашого українського роду.

Хоча я дуже люблю і весну. Ні, таки справді має велике значення, коли саме ти народився. Я – на свято Теплого Олексія.

Непрохані гості

Йшов 1929 рік – рік, якого я з таким нетерпінням чекав. Адже саме цього року, 1 вересня, я мав стати, як і Михайло, учнем. Учнем першого класу. Мені важко пояснити, чому мене так тягло до школи. Діти переважно нелегко прощаються З дитячою безтурботністю – пасовиськом, сіножаттю чи купанням досхочу в річці.

Я ж до школи буквально рвався. Мабуть, мене приваблювала її невідомість. І от одного дня, десь за тиждень до 1 вересня, бо я саме збирав свій портфелик першокласника, раніше, ніж завжди, з роботи повернувся тато. Мама на нього глянула і одразу зрозуміла, що він чимось стривожений. Помітив це і дідусь Василь, бо відклав якусь роботу, підійшов до батька, взяв його за плечі і спитав: –

– Знов щось не так?

— А в цій державі усе не так, як у людей. Країна до дня народження Йосипа Сталіна готується, – повідомив батько.

— А нам що до того? – поцікавився, не чекаючи відповіді, дідусь.

— У церкві гомонять, що добром це не кінчиться. Совєтський народ Сталіну подарунки готує...

— За наш рахунок? – перебив його дід Василь.

— Звісно, за наш. А за чий?

Тато як у воду дивився. Підвечір до двору під'їхали комнезамівці. Чи як їх тоді уже називали? Може, активісти. Душ з десять. Двоє старших, не миргородських, як завжди у шкірянках. Решта в піджаках. Але, видно, з чужого плеча.

— Знову по податки приїхали? – поцікавився батько.

— Ні, Гришо, – посміхнувся миргородський жартівник. – Цього разу не вгадав. Описувати.

— А що ж іще описувати, коли ви все вже забрали?

— Хватіт болтать! – наказав "високий шкіряний кашкет" – Захадітє і апісивайтє!

Батько з мамою стояли біля покуття з іконами. Дідусь сидів своєму улюбленому стільчику. Навіть не підвівся, коли зайшли. Ми у куток забилися. Чотирирічний Іван притулився до Михайла, перелякано дивився на непроханих гостей, і відчувалося, що він ось-ось заплаче. Михайло його заспокоював.

Молоді активісти – миргородські комсомольці і знайомий батька – не дивилися нікому в очі. Брали до рук кожну річ – ложки, ножі, виделки, настінний годинник, карафку, чарочки, стільці, металевий посуд, полив'яний – все у зошиток записували Тоді описали дубові лавки, табуретки, стільці, ліжка, столи, відра. Потім відчинили скриню. Мати кинулась була до комсомольця, та батько стримав її за руку:

— Марино, не проси і не принижуйся. Хай беруть – воно їм щастя не принесе!

— Ти в міня, Воскобойнік, поговорі! – зупинився біля ікон "високий кашкет" і повернувся до тата.

— Пагаваріш завтра в мойом кабінете без етіх вот абразов, – тицьнув пальцем на ікони. – Пасмотрім, помогут лі оні тебе! Пасмотрім, какой ти там будеш іметь від у меня. Гордий нашьолся... Пачєму продналога не здал?

— П'ятсот пудів пшениці? Ви що, знущаєтесь? Ви ж у нас землю забрали. З п'ятдесяти десятин залишили тільки п'ять. Верніть землю – і ви матимете хліб, і ми. Невже не розумієте?

— Партія знаєт, что дєлаєт. Ти что, Воскобойніков, в етом сомнєваєшся?

— Я не Воскобойников. Я Воскобійник...

– А, так ти єсчо і націоналіст, оказиваєтся! Харашо... Апісалі. Пашлі.

Мали того дня й маленьку радість. Миргородець, що все ходив хатою та подвір'ям і переписував, вдав, що нашої корови, яка паслась у кінці городу, не помітив, а комісарів запевнив, що все переписав. Залишаючи уже наш двір, мамі прошепотів:

— Марино, корову завтра продайте. Я її не вніс до списків.

Мама йому дуже дякувала. Казала, що молитиметься за нього. Адже розуміла: якби хто доніс, загуркотів би і хлопчина в Сибір. Дуже ризикував собою той комсомолець. Мама молила Бога за нього, бажала йому щастя, здоров'я, гарну дружину і купку дітей. На жаль, я не можу тут назвати його прізвища. Навіть імені. Просто не знаю. Мама тоді від нас приховала цей факт. Щоб ми, не доведи Господи, на вулиці не проговорилися.

Наступного дня батька викликали в райвиконком. Як він потім розповідав, у кабінеті було накурено, багато столів – звідкись позвозили, – тісно і брудно. На підлозі валялись недопалки і соняшникове лушпиння. За центральним столом сидів уже знайомий татові "кашкет", як він його про себе прозвав, він його і в кабінеті не знімав. Палив фабричну цигарку. Над ним висів портрет Сталіна. Біля нього троє місцевих активістів. Питання стояло те ж саме: коли здаси державі податок – п'ятсот пудів хліба? Батько сказав, що не зможе. Де стільки хліба взяти? Землю ж відібрали...

Того дня тата арештували. Мама одразу побігла в райвиконком. Там зустріла знайомого. Сторож, що батька замкнув на ніч, "по секрету" сказав:

— Не бійтесь. То тільки щоб налякати. Поки податку не здасте...

— Господи, де ж стільки зерна взяти?

— Вони по якихось списках дивляться. Там за вами земля числиться. Ніби п'ятдесят десятин.

— Господи, коли ж то було! Де уже та земля? Її ж нашим сусідам-незаможникам по дванадцять десятин наділили. У нас залишилося тільки п'ять...

— Не знаю, не знаю, Марино. Я тут не начальник. Я тут сторож. Чув, Григорія завтра випустять. А втім, хтозна...

Втеча з рідної хати

Батька таки випустили. Щоправда, ненадовго. Сказали, щоб "добре подумав". А десь через тиждень до тата прийшов чоловік із Миргородського райвиконкому. Добрий татів знайомий. Разом, здається, в школу ходили, парубкували. Тато його зустрів привітно, одразу запросив до столу. Мама поставила графинчик з чарочками. Налила по одній, подала хліб, сало, цибулю. Той випив, закусив, потім довго чухав потилицю та м'яв у руках шапку. Батько не витримав і сказав:

— Ну, говори уже. Не муч. Ти ж до мене не чарку прийшов випити?

— Так, Грицю. Не чарку. Ти від мене нічого не чув. Мене в очі не бачив. Збери цей хліб, що на столі. Цей шматок сала. Хай ще щось Марина кине у клунок, якщо є, і тікай. Завтра може бути пізно...

Ми всі мовчали. Чоловік подивився на нас. Видно, зрозумів, що горілка передчасно заговорила, нахилив голову, подивився в наш бік:

— Діти мене не видадуть?..

— Мої не видадуть. Вони уже не по літах дорослими стали. Боюсь, як я, скоро посивіють.

— От що я тобі, скажу, Гришо. Ти добра людина. Мав сам – то й з іншими ділився. Мені було тяжко – ти виручав. Тепер тобі тяжко – я тебе виручаю. Сьогодні списки у райвиконкомі друкували. Там твоє прізвище є. І Марини. Разом з дітьми. На Караганду, Гришо... Завтра підвечір поїзд на станцію подадуть. Ти мене зрозумів, Григорію Васильовичу? – перейшов він на офіційний тон. – Жінку з дітьми, може, на сніг не викинуть, а якщо ти будеш, то я мовчу... Налий, брате, ще по одній. І я тебе не бачив. Хай тобі Бог помага...

Чоловік залишив нашу хату, додому пішов городами. Батько його провів, допоміг перелізти через тин. Потиснув руку. Подякував. У нещастя ще не вірилось. Ні татові, ні мамі, ні дідусеві. Мовчали і ми. Ніхто нічого не питав. Тільки дідусь сидів на лежанці, щось про себе бурмотів: чи то хотів щось сказати, чи то Богу молився. Мама клунок збирала. Вийняла із сховку якусь сотню карбованців. Потім не витримав, заговорив дідусь:

— Треба тікати, Гришо. Треба. Ти ж цих анцихристів знаєш. Не мені тобі розповідати...

— Куди ж, тату?

— Не знаю, сину. Знав би – сказав. Сам думай. Ти у мене, слава Богу, не Петро. Розуму тобі не позичати. Їдь у Харків. Їдь у Росію. Вони там своїх ніби не так чіпають. Їдь на Донбас. Міняй, як інші, прізвище. Влаштуйся на роботу. Може, не знайдуть. Заради них треба вижити, – показав він на нас. – Тут життя нікому з нас не буде. Чує моє серце.

Батько послухався дідуся. З хати вийшов одразу, як тільки надворі почало смеркати. Здавалося, ще й слід його не прохолов, а у вікно постукали:

— Аткрівай! – На порозі стояли знайомі "шкірянки" й "шкіряні кашкети". – Где твой син? – звернулися до дідуся.

Дідусь довго мовчав. Ніби роздумував. Тоді поглянув на довготелесого і сам запитав:

— А він часом не у вас? Кажуть, знову арешти почались...

— Ти вот что, дєд... Нє хітрі... А то вместо него ти пайдьош с намі... А ти, – звернулися до мами, що принишкла біля запічка, – захочеш увідіть отца – мужа взамен прішльошь. Поняла?

Мама мовчала. Я стискував кулачки. Як мені хотілося уперіщити отого довготелесого батіжком. Він і лежав у мене під рукою, на лавці. Михайло, наче відчув, узяв мене за руку, щось прошепотів. Вони ще трохи потупцювали. Заглянули на піч. Переконались, що тата нема, повернулись до порога. Уже відчинивши двері, "кашкет" через поріг кинув на долівку кухні фразу:

— А ти, дєд, что б такой умний нє бил, оставь етот дом, а то будеш іграть скоро с внуками в снєшкі... Ето я тебе гарантірую. – І пішли.

Дідусь після тих відвідин серйозно занепокоївся. Добре уже вивчив характер пришельців. А мама в "кашкетові" слова ніяк не могла повірити. Невже таке може бути?

— Від них, доню, усього можна чекати... Я таки справді, мабуть, вас залишу. Піду до дочки. Боюся я за наших онуків. Не доведи Господи. Якщо він тільки не залякував. Та береженого Бог береже...

Дідусь тієї ночі ночував у нашій хаті. Востаннє розповів нам з Іваном по казці, і ми заснули. Коли вранці прокинулися, дідуся уже в хаті не було. Я тоді й не думав, що вчорашній вечір – останній з тих, коли ми були не лише з мамою, а й з татом і дідусем Василем, якого я так любив.

Квартирант

Несподівано для нас райкомівці поселили у другу половину нашої хати директора місцевого шовкорадгоспу. Звичайно, без усякого попередження і, звичайно, без нашого дозволу на проживання. Уже цим совєтська влада підкреслювала, що ми люди без права. Навіть на свій рідний дім. Приїхав цей наш новий постоялець спочатку сам. Без дружини. Відрекомендувався. Звали його Яків Даль. Мовчазний, похмурий. Зайшов, навіть не привітався. Тільки сказав:

— Ви свою біографію знаєте. Заможники і діти заможників. Отож одна половина хати моя. А друга – ваша. Так і для вас краще. Я все-таки директор, член партії. І більше й слова не сказав. Робітники заносили на його половину речі. Потім на бричці, в яку були запряжені гарні коні, і його дружина приїхала. Пані директорова, як тут в Америці кажуть. У Миргороді її називали директоршею. Ходила містом, наче кілок від плоту ковтнула, тобто гусаком. Ні шия в неї не згиналась, ні голову вона не опускала. Губи копилила. Зблизька нікого не бачила. Ми, діти, її одразу не злюбили. Пам'ятаю, Івана нею лякали, якщо не слухався. Казали: "Директорці віддамо".

Даль мовчазний ходив. Насуплений. Але то тільки ззовні. А так, здається, непоганий був чоловік. Мабуть, усе розумів. Відчував кричущу несправедливість влади до людей, але виду не подавав. Тоді усі намагалися вижити. Хто як міг. Виживав і він. Мама його просила за батька. Пообіцяв поцікавитись. Сказав, що дізнається – може, й не арештують. Говорив, нібито якась постанова вийшла – діти за батьків не відповідають. Нам, мовляв, нічого боятися. Та нам не було легше від того. Звичайно, хотілося хоч на це сподіватися. Та час показав, що слова виголошувались одні, а справи творилися інші. Ще кривавіші.

Мама не питала Даля за платню: боялася не нашкодити собі. Може ж, чоловік і сам здогадається. Та він не здогадувався. Мабуть, тепер друга половина хати, за рішенням райкомівців, уже належала йому.

Жили ми під одним дахом, але як чужі. Хіба що випадково стрінемось "ніс у ніс", привітаємось і на тому розходимося у різні боки.

Мати казала, що директор непогана людина. То у нього напускне. Не хоче надто співчутливим здаватися. І справді, мама не помилилася: час показав, що вона як у воду дивилась. Коли ходили зі списками на висилку людей до Сибіру, перед прізвищем Григорія Васильовича Воскобійника, як й інші люди, Даль поставив своє "ні". Оте маленьке "ні" й урятувало нас від Караганди.

Принаймні ми тоді так думали.

Нічне свято

Нарешті в нашу хату осінньою ластівкою, як мама казала, радість прилетіла. Листоноша листа принесла. Михайло одразу здогадався і вигукнув:

— Від тата!

Мама, приклавши пальця до уст, мовила:

— Тихо, дітки, тихо. Ще невідомо – Від якогось Івана.

— Це від тата, – наполягав на своєму Михайло.

Мама також догадалась, що лист від чоловіка. Певне, по почерку. Губи самі прошепотіли: "Живий". Читала. Про себе. Що було в тому листі, мені важко сказати. Мама не розповідала. Боялась – новину винесемо на вулицю. Берегла нас. Берегла батька. Лист справді був від батька. Він тепер жив у Харкові. Під чужим прізвищем. Писав мамі від імені родича, якогось Івана. Але тим Іваном він був сам. Писав, що в нього все добре. Влаштувався на завод. Працює на різних роботах. Трохи заробляє. Але дуже мало. Ледве на хліб вистачає.

Насправді тато був вантажником у крамниці. Писав так для конспірації. Обіцяв, як тільки відлетять і збере трохи грошей, приїхати до нас у гості. Передав татові, тобто собі, великий привіт а дідуся просив обійняти за нього. Зворотної адреси не було. Тільки на штампі стояло "Харків". Тато боявся: якщо його виявлять, то разом з нами вишлють до Сибіру.

Із школи я прибіг додому втомлений і голодний. А у нас в хаті "гості". Аж троє – чогось вони полюбляли цю цифру. Кашкетів з червоними зірками не зняли, хоча сиділи під образами. Так уже в них водилося. Я привітав, ніхто на мене ніякої уваги не звернув. Я мовчки присів у куточку. Мама стояла посеред кухні Івана тримала на руках. То були гепеушники. Про це я потім від мами дізнався. Їм на пошті донесли, що ми від когось листа одержали. Вони й маму допитували: від кого.

— Від родича з Кубані, – відповідала мама сміливо.

— Нє врі! На конверте штамп стоіт. Харьков значітся.

— Проїздом, значить. У Харкові на вокзалі листа вкинув.

— Ми ето скоро вияснім...

Тоді встали. Кобури з наганами на собі поправили. А один уже на порозі – видно, старший – обернувся, погрозив:

— Смотрі мне... Врать будеш – щєнков среді зіми у снєг вибросім... – І пішли геть.

Десь через тиждень, після листа, приїхав сам тато. Уночі. Мама не хотіла будити нас. Але тато наказав:

— Збуди! Може, востаннє їх бачу. Хоч слово від них почую.

Збудили тільки мене і Михайла. Івана не тривожили. Малий ще був. Ми як побачили тата – спочатку не повірили. Очі кулаками протирали. Гадали – сон. Тоді водночас кинулись до нього. На руки позалазили Сиділи на колінах. Мовчали. Він обнімав нас. Голівки гладив. Пригостив грудочками цукру. На столі хліб лежав. Кілька буханців. Квітчаста хустка. Подарунок для мами.

— Ну, як ви тут?

— Добре! – похвалився я.

— Погано, – сказав Михайло. Я Михайла підтримав. Уточнив:

— Без вас погано, тату. Без дідуся...

— Знаю, діти, знаю. Та нічого не вдієш.

Тієї ночі батько сказав, що більше листів не писатиме. Поки гепеушники не заспокояться. Якщо вони взагалі колись заспокояться. Час від часу навідуватиметься до нас. Слава Богу, перед Миргородом поїзд стишував хід. Можна було вистрибнути. Тим часом тато розпитував про дідусів. Де вони, що? Мама казала, що її тато, дід Шумейко, сидить у Лубнах, у в'язниці. Без ніякого суду. То був винахід влади. Потрібна була робоча сила. Урожай збирати. От і арештували колишніх хліборобів, щоб вони зібрали урожай. За наглядачів були комунари.

— Як же вони далі хазяйнуватимуть, коли нас усіх по Сибірах порозвозять? Хто у тих їхніх созах працюватиме? Ті, що замість лопати у руці пляшку тримають? – дивувався тато.

— Твого тата, Гришо, уже випустили, – розповідала мама. – Але сказали: "Куди хочеш іди – повернешся додому – хату відберемо, невістку і дітей – виселимо..."

Так я тоді вперше дізнався, що мій дідусь на волі. Якщо ту "волю" цим словом можна назвати. Бо ж десь поневіряється. Десь ходить. А як живе?

Через годину ми полягали спати. Тато нас поцілував на прощання і сказав: "Слухайтесь маму, дітки. Вона у вас розумна".

Після того він приїжджав ще не раз. Обов'язково привозив нам цукор у грудочках, хліб, а мамі ще й гостинця. Дуже він маму любив. І вона його.

Вранці ми прокинулись і до мами:

— Де тато?

— Дітки! Синочки ви мої. Тата дома не було! То тільки снилось!,

— А це? – показав я на грудочку цукру, яку вночі не з їв.

— Михайле, Олексію! Ви у мене уже школярі... Ви мусите пам'ятати: тато додому не приїжджав. Ні вдень, ні вночі. Зрозуміли? Хто б вас не запитав. Навіть хрещений батько...

Ми і це пам'ятали. Недаремно Михайло мені по секрету казав що йому учителька порадила тримати язик за зубами. Ми й тримали його там. Хоч за Сталіна це також вважалось "контрреволюцією". Чому мовчиш, чому не доносиш? На батьків, братів, сестер, родичів, сусідів, знайомих? Партія Леніна-Сталіна повинна знати все.

Ось у такій атмосфері ми й жили. Малі, що передчасно дорослішали.

Рік великого страху

Тепер, коли я згадую рік "великого сталінського перелому", який у народі одразу охрестили "роком великого сталінського страху", то постійно проводжу паралелі між більшовиками і примітивними бандитами чи злодіями. Ті і ті, як правило, "працюють" ночами. От і більшовики взяли собі за моду навідуватися у гості вночі або пізно ввечері.

Того страшного вечора, який закарбувався у моїй пам'яті також особливо гостро, "червоні більшовицькі кашкети" без стуку і без дозволу вдерлися в нашу хату, навіть не зачинивши за собою двері. Достеменно як бандити, як грабіжники. Тільки цього разу уже не було у нас чого грабувати. Вони й не за тим прийшли. Старший із них кинув коротку і страшну, як постріл, фразу. Ми її давно чекали. Ніби й були готові, але коли почули – у мами ноги підкосилися.

— Собірайся. І щєнков своїх собірай!...

— Дайте дітей хоч чимось нагодувати. Он борщ у печі мліє, – показала мама на горщик. Їсти хотілось страшенно, бо повечеряти ми ще не встигли.

— А ім уже всьо равно... Падихать ситимі ілі галоднимі...

— Господи, невже в Сибір...

— Єсчо чего захотела! Тратіться на тебя, что лі. Спеціальний поезд заказивать? І здесь снега прідостаточно...

Мати все зрозуміла: забирають хату, а нас "найгуманніша у світі" советская власть викидає на вулицю. У сніг серед ночі. У них така манера. Такий стиль. Московсько-більшовицький.

— Куди ж ви нас на ніч?

— К мужу паєдєш. Где твой муж?

— Звідки я знаю.

— Нічаво, узнаєм. Собірайся і вихаді!

— Я хоч борщу... – Мати ступила була до печі.

— Нікакого борща. Дньом борщі кушают. А ночью спят...

— Так дайте нам хоч до ранку поспати! – вигукнула мати і, очевидно згадавши, що свого часу більшовики забирали і варену картоплю, і квасолю в горщиках, додала:

— Гаразд, беріть борщ. Дайте тільки нам спокій. Ви ж усе вже забрали. Навіть рушники з образів зняли.

— Нет, – холодно відповів військовий у червоному кашкеті. – Нам некогда. Ти у нас не одна.

— Може, хай візьме борщ з собою? – обізвався хтось із своїх – Діти ж малі. Та й такий мороз надворі.

– Ви хахли, как я погляжу, все очень сєрдобольниє. – "Червоний кашкет" різким подмухом загасив лампаду перед іконою.

— Что, Боженька не памагаєт?

— Мати уже не слухала його. У хаті настала ніч. Темна, холодна російсько-більшовицька. Погасла лампадка – остання надія.

Нещодавно забрали все, що переписали, вигнали з хати на вулицю дідуся, продано корову, тепер забирають хату. У другій половині скрипнули двері.

— Яша! – гукнула мати до квартиранта Даля. – Хоч ви заступіться.

Яків Даль тільки освітив своє обличчя синім вогником цигарки і мовчки вийшов у двір. Побоявся втрутитись. "Червоний кашкет" узяв маму за плечі і виштовхнув з переляканим Іваном на руках за двері. Михайло тримав мене за руку. Надворі стояли сани Нас посадили у них і мовчки повезли в ніч. Гнали коней щодуху. Ми зрозуміли: хати нам більше не бачити, але куди нас тепер? Ніхто нічого не казав. Усе вирішили заздалегідь і тепер знали куди везуть. У поле. Від'їхали, мабуть, кілометрів за шість і посеред засніженого поля зупинились. Тьмяно й зажурено світив місяць. "Червоний кашкет" підійшов до мене і мовчки стягнув з моєї ноги чобіток – татів подарунок. Мороз одразу обпік ногу холодом. Я перелякався. "Червоний кашкет" схопив мене за другу ногу. Я закричав:

— Не чіпайте мене! Я замерзну. Не віддам! – намагався я вирватися з його рук..

— Оні тебе уже без надобності, а маєму Вані прігадятся...

Я не давав. Кричав, кусався, а чобітка не відпускав.

— Начальнику, ми запізнюємось, – мовив той, що тримав коней за віжки.

Начальник не витримав і раптом з силою ударив мене в обличчя моїм чобітком.

— На, подавісь ти ім...

Нас викинули в сніг. Посеред ночі, посеред поля. Десь за пагорбом ледь помітно блимали вогники якогось миргородського санаторію. Мама не плакала. Обняла нас усіх трьох і тихо сказала:

— Ну що, дітки мої. Дасть Бог, виживемо! Слава Богу, не Сибір і не Караганда. Ми перед ним не погрішили. Але, якщо ви колись виживете, покляніться ніколи не забути цієї холодної ночі. Пройде небагато часу, і вони собі яму знайдуть. Не можуть такі нелюди довго по землі ходити. Бог їх прибере.

Ми рушили в бік Миргорода. Власне, туди, звідки нас щойно привезли. Михайло йшов і тільки шепотів одне слово: "Клянусь". Я те слово повторював про себе. З того часу я ніколи не пробачав і не міг пробачити столітнім нашим гнобителям, які час від часу приходять на нашу землю, не дають нам не тільки мирно прожити свій вік на нашій землі, а навіть за накресленням Господа Бога померти. Ми тоді з Михайлом поклялись усе життя ненавидіти більшовиків.

Ми брели сніговими заметами. Вітер обпікав нам щоки, і мама час від часу розтирала їх при місячному світлі то одному, то другому. Іван то плакав, то засинав.

Я уже не пам'ятаю, скільки годин ми йшли на ті вогники. Мені здавалося, що вічність. Коли у тій чи іншій хаті раптово загоралося світло і так само раптово гасло, мені ввижалося, що й там комісари. Що й там людей силоміць садовлять на сани і вивозять по-більшовицьки в сніги.

Я не забував ту ніч. Не забував усе життя. Ні в Німеччині, ні в Канаді, не забуваю її і зараз в Америці.

Ми йшли глибокими снігами, мертвими вулицями Миргорода. Молода мама і трійко маленьких хлопчиків. Уже ні в кого не світилось. Було так холодно, що навіть собаки не гавкали. Йшли від сусідів до сусідів. Прийшли до Паська. Він, здається, працював у Харкові електриком. А хата тут була, в Миргороді. Додому приїжджав вряди-годи. Тієї ночі, на наше щастя, він був удома.

Впустив нас у хату. Знав чи не знав про наше горе, але, ризикуючи своєю роботою, запросив до кімнати. Мама, утомлена, з Іваном на руках, присіла на стільчик. Ми переминалися з ноги на ногу. Говорив Пасько. Ми слухали:

— Гаразд, Марино Василівно. Живіть з дітьми у мене. Але батька і чоловіка я не можу прийняти... Виженуть, як вас, з хати, ще й відберуть її чи віддадуть якомусь активісту...

Мама йому дуже довго дякувала. Просила взяти гроші за наш постій. Він відмовився. Тільки сказав:

— Залиште дітям на молочко...

А вранці зібрався і виїхав до Харкова на роботу. Так ми того пам'ятного року оселилися у хаті доброго дядька Паська.

Чергова втеча

Улітку 1930 року в Миргороді влаштували облаву. Забрали багатьох: священиків, вчителів, кооператорів тощо. На залізничній станції затримали нашого батька, який саме приїхав додому. А дома арештували двох братів моєї матері, двох маминих дядьків, трьох зятів – чоловіків маминих сестер.

Після арешту батька, дідуся та інших родичів мама пішла до колишньої земської управи. Взяла з собою мене та п'ятирічного Івана. Біля воріт з довгою гвинтівкою стояв гепеушник, а збоку біля нього група цивільних-охоронців без зброї. Серед них був один наш знайомий. Сусіда по Бережанській вулиці. Він удав, що маму не бачить або взагалі її не знає. Мама ніколи не засуджувала його за це. Казала: у нього, синочки, восьмеро таких, як ви. Мусив так поводитися. Ми підійшли до цивільних охоронців. Мама почала розпитувати, що і як. Один буркнув:

— Завтра приходьте. Харчі візьміть. У нас нема чим їх годувати.

Наступного дня мама зав'язала вузлик з харчами і ми знову подалися до управи. Сусіда з Бережанської якось боком сам підійшов до нас і прошепотів:

— Марино, ти тільки виду не подавай. Дивись кудись убік і слухай. Після обіду їх будуть виводити на прогулянку, так ти чекай отам, у кутку біля паркана. Там і поговориш, – сказав він і пішов, задерши голову до неба. Як гусак. Смішний дядько був. Але добрий.

Батька серед арештованих я побачив одразу, як тільки їх вивели із приміщення. Заріс, лице темне, змарніле, невиспане. Підійшов до паркана, став до нас спиною. Говорив швидко, хотів встигнути все сказати:

— Марино, суши сухарі, – запам'ятав я перші його слова. – Облатай дітей. Відбери найтепліше. Нас вивозитимуть у Сибір.

— І дітей, Гришо?

— Дітей залиш на когось у Миргороді. Сама придумай. Ти у мене розумна. Діти повинні жити...

Підійшов гепеушник. Щось крикнув. Тато пішов.

Страшнішого дня, здається, ми не знали. Навіть той день, коли нас викинули за Миргородом у сніг, а гепеушник ударив мене моїм же чобітком в обличчя, здавався тепер забавкою.

Від управи ми повернулись до Паськового двору. Мама стала перед іконою. Молилася. Я прислухався. Вона просила у Бога собі смерті, аби лише не бачити того, що чекає її дітей.

До батька ми ходили кілька днів поспіль. До того паркана. Вартові немов не бачили нас. Гепеушник з гвинтівкою, вищою за нього самого, стояв, ніби багнет проковтнув. Теж не дуже звертав на нас увагу. Аби тільки ніхто через паркан не ліз. Час від часу він нагадував про це, кричав:

— Стрілятиму на місці!

Батько повторював, благав, просив матір:

— Дітей залиш. Молю тебе. На бабусю...

— Вона вже в літах. Сама в чужих людей тулиться... Батько більше нічого не сказав. Я дивився на нього – він був змарнілий. Обличчя запухле. Сам на себе не схожий. Мама запитала:

— Били?

— Ні. У камерах дихати нічим. Спимо стоячи. Один в одного на плечах. Чоловік по двісті в одній кімнатці. Сказали, вивозитимуть нас у Караганду...

Ми попрощались і пішли. По дорозі нас нагнав сусіда з Бережанської. У нього закінчилась зміна. Мама зраділа йому як рідному. Він розповів, що минулої ночі вивезли чоловік триста. Підігнали "телятник" і на Сибір. Завтра чергову партію...

— А чи можна хоч дізнатися куди? – запитала мама.

— Спробую. Завтра наряд гляну...

Мама щиро йому подякувала за його людське серце.

Прийшли додому, а тут господар. З Харкова Пасько приїхав. Мати привіталася з ним і відчула: щось негаразд. Пасько стояв насуплений. В очі мамі не дивився.

— Мене в Харкові, Марино Василівно, звільнили з роботи. Так що вибачайте. Грошей я з вас не беру, але... Самі розумієте...

Добре, що надворі стояло літо – тепле, лагідне. Ми щиро подякували дядькові Паськові і, як цигани, пішли по Миргороду від хати до хати. Просились переночувати, та марно. Нам виносили груші, яблука, хтось навіть півкурки вареної дав, але на ніч ніхто не пустив. В усіх на устах одна й та ж фраза:

— Пробач, Марино, але ми боїмось...

Знайомі порадили завітати до Софії Черешанської. Жила вона на околиці. Бездітна та й уже в літах жінка. Коли ми підійшли до її хати, вона саме стояла, спершись на ворота. Мама привіталась.

— Тітко Софіє, пригадуєте мене? Я у вас позавчора ще нитки купувала...

— Аякже, пригадую. Це ж вас, бідних, розорили. Ви ж Воскобійники?

— Так, – підтвердила мама. – У нас ще одна біда. Ніде жити – пустіть хоч переночувати.

— А чоловік?

— Він арештований!

— А ваш батько? – все допитувалася Черешанська.

— Також арештований. У Лубнах сидить...

Потім тітка глянула на нас. Видно, ми їй страшенно не подобались.

— Не люблю я шибеників. У мене сад, грядки з морквою. Огірочки. Помідори. Я з ними, шибениками, все літо воюю. Зими через них дочекатись не можу. Хоч сама дуже літо люблю. Не можу намилуватися. Так не дають же...

— Мої горя зазнали, вони вам клопоту не завдадуть. Навпаки, ще й сад стерегтимуть. Можете спокійно ходити на роботі. Удома буде лад. Повірте нам. Якщо, не доведи Господи, щось не так – одразу виганяйте...

Останні слова, видно, вплинули на тітку Софію, бо та, щось неохоче буркнувши, відчинила хвіртку.

Ми перетягли в двір свого возика. Зняли з нього подушку, ліжник, ряденце, книжки, ложки, посуд. Тітка Софія дивилась на нас, і обличчя її ставало то рум'яним, то блідим. Серце казало: впусти, а розум диктував: вижени. Не вигнала.

Хата у Софії Черешанської була невеличка: на дві кімнатки. Одна – нам, друга – їй. Ми одразу застелили підлогу, нашвидкуруч щось з'їли і полягали утрьох, один побіля одного, спати. Мама ще гомоніла з тіткою Софією.

Вранці ми попрокидалися. Тітка Софія принесла з городу молодої цибулі, часничину, букет квітів.

— Веселіше, як у хаті квіти. Хай хлопці грушок собі назбирають. Тільки з дерева хай не рвуть. А я пішла на роботу...

Ми з Михайлом кинулися у сад. Іван за нами. Назбирали грушок, яблук. Я ще й десять копійок знайшов у дворі. Потім – ще п'ять. Похвалився мамі. На хліб буде.

— Де ти їх, сину, знайшов? Покажи мені, де саме.

Я спочатку нічого не зрозумів, але показав, як мама просила. Вона взяла у мене копійки і поклала точно на те саме місце. Тоді покликала до себе усіх нас. Як квочка курчаток. Присіла на призьбу і тихо мовила:

— Дітки, ми у чужому дворі. Без дозволу тітки Софії я вам не дозволяю ні до чого навіть доторкатися: ні до грушок, ні до яблук, ні до копійок...

Уже пізніше я зрозумів "урок" тітки Софії. Вона нас тими копійками перевіряла на чесність. З часом, ставши босом, я час від часу і сам випробовував "метод тітки Софії". Досить-таки ефективний, мушу сказати. І психологічно виправданий.

А тоді ми взялися за віники, попідмітали подвір'я. Повиполювали бур'яни. Мама замела хату. Помила підлогу. Витерла пилюку. Словом, навели лад. Увечері повернулась тітка Софія, глянула на двір, кімнатами пройшлась і аж повеселішала, як сказала мама, я ж віддав їй копійки:

— Підмітали подвір'я, тьотю, оце п'ятнадцать копійок знайшли. Ви, мабуть, загубили...

— Що у тебе за діти такі, Марино? Це ж не діти, а золото. Хай собі ягід нарвуть.

— Ні, тітко Софіє, я їм цього не дозволяю. Ніхто з них до вас ні в сад, ні в город не полізе. Хіба що в хаті самі пригостите. Я так їх привчила.

Після таких маминих слів настав "переломний момент" у нашому житті. Тітка Софія сказала:

— Живіть у мене скільки хочете. Дасть ваш Даль щось краще – переїдете туди. Не дасть – не журіться. Якось перезимуємо.

Надвечір хтось постукав у шибку. Мама прошепотіла:

— Господи милостивий, невже це правда?

Кинулась до вікна. Припала до шибки. Посхоплювалися з долівки і ми.

— Тато! – вихопилося у мене. Михайло пригас палець до уст. Мовляв, побачив – мовчи. Тітки Софії в хаті не було. Якраз десь до сусідів пішла. Поцікавитися останніми новинами. На базар не ходила, новин не знала. Батько зайшов у хату блідий і стривожений.

— Як? Що? Розповідай! – кинулась у батькові обійми мама і вперше при нас поцілувала його.

— Наші випустили. Отой з Бережанської. Сказав: "Тікай, Григорію. Я нічого не бачив. Гепеушник спить". Дай, що там є, на дорогу і чекай вістки. Писатиму, як раніше. Ніби від родича. Від Івана...

Мати зібрала татові грушок, яблук, хліба, сала. Витягла якісь гроші і мовила:

— Це тобі, Гришо, на дорогу. За нас не журись. На городині проживемо. Думай про себе...

Тато вийшов на двір. А звідти – городами, городами на перший-ліпший поїзд.

Наступного дня уранці на базарі до мами підійшов охоронець з Бережанської.

— Марино, чи твій удома? – тихо запитав.

— Немає.

— Оце добре. У тюрмі ґвалт. Кричать: хто тих неповців випустив? Хто на Караганду поїде? Учора поїзд подали. А один вагон не наповнили, недостачило. Сьогодні знову облаву готують. Так що дивись, Марино, якщо Григорій десь ще тут, то хай краще, якщо зможе... – Він раптом замовк і зблід. Базар оточували гепеушники і кінна міліція...

Пам’яті дідусів

1931 рік в історію нашого життя увійшов як рік смерті обох наших дідусів. І маминого батька, і татового. Мені важко згадувати той час. Ми тоді тяжко бідували. Батько переховувався від висилки на північ Росії десь у Харкові. Ховався, як вовк, від знайомих. Аби не донесли, де його бачили, не видали. Адже буйним квітом квітла сталінська епоха доносів: батька на сина, сина на брата.

Діда Василя Воскобійника серед зими, як і нас, викинули у сніг. Під чужою хатою. Паралізованого, розбитого. Та мушу зробити певний відступ.

Я не знаю, що може бути страшнішим від того, що пережили обидва мої дідусі в роки "великого сталінського перелому". Я кажу не про їхній фізичний стан. Кажу про їхню моральну велич. Подібного я в жодній книзі, які мені доводилось читати, не зустрічав. Посудіть самі. Дідусь Василь по татовій лінії добровільно йде зі своєї хати, аби нас не вигнали. Вважає за необхідне вчинити саме так. Іде в ім'я того, щоб його трьох улюблених онуків – Михайла, мене та наймолодшого, Івана, – не вислали в Сибір.

Другий його син, Петро, спився і категорично заявив:

— Батьку, я за вас у Магадан не хочу.

Дідусева донька – татова рідна сестра, або наша рідна тітка, також відмовляється від батька і йде в колгосп. Ми, не маючи уже своєї хати, поневіряємось по далеких родичах і малознайомих людях з добрим серцем, нас пускають, але за однієї умови: без батька і дідуся. Так наказала совєтська влада.

"Куди ж мені йти у п'ятдесят з лишком років?" – питає він себе. І сам собі відповідає: "Мені пряма дорога живцем у могилу!"

Над ним ніхто не може змилуватись. Недремне око стежить за кожним його кроком. Улітку він пасе чужих корів і спить під золотими зорями, які йому такими аж ніяк не здаються. Восени ховається по конюшнях та скиртах соломи або сіна, боячись колгоспних сторожів та їхніх собак.

Стара людина місяцами не знає, що таке гаряча й рідка страва. Не знає, що таке подушка, яку він бачить тільки у сні. І в тому ж сні його майже щоночі кличе до себе дружина – наша бабуся. З того світу кличе: "Плюнь ти на тих комуністів-більшовиків, приходь у мій прекрасний і справедливий світ. У світ людської радості і Божої благодаті".

Дід у снах щоночі рветься до того світу, але крила його підтинаються. Вони його туди не несуть. Йому, щоб потрапити у небесний рай, потрібно ще пожити деякий час у "раю комуністичному".

Надходить пізня сльотава осінь. З холодними ранками і довгими-довгими осінніми дощами.

Дочка на свій страх і ризик переховує батька у чужому хліві. Там, де хтось тримав свиней та корів. Про це не повинні знати ні сусіди, ні родичі, а тим більше гепеушники. Останні, як скажені пси, нишпорять по Миргороду в пошуках передчасно постарілого діда, якому п'ятдесят сім років. Шукають день і ніч страшного "ворога народу", боячись, що він зі своїм паралічем, животінням у комуністичному "раю" похитне підвалини і міць більшовицької влади.

"По необ'ятной родінє" прокочується дике сталінське: діти за батьків не відповідають – і народжується рух сибірського піонера Павліка Морозова, який продає совєтській владі свого батька. Народжуються піонерські загони, дружини імені Павліка Морозова. Юні члени ленінської спілки піонерів стають на вахту імені Павліка Морозова і урочисто клянуться перед червоним полотном, що і вони віднині стануть гідними його послідовниками. Онука діда Василя однією з перших стає в ряди послідовників сибірського піонера. Одурманене словесним совєтсько-більшовицьким чадом дитя гордо заявляє в школі, що її рідний дід Василь Йосипович Воскобійник переховується від совєтської власті у хліві. І каже де.

Розбитого паралічем дідуся кладуть на сани і привозять до хати Паськів. Тут його скидають прямо на вулиці. Наша мама – не рідна його донька – на свій страх і ризик, поки немає хазяїна хати, перетягує дідуся до чужого двору. Підбирає на вулиці викинуте піонеркою-морозівкою те, що колись називалось одягом. Відмиває, переодягає і напоює дідуся чаєм із вишневих гілок. Без цукру.

Так помирав заможний господар, який на цій землі, окрім добра, нічого не творив. Так закінчив життя мій дідусь Василь Йосипович Воскобійник на п'ятдесят дев'ятому році. В тому віці дозрілий талант кожної людини тільки починає давати чи не найкращі плоди життєвої мудрості і досвіду.

Не краще склалась доля і в другого мого дідуся – Василя Григоровича Шумейка – маминого батька. Після жнив його з Лубен відправляють разом з іншими хліборобами на чергову "будову соціалізму" – в Маріуполь.

Там селянина-хлібороба перекваліфіковують на металурга і совєтського "кар'єриста" (чорна праця з кайлом у кар'єрі), і починається "трудове перевиховання" ворожого совєтській владі елемента в "людину нового типу".

Мій тато, на прохання мами, прямо з Харкова поїхав у той Маріуполь. Взяв чисту білизну. Бо від дідуся прийшов лист. Він писав, що "воші їх заїдають – спасу нема". Я малим ще й не знав, що таке воші. Гадав, то така порода собак, що охороняють бараки. Пізніше скуштував тих "собак" на собі. Батько знайшов дідуся. Перетягнув по другий бік колючого дроту.

Запропонув: "Тікаймо, тату". Дідусь відмовився. Сказав: "Гришо, мені залишилося двадцять днів, і мене випустять. Тільки норму свою виконаю".

Не виконав дідусь своєї комуністичної норми. Через десять днів тиф скосив його, як і решту славних українських хліборобів, що були там, із дванадцяти тисяч у концтаборі залишилося тільки шістдесят душ. Це на той день, коли тато вдруге приїхав забирати дідуся Василя. Батькові видали на руки дві довідки: одну про дату смерті, а другу, що дідусь – невідомо від чого – реабілітований. Де дідусева могила, нам так ніколи й не вдалося дізнатися. Знаємо, що вона називається "братська" і глибоко прихована десь під маріупольською землею.

А тим часом ми почувалися абсолютними сиротами. Хоч знали, що у нас ще є тато, якого ми останніми місяцями не бачили. Слава Богу, була й мама. Вона належала до вольових жінок. Майже ніколи не плакала. Трималась мужньо. Мабуть, її материнський інстинкт підказував: треба вижити. Дітей врятувати, хоч би чого це їй коштувало. Вона нам ніколи нічого про свої переживання не казала, але ми, сини, пізніше й самі все зрозуміли. Так воно було. Не інакше. Інакше не могло бути.

У пошуках чергового притулку

або знову бездомні

Десь навесні 1932 року Софія Черешанська повернулася з роботи зажурена. Її знайомий з робітничої їдальні порадив їй виселити нас зі своєї хати, якщо вона не хоче неприємностей від місцевої влади. Бо начебто у міськраду хтось прислав аж три доноси, що родина Григорія Воскобійника переховується у Софії Черешанської. Ніби так він і сказав:

— Передай Марині Василівні, хай краще з Миргорода кудись виїдуть. Найкраще в Росію. Там Сталін, здається, росіян не так переслідує. А з Гришею зв'яжуться, повідомлять. Він чоловік розумний. Щось придумає.

Ми подякували тітці Софії, зібрали свої пакуночки, поклали їх на візочок і побрели Миргородом у пошуках третьої хати. Пройшли повз свою. Мати відвернулася, аби ми не дивилися. Нас тепер було тільки троє: мама, я та Іван. Михайло уже татові допомагав по роботі. У Харкові. Мав чотирнадцять років. Вони там у кооперації щось навантажували – розвантажували. Тато за вантажника був, а Михайло ходив у нього в підсобниках. Але тим уже гордився – сам копійку собі на хліб заробляв. Одного разу приїхав як дорослий. Нам гостинці привіз. Мені – циркуля і лінійку, Іванові – коробку кольорових олівців, мамі – квітчасту хустку. Хоч один уже на ноги зіп'явся.

Жаль нам було з Черешанською прощатися. Гарна вона була людина. Добра і бідна. Ще й до того сім'ї своєї не мала. А до нас вона звикла. Пригадую, притулила мене до себе, коли прощались, а потім відвернулася. Очі кінчиками хустки витерла. Промовила;

— За що людям така кара? Жили люди як люди! А це – не доведи Господи.

Тітка Черешанська до грамотних жінок належала. Колись вчителювала. А на старість літ відмовилась. Казала:

— Дуже я вже язиката. Колись не стримаюсь. Скажу, що думаю, от мене й зроблять "ворогом народу". Хай вони між собою казяться. Собаки.

"Собаки" було в неї улюблене слово. Вона часто його повторювала. Липуче слово таке. На всі випадки життя: "Ух ти, собака!" Або: "От собака!" "А собаки б вас з'їли". "Це не люди – собаки", – найчастіше казала вона.

Від тітки Черешанської ми спочатку пішли до бабусі Шумейчихи. Так по-вуличному на мамину маму люди казали. Жила вона також не в своїй хаті, а в приймах у доброї й веселої на вдачу тітки Уляни Семенченчихи.

Бабуся за останні роки зовсім постаріла. Стала начебто нижчою. А може, це я підріс. Сухенька була, висохла, зморщена, як пересушена слива. Й з лиця почорніла. Дуже за дідусем побивалася. Все хотіла з татом у Маріуполь поїхати. Хоч перед смертю чоловіка побачити. Але тато її запевнив: через 20 днів дідусь повернеться. Потерпіть. Недовго чекати. Та не судилося дочекатися. Все побивалася: невідомо де й могилка його. Ні піти, ні квіточки посадити.

Побачивши нас, бабуся зраділа. Аж сплеснула худенькими руками.

— Дітоньки! – І в сльози. Візочок, який я за собою тягнув, сказав їй про все. Вона нічого більше й не питала. Просто відчинила перед нами хвіртку і пропустила у двір. Підійшла тітка Семенченчиха. Привіталася. Нічого не розпитувала. Одразу запросила до хати. Посадила за стіл. Налила по чарці. На мене глянула і мені налила:

— Ти вже козак. Можеш випити.

Мама заборонила. Тітка відказала:

— Таке гірке життя. Хай і він спробує. Не мед уже п'ємо. Мед більшовики викачали. Хай він їм животом вилізе. Щоб і не відмилися.

Веселої вдачі була тітка. Ніколи не сумувала. Все жартувала. А коли випивала чарку, то могла й гопака по хаті врізати, метелицю. Заспівати пісню. Пройде повз двір гепеушник чи якийсь активіст із місцевих, а вона йому, було, заспіває:

Соловки, Соловки,
Я вас не боюся.
Бо майстерниця така,
Що й там оженюся...

Більшість частівок, мабуть, сама й придумувала. Бо, скажімо, про ті Соловки співала щоразу по-іншому, з іншим змістом. Якось один гепеушник зупинився і сказав:

— Прикуси язика...

А вона йому:

— Чим ти мене лякаєш? Сибіром? Я уже маю свій Сибір. На Україні. Хіба ще треба Караганди? Ти зайди у мій двір. Поглянь, як я живу. Виписуй наряд, я поїду із задоволенням. Тільки щоб ти мене супровождав. Хоч на Колиму, а хоч на край світу. Погоджуйся, поки я не передумала...

Гепеушник не знав, що й сказати. Все кашкета на голові поправляв.

— Заберу! – погрозив.

— Забирай. У мене навіть гною нема. Бо нема кому... Ти мене зрозумів. Мабуть, розумний. Петлиці на комірі маєш...

Гепеушник дав їй спокій. Але вона уже не могла заспокоїтись. Вийшла за ворота і крикнула йому услід:

— Куди ж ти пішов? Запиши мене у середнячки. Одна торба спереду, а друга ззаду. Обидві полатані, а я посередині...

Любили ми бабу Семененченчиху. У її дворі Україною неначе запахло. Так казала мама. Бо за останніх кілька років ми ні пісень, ні сміху не чули.

— Не переживай, Марино. Пережили двадцять перший рік – переживемо й їх. Ще й твоїх хлопців оженимо. Баба внуків дочекається. Не журись. Хай наші вороги журяться... А ти, синку, мабуть, уперше чарку в руці тримаєш, хоч пригуби. Зрозумієш, коли на весіллі п'ють, чому "гірко" кричать. Але ніколи в житті не пий цього зілля. Воно до добра не доводить. Сьогодні ти заробив. Я бачила, як ти того возика за собою тягнув. Пригуби... Це вишнівка. А Іван хай ягоди їсть.

Того вечора у тітки Уляни я й справді першу чарочку вишнівки випив. Ударила вона мені в голову таки добряче. Після того сів і, як мама сказала, почав писати листа до Михайла у Харків. Знали — він татові усе передать. До тата не писали. Боялись.

Написав я йому, що тітка Черешанська сказала негайно виїжджати. На Україні знову арешти, облави. Нібито плану по вивезенню "ворожих елементів" не виконали. Люди в колгоспи не хотіли йти. Казали:

— Я ще подумаю. Партія каже: це справа добровільна... Так що ви мене силою не заганяйте. Я газети читаю.

Нарешті ми одержали від батька листа. А десь через тиждень приїхав він і сам. Як завжди в останні роки, пізно вночі. Сказав, що на станції тихо. Не видно жодного міліціонера. Звелів збиратись. Ми довго й не барилися – все підготували заздалегідь, поцілували бабусю Марію, Івана, який у неї залишався. Тітка Уляна Семенченчиха обняла нас, промовила:

— Ходіть здорові! – і заплакала. Це мене здивувало. Я виду не подав. А потім довго думав: "Така весела, смілива, життєрадісна, а тут..." Пізніше зрозумів: за тією удаваною веселістю її ховалась гарна і добра душа тітки Уляни Семенченчихи.

Йшли ми городами. Щоб ніхто не помітив. І тільки тоді найстрашніше залишилось позаду, коли поїзд рушив. Ми сиділи по різних купе. Про всяк випадок. І не могли дочекатися коли кінчиться Україна. Перший раз у житті так думали' Швидше б у Росію. Там, гадали, уже не заберуть. Не відправлять до Сибіру... Так мріялось. А чи це так? Відповісти на це питання ніхто не міг...

У Калач-Слободі

У Калач-Слободу, що у Воронезькій області, поїзд прибув на світанку. Візника на таких маленьких станціях годі знайти. Ми йшли довгими, ще темними, холодними вулицями. Десь далеко за обрієм прокидалося сонце, посилало перші свої промені. Світало. Хотілось вірити, що й для нас з цього ранку почнеться нове життя.

Уже мело першим сухим снігом і піском. Забивало дихання, пісок потрапляв на зуби. Тріскотів. До квартири, яку найняв тато, було шість кілометрів. Я страшенно мерз і насилу витримував дорогу. Обличчя дерев'яніло. Мама терла мені щоки, кутала в хустку.

Воронезька область в основному заселена українцями. Частина її свого часу належала Україні. Як, скажімо, місто Таганрог, що в Ростовській області. Таганрог певний час навіть був столицею України. Щоправда, більшовицькою столицею. Ленін там посадив український совєтський уряд. Як противагу Центральній Раді. А згодом, як це полюбляють говорити російські завойовники, вони прорубали "вікно на Південь", до Азовського моря. Так українське місто Таганрог – екс-столиця України на виїзді – стало російським містом. Не могла ж Москва українцям повністю залишити те море, таке багате на осетрові риби. Тоді навіть українські більшовики запротестували проти цього "вікна на Південь". Але той протест червона Москва відхилила, заявивши, що тут "будет русская земля". У своєму загарбницькому стилі. Без усяких аргументів. За принципом: в кого сила, в того й права. У того й закон.

Коли ми їхали в ці краї, то нас із Михайлом, зрозуміла річ, цікавило, якою мовою там розмовляють. Адже обидва ми – школярі і хотіли продовжувати навчання в українській школі. Але, незважаючи на русифікацію, у Калач-Слободі у 1932 році в усіх школах навчання ще проводилося українською мовою. Це нас втішило. Жили там і росіяни, але вони складали меншість і зовсім не протестували проти українських шкіл, як це спостерігається нині навіть на півдні України.

У Калач-Слободі ми найняли невеличку кімнату. Жили в ній втрьох: батько, мати і я. Іван, як я вже казав, залишився в Миргороді з бабусею Марією. Михайло жив у гуртожитку при місцевому технікумі. Там він проходив підготовчі курси до вступу у той учбовий заклад.

Батько влаштувався на роботу на місцевій птахофабриці. А мама якогось дня гарно одяглася і пішла до млина. Була в короткому, запам'яталося, українському вишитому кожушку, квітчастій хустці, що її Михайло з Харкова привіз як гостинець. Один із мельників як глянув та й каже:

— Смотрі, настоящая українка прішла...

— Хлопці, у вас борошна можна купити?

— А что такое "борошно"?

— Ну, мука по-вашому.

— А, мука... Для такой красавіци сколько завгодно... І мукі, і борошна, – жартували мельники.

Мати порадилася з батьком. Найняли підводу і поїхали до млина. За гроші, що взяли за обручку, купили двадцять пудів борошна. Батько ще взяв пляшку "казьонки", кільце ковбаси, хліба. Пригостив мельників.

Усі залишилися задоволені.

Тепер ми мали хліб і до хліба. З Михайлом батьки домовились: на випадок чого – ми далекі родичі. Мама для нього – тітка, тато – дядько. Хай вчиться.

Михайло далеко жив від нас. Мама зустрічалась з ним десь біля мосту в Калач-Слободі. Там рано-вранці Михайло забирав материну "допомогу". Тепер мама уже могла йому не тільки картоплю печену принести, але й пирогів, вареників, з півдесятка яєць. Аби вчився.

Напередодні Різдва ми з мамою пішли до церкви. Тут усе було як у нас. Тільки відправу справляли старослов'янською. Раптом мамі стало погано. Видно, правду в народі кажуть: жінки мають два розуми, другий з яких – інстинкт. Мама потягла мене надвір.

— Йдемо, сину, додому.

— Що трапилося? – глянув я в мамині очі.

— Не знаю, синочку, але серце щось неспокійне...

Ми не йшли додому – бігли. Я нічого не розумів. Тато сидів у хаті.

Мама полегшено зітхнула, перехрестилась.

— Ти вдома? – спитала здивовано.

Батько посміхнувся.

— А ти мене хіба не бачиш? Перед тобою хтось інший сидить?

— Щось в церкві зробилося... Якийсь голос каже: іди додому. Григорія забрали.

— Ну, це в тебе від Миргорода. Тут, гадаю, минеться. Люди розповідали, що в Калач-Слободі давно уже нікого не арештовували. Правда, з Кубані та Дону козаків, буває, везуть, а так тихо....

Раптом у двері постукали. Мама відчинила і обімліла. На порозі стояли двоє в російських "полушубках". У малинових кашкетах. Гепеу...

— Ти Воскобойнік? Вставай, пайдьом с намі...

Разом з батьком забрали і сусідів – Даниленків. Здається, вони приїхали з Вінниці. Мати хотіла дати батькові якісь харчі. Та він відмовився.

— Як беруть, то хай і годують. Нехай буде вам.

Мати кожного дня ходила до Базару. Так називався у Калач-Слободі куток. Там за колючим дротом була тюрма. Батька час від часу виводили на прогулянку. Мати одного разу допросилася, дозволили батькові підійти до воріт. Тато взяв передачу. Подякував. І додав:

— Одну воду дають. Сказали – у Сибір вивозитимуть. Роздобудь куті й сиру їсти можна. Бо інакше, каже дехто, до Сибіру не дотягнемо...

Через три дні батька з тюрми перевели у бараки. Ближче до станції. Чи то поїздів не вистачало, чи ще там чогось. Але незабаром тата і дядька Даниленка відпустили. Звеліли: сидіть дома, чекайте. Нема чим вас годувати.

У тюрмі й у тих бараках сиділи переважно люди з України й Кубані. Один гепеушник, що випускав ув'язнених, сказав:

— Їдьте звідси, хохли, на всі чотири сторони. По-доброму раджу. Нам спокійніше буде без вас.

— Куди ж тепер, Грилю? Так усе добре складалося: Михайло на курсах, хлопці – у школі... У тебе робота. В хаті тепло. Є що їсти...

— Сказали на Україну повертатися. Інакше заберуть. Один дядько, що недавно з України, розповідав, ніби там голод почався. А чекіст його перебив: "Нє болтай лішнєго. Нікакого там голода нєт. На Україні – і голод! Возвращайся дамой!"

— Що ж нам робити?

— Вас залишу тут. А сам... щось буду думати. Повертатися я не збираюся.

Через тиждень випадково зустріли ще одного знайомого з Миргорода. Він підтвердив: на Україні голод. Застеріг, щоб і не думали повертатися, бо там нічого їсти. Люди ловлять собак і котів. Казав, що дуже багато людей у містах, ідуть із сіл в надії порятуватися там від голоду. Там і вмирають. Їх щодня цілими підводами кудись вивозять. Одні кажуть, що їх спалюють. Інші – залишають до весни, бо земля тверда, ям не накопаєшся. Вивозять і мертвих, і напівживих. Ті вмирають уже по дорозі. Ми слухали, і нам не вірилось, що таке може бути.

Розповів той знайомий і про тітку Юхименчиху, яка довгий час жила на колгоспному подвір'ї у своїй хаті. Люди не хотіли, щоб її виселили, а начальство вимагало. А це пішла на базар, повернулася, а хату трактором знесли. Речі усі в рів поскидали. Тепер тітка Юхименчиха із сином живуть у Шапочків.

З харчів у Миргороді, вів далі дядько, нічого нема. Ні за які гроші нічого не купиш. Сказав, що так по всій Україні. Як в інших республіках, не знає. Туди з України не випускають. Як саме виїхав, він не сказав, але не на даху. Бо на даху просто пристрілювали.

Батько спакував з мамою дві посилки і вислав бабі Марії. Бо з нею ж залишився наш Іван. Ми, здається, усе врахували. Забули тільки про одне: ми жили у той час у грабіжницькій державі, і ті дві посилки, куплені на останню бабусину обручку, "билі із'яти в пользу совєтського гасударства – страни рабочіх і крестьян".

Отримавши таку цидулку, ми уже знали, що більшовицька Москва запланувала втілити свою давню мрію нарешті в життя – винищити українців фізично, голодом. А на їх місце переселити росіян. Уже після голоду. Так воно й трапилося.

Під конвоєм... у "телятнику"

У Калач-Слободі нам не вдалося затриматись надовго. Тата ще двічі арештовували і двічі відпускали. Разом з Даниленком. Чи то харчів гепеушники не мали, чи то в Сталіна під час індустріалізації "страни" вагони колючим дротом були зайняті, чи то вагонів-"телятників" не вистачало. Важко сказати. Батько щодня ходив відмічатися в "малинових кашкетів". Ті йому кілька разів нагадували:

— Воскобойнік, лучше уезжай дамой...

Тато не слухався. Тієї і для мене, і для мами пам'ятної ночі під'їхали до нашого двору в черговий раз гепеушники. На санях. Як і в Миргороді – вночі. Тільки ще пізніше. Сказали:

— Собірайтесь усе без ісключєнія...

Ми не поспішаючи повдягались, поки там, за стінкою, сімейство Даниленків із Вінниці намагалося довести щось гепеушникам.

"Невже знову у сніг викинуть?" – майнула у мене думка.

На вулиці стояв мороз близько 40 градусів. Це нам усім тоді запам'яталося добре. Сухий вітер десь з Азова ніс пісок. Сік ним по обличчю. Їхали ми на тих санях мовчки. Михайло залишився в гуртожитку технікуму. Мама молилась Богу уже не за нас, а за нього. Аби лише його не знайшли, не забрали. Ми ж тут хоч разом.

Зупинились ми біля станції. Повз нас проїжджали сани за саньми. Не порожні, а з голими людьми. Це були трупи. Ніколи в житті я такого жаху більше не бачив. Тьмяно падало світло від єдиного на пероні ліхтаря. Вітер утих. Сіяв ледь помітний сніжок. Затверділі на морозі трупи гепеушники і солдати брали за руки, за ноги, що не згиналися, і кидали прямо у вагони. Спочатку вони сильно гупали об дерев'яні підлоги. Потім – приглушено. Те, що звалось ще недавно дітьми, лунко гупало об стінки вагонів. Менші трупи мали меншу вагу, і їх закидали подалі, щоб більше влізло. Отож трупики з потріском залітали аж у кутки. Після цього знову бралися за "дорослих": жінок, дядьків.

Батько повернув мені голову у протилежний бік. Сердито мовив:

— Я тебе прошу, не дивись...

Я й сам відвернувся. Тільки мимовільно прислухався. Звуки повторювалися. Навіть якось ближче і гучніше, ніж це було досі. Здогадався: закидають новий вагон. Цей, що стоїть ближче до нас.

— Господи, – шепотіли мамині губи. – Куди ж їх можуть везти? Для чого? Хіба не простіше закопати тут?

На це питання ніхто не міг тоді з присутніх відповісти. Окрім, звичайно, гепеушників. Ті мовчали. Мовчки творили свою чорну справу.

— Спаси і помилуй! Що ж це за влада на землю прийшла? – подала голос дружина Даниленка тітка Одарка. – Невже і нас разом з цими людьми?

Під'їхало ще кілька саней. На одних із них родина: батько, мати й семеро діточок. Пуп'янки одне одного менше. Це була сім'я з Києва. Учителів. Ми дізналися про це потім. Разом в одному вагоні їхали.

Нарешті трупи позавантажували. Хтось сказав, що це кубанці. Ті, що в колгосп йти категорично відмовилися. Для живих підігнали інший вагон. Такий самий, як і для мертвяків. Теж "телятник". Гепеушник розчинив двері, гукнув:

— Українци, залізай. Сначала дєті... Нє торопітєсь... На тот свєт все успєєтє!..

До нього підскочив якийсь старший. Витяг наган. Закричав:

— Закрой рот! Расстреляю на месте! Слезай немедленно! Петров, займі єво место!

Підбіг інший солдат-гепеушник. З такою ж довгою гвинтівкою. З багнетом. Став біля вагона, невідривно дивлячись на нас. Навіть не ворушився. Видно, дуже перелякався. За свого товариша. Того повели... Я тільки чув:

— Товаріщ старший лейтенант, я же пошутіл...

Мене підсадили у вагон після "пуп'янків". А я уже підхопив маму. Боявся, що нас, дітей, можуть залишити одних у вагоні. А дорослих на пероні. Закричав:

— Тату, і ви з нами!

Мама ніби відчула мій переляк, підскочила до дверей, подала батькові руку. Він пружно вскочив сам.

— Не бійтесь. Я вас одних не покину. Хіба що на місці пристрелять...

Останніми у наш вагон сіли два кримських татарина. Казали: "Ми нє с України. Ми с Крима", – все одно не допомогло. За ними й зачинили двері. Стало темно, як у льоху серед ночі. Хтось подав голос: "У кого сірники є?" Раптом двері знову відчинилися. Тільки смужечка світла від ліхтаря на підлогу упала. Щось у вагон кинули.

Запахло хлібом. Так і є. Чотири буханці. Учителька з Києва їх узяла. Почала ділити на всіх порівну. Мама сказала їй:

— Жіночко, ви собі лишіть трохи більше. У вас маленькі дітки.

Та подякувала, але все одно поділила порівну. Мама потім передала їй один шматок нашого хліба. У нас і свій хліб у торбі був. А дядьки тим часом заходились добувати дрова. Хтось відірвав мало не цілу дошку. Даниленко застеріг:

— Дивіться, а то вагон ребрами засвітить.

Розтопили "буржуйку". Стало світліше. Батько сімох дітей поставив на грубку чайник. Нас, малих, поклали, постеливши на підлозі ближче до вогню. Але так щоб, не дай Боже, іскра не впала. Перед цим чаєм напоїли. По півкварти дали. Жінки прикрили нас. Я швидко заснув. Прокинувся від холоду. Відчинили двері. Стояли посеред якогось лісу. Той самий гепеушник, що підмінив товариша, скомандував:

— Вихаді. Только бистро. Жєнщіни налево, мужчіни направо. Нє вздумайте бежать – пуля догоніт...

Тато сказав:

— Тут не викидатимуть. Випустили до вітру.

Даниленко додав:

— Щось це на Сибір не схоже...

— Нє разгаварівать, – підійшов старший лейтенант. Якийсь дядько з сусіднього вагона набрав снігу в чобіт – добути води. У вагон заскакував на одній босій. Бідні люди й набрати снігу не мали у що.

Нас перерахували. І знову зачинили за нами двері. Чоловіки виходом "до вітру" розпорядилися по-хазяйськи. Кожний з лісу приніс по деревинці. Хто більшу, хто меншу, а все було що в "буржуйку" кинути. А вона жерла дрова, ніби з десяток днів не їла. Так мені тоді, малому, здавалося.

— Сюди б вугілля з мішок. Було б як у Ташкенті, – кинув репліку дядько Даниленко. Його тітка Одарка навіть не підводилася. Усю дорогу спала.

— От маю жінку, – не замовкав вінничанин. – Міняє професію. Як тільки совєтська влада загориться, вона до них у пожежники піде...

Тітка Одарка, не піднімаючи голови, й собі озвалася:

— Поговори мені... Хай її чорти гасять!

Київській учитель злякався. Підняв окуляри на носі і жалібно попросив:

— Товариші, я вас попрошу. Тільки без політичних дискусій. У мене семеро дітей... Ми нічого не чули... Правда, Клавдіє Семенівно? – звернувся він до своєї дружини як до свідка.

Зовсім переляканий був чоловік. Маленький, щуплявий. Враження складалось таке, що сам у себе сховається при першій же небезпеці.

Клавдія Семенівна нічого йому не відповіла. Колисала на руках найменшенького. Ще кілька діток до неї горнулося. Голівки їхні лежали у неї на колінах. Старшенькі ж сиділи біля тата. Мовчки дивилися на вогонь. Він зайчиками перебігав по їхніх личках.

Хтось проколупав таки щілину у стінці вагона. Чи не татари, бува? Мій батько підійшов, заглянув у ту щілину. Даниленко сказав:

— Гришо, дивись не зароби виробничої травми. Щоб тебе гепеушник в око не штрикнув.

– Тіпун тобі на язик, – знову подала голос тітка Одарка. – Хоч би тобі прищ там вискочив. Дав тому язику відпочити.

– Оце така плата за любов, – сказав дядько Даниленко. Батько його перебив:

– Здається, ми не в Сибір їдемо!

Всі раптом заговорили. Ніби стривожилися. Так, наче їм хотілось у Сибір, а їх і тут обдурили.

– А куди ж по-вашому? – запитав учитель.

– Ви у нас найграмотніший, вигляньте, зорієнтуйтеся. Здається, на Україну, – відповів йому тато.

– Це може бути, – погодився дядько Даниленко. У Сибіру трупи довго зберігатимуться. А в Україні м'які чорноземи, їх хробаки швидко схрумають. Для совєтської власті первєйшеє удобрєніє.

– Товариші, – ледь не заплакав учитель з Києва, – у мене семеро дітей.

– Що ти всю дорогу хвалишся, – розсердився дядько Даниленко. – Ми з Одаркою бачимо. Не сліпі ж. Молодець! У тебе поглянь яка жінка. Усю дорогу сидить. А моя усю дорогу спить. Звідки в неї діти візьмуться?

– Щоб тобі від цього "телятника" тріска в язику засіла... – підвелась тітка Одарка і оглянулась навколо. Ніби вперше нас побачила. – Ти б хоч на дітей зважав, – кинула вона.

– А що я, щось антипедагогічне сказав? Хай учитель скаже!

– Дай йому спокій. У нього справді одне від одного менше. А, куди нас везуть – тільки ці гепеушники знають...

– Так що ти мені накажеш – не жартувати? Отак лягти і посеред "телятника" на честь п'ятнадцятої річниці Великого Жовтня вмерти?

– Товаришу Даниленко, – це знов учитель.

– Все, замовк. Виключився. Хай товариші татари говорять. Гепеушники все одно їхньої мови не знають. Вам це нічим не буде загрожувати.

Раптом поїзд зупинився. Двері відчинилися. Тато вигукнув:

– Господи! Так це ж Харків!

– Вихаді. Харьков! Прієхалі! – кричав старший на пероні. Даниленко підійшов до гепеушника:

– Спасибі, синок. Той відповів:

– Пажалуста!

– Передай, синок, батьку Сталіну: велике спасибі за нашу счастлівую жізнь. Я ще ні за однієї влади безплатно в столицю не приїжджав.

– Но, но, – розгубився гепеушник. – Ти повєжлєвєй. Тітка Одарка відтягла дядька Даниленка за рукав. Той хотів ще щось сказати. Та не встиг. Дружина не дозволила.

Ми знову в Миргороді

У Харкові, на привокзавальній площі, ми почали розуміти що й до чого. Містом бродили уже опухлі від голоду люди. Стояла черга біля крана, на якому висіла табличка "Кипяток". Люди мріяли хоч водою закропитися. Ніхто не просив милостиню. Не було в кого. Вуркагани, чорні, замурзані, обірвані, неначе повилазили з топки паротяга, побачивши нас, обсипали з усіх сторін.

Малий вурка вибіг наперед і закричав татові:

— Дядя, ти потерял рубль!

Перед нами на землі й справді лежав карбованець. Я подумав, чому ж не підбере той замазура у шапці з надірваним вухом? І як поведеться тато? Батько й бровою не повів. Тільки різко відповів щось вуркаганові. Той підхопив карбованця і з словами "як не ваш, то буде наш" кинувся знов до натовпу, що виходив з "телятників".

Біля якогось стовпа ми зупинилися. Тато обійняв Даниленка, його Одарку. Подоляк, не втрачаючи почуття гумору, промовив до тата:

— Дай Боже, Грилю, може, зустрінемось. Тільки не там, де ми з тобою познайомились. Я не проти третього разу, але тільки не у гепеу. Хай уже краще третього разу за столом. Третьою моя Одарка буде. Правда, вона й сама може випити півлітру. Якщо дадуть. Але хто її у наш совєтський час дасть! Бувай, Грилю! Кінчиться совєтська власть – у Калач-Слободу поїдемо. Меморіальні таблиці повстановлюємо на місцях нашого тимчасового перебування у братній Росії. – Він підняв високо над головою руку, другою взяв за лікоть тітку Одарку і почимчикував назад, на вокзал. Мабуть, вирішили їхати на Вінницю.

Раптом на привокзальній площі почувся крик:

– Людоньки, чемодан украли! .. Людоньки!.. Там же усе моє багатство!..

– Таки піддурила сволота, – оглянувся тато. – Якогось сільського дядька. Піймав би того вуркагана – роздер би. А він мене ото збирався...

Мама здивувалась:

— Тебе? Коли?

– Та з отим карбованцем... Я цих фокусів надивився. Вони й Михайла хотіли надурити. Добре, що я його тоді своєчасно зустрів. А роблять так: старші вуркагани беруть на діло малого. Той вибіга і непомітно кидає перед тобою карбованця. А тоді це зінське щеня підбіга до тебе і кричить: "Дядя, ви потєрялі рубль. С вашего кармана вилєтєл". На цей "рубль" і купуються простачки. Він за тим карбованцем, а той вуркаган, що ззаду, за його чемодан – і забудь, як звали. Отакі фокусники. Шантрапа нещасна. Отой чоловік на карбованця поласився. За карбованця, вважай, чемодан продав.

Тато зупинив візника і назвав адресу. Поїхали ми до давнього татового знайомого. Його прізвища я уже не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки, що батько звертався до нього як до Олексія Даниловича. Він, здається, в кооперації працював. Разом з батьком. Там і наш Михайло під час канікул підробляв.

Олексій Данилович сказав, що Москва забирає все до крихти. Збунтувалися навіть деякі українські більшовики. Та одних позаарештовували, інші самі наклали на себе руки. Діється щось таке, чого історія України ще не знала.

– Гришо, голод буде. Страшний голод. Москва згноїть нас. За непокірність. Або колгосп, або смерть. Третього не дано.

– Та мене ж і в колгосп не приймають. Ви ж знаєте, Даниловичу, я класовий ворог, непман. А той неп самі ж і придумали.

– Самі, Гришо, придумали. Самі й чесний люд пограбували.

– Що ж робити? – запитав батько.

– От цього я тобі не скажу. Ніхто не скаже, що завтра буде. Один Бог знає, але і його вони з нашої хати уже вигнали. У Харкові тобі не раджу залишатися. Тебе на серйозну роботу не візьмуть. Бо – "соціальноє проісхождєніє". Чи як вони там пишуть? А так тобі ніхто й талончика на хліб не дасть. Комуністи з розподільника харчуються, а з ними – гепеу, міліція... А нам смерть... Повільна, страшна. Страшнішої не буває. Не себе жалко. Он його, – показав він на мене. – Якщо він їсти проситиме, а нема що дати? Як це батькам пережити? Ти можеш мені відповісти? У мене самого двоє. Куди їхати? Куди? Поїхав би до Польщі, Чехії, Німеччини... Та хіба це можливо?

Ми трохи посиділи у татового знайомого, погомоніли. Він ще пригостив нас чаєм без цукру.

– Куди ж ви тепер? – запитав Данилович.

— Мабуть, знову в Миргород...

На вокзал ми поверталися пішки – тато добре знав Харків – і бачили безліч селян, що, мов сновиди, мов якісь тіні, приречено кудись брели. Брели, не знаючи куди. Одні – в один бік, інші – в протилежний. Довірливі, наївні, вони вірили і надіялись, що десь тут, у столиці України, їм нібито дадуть якийсь талончик на пайок – не можуть не дати. Адже це у них, у селян, забрано хліб. Забрано їхньою селянською владою. Забрано, щоб рівномірно розподілити його між кожним членом совєтського суспільства. Так їм казали. Тому вони і йшли до міст і містечок. Йшли і не знали, що це їх останній шлях у житті – від більшовицької брехні про справедливість і рівність до реального переходу через штучний голод у кращий і невідомий нікому світ.

Нерадісні ми зійшли на станції "Миргород". Нерадісні й новини чекали на нас тут. Тут, де ми всі народилися. Нікому з нас ще не вірилось, що в Україні розпочався справжній голод. Це було незрозуміло. Адже за якусь ніч їзди від Росії, у Калач-Слободі, є все. Все дешево і всього доста. Я, звісно, не мислив тоді такими категоріями. Але уже пізніше, ще до 1937 року, я чимало чого зрозумів.

Те, що ми бачили в Харкові, – тільки в меншому масштабі – повторилося і в Миргороді. Селяни так само бродили нашим містом. Сиділи під парканами на миргородських вулицях. Сумними очима з останньою надією дивилися на світ Божий і поволі вмирали. Під парканами, під вчорашніми церквами, під нинішніми райкомами, райвиконкомами а чи просто у підворітні, як собаки, яких поганий господар вигнав з двору.

А ми тоді ще не думали й не гадали, що це тільки початок. Попереду йшов страшний, небачений і нечуваний на цій землі тридцять третій.

А нещасні селяни від "своєї" влади чекали "совєтських подачок". Та в більшовиків були зовсім інші плани, розраховані не на їхнє життя, а на їхнє вимирання. Саме вони перші й поклали свої довірливі голови під безжальні жорна тридцять третього року. Все надіялись, все чекали: "батько" Сталін їх не забуде. На голодну смерть не кине, не залишить бодай без скоринки хліба. Кинув і залишив. Не дорікаю жертвам і словом. А розділяю їх плачі й болі. Бо кожному українцеві болить і тридцять третій! Кожний пережив, кожному смерть зазирнула в очі.

Пережив тридцять третій і я. Так, як усі ті, хто вижив.

В епіцентрі тридцять третього...

Мільйони жертв тридцять третього стукають мені в серце.

У той страшний тридцять третій рік наша родина, якщо сказати коротко, вижила тільки завдяки батькові. Не помилюсь, коли додам: як і родина моєї дружини – Оксани та Івана Дроботів. Дії їхньої сім'ї в ті роки дуже подібні до дій моїх батька і мами. Їхній ризик заради виживання сім'ї у тих жахливих умовах надзвичайно схожий між собою.

Наш батько після повернення з Калач-Слободи працював у Якова Даля – нашого квартиранта і директора шовкорадгоспу. Даль тепер був совєтським повновласником нашої хати. Жив, як мати казала, на повну губу удвох з дружиною Наташею. В хаті на дві половини.

Я вже, здається, писав, що Даль на вигляд був надзвичайно строгий чоловік. Мабуть, того вимагав совєтський етикет. Але під своїм партійним квитком носив добре серце, ховаючи це від стороннього ока. Але ми відчували ту доброту. Він, я певний, розумів більше, ніж хтось інший, що сама Москва витворяє з Україною. Бачив, що віжки попустили трохи тільки тому, що усвідомили: за такого голоду люди вимруть геть усі. Навіть такі терпеливі й витривалі, як українці. Зима тридцять третього була така ж люта, як і більшовики. Мама останні свої прикраси, що дістались їй від дідуся, бабусі і тата – обручки, сережки, хрестики – все, що для більшовиків мало цінність, віднесла в "Торгсин". За продукти. Совєтський молох усе те впихав у своє черево, сіючи навколо смерть.

Комісари і гепеушники, комсомольці і активісти (особливо останні – очманілі від більшовицьких обіцянок) з шомполами і списками ще нишпорили по городах, горищах і погребах і забирали геть усе – від недопеченого хліба в печі до горщика вареної картоплі або пшоняної каші, не розуміючи, що й самі вони також доживають останні дні. Завтра, після такої сумлінної роботи для дорогої їхньому ідеологічному серцю Москви, вони стануть звичайнісіньким непотребом. І так само побредуть невідомо куди, і так само падатимуть під райкомівськими, пофарбованими до свят парканами і мовчки, уже без сталінських гасел і транспарантів, помиратимуть від голоду.

Люди чорними, опухлими привидами бродили по сірому місту. Сідали проти вікон совєтських установ, сподіваючись, що влада над ними зглянеться. Чекали на милостиню, хоч на якусь допомогу. Та дарма. І бідолахи тихо вмирали. Часто під бадьорі совєтські марші Дунаєвського, Лебедєва-Кумача та інших совєтських трубадурів-оптимістів.

Не можу забути своїх дитячих миргородських вражень від того, що ми бачили з вікон найманої нами хати. Я і мій молодший брат Іван годинами просиджували біля тих вікон (старший брат Михайло, наш "далекий" родич, залишився у технікумі в Калач-Слободі) і дивилися, як смертні тіні приречено бредуть і бредуть невідомо куди і на твоїх очах падають і більше не піднімаються. На базарній площі Миргорода щоденно підбирали по двадцять-тридцять трупів, по п'ять-шість на вулицях. Деякі села, – знаю з розповідей батьків, – де мешкало по тисячі або по дві тисячі людей, вимерли повністю.

Повністю вимирали колгоспники. Вони були найменш активні і найбільш "віруючі". Вони свято вірили, до останнього свого подиху: це "витравлюють" тільки заможників-непманів, а їх совєтська влада ось-ось порятує. Ніхто тоді не міг і подумати, що червона Москва спустила план їхнього вимирання. Тепер ми зрозуміли, чому в Україну з Калач-Слободи відправили трупи кубанців – далеких нащадків гордого і незалежного українського народу. Викинули як непотріб. Мертвими. На них, кубанців, як і на нас, українців, не діяла ніяка пропаганда і агітація, ніякі заклики й гасла. Вони і ми якими були індивідуалістами й консерваторами, такими і залишилися. Не сприйняли ленінсько-сталінського новаторства.

Пригадується мені ще один епізод тридцять третього року. Пізня весна. Голодували ми страшно. Але вже можна було, як тоді казали, "стати на підножний корм" – їсти зелень. Недалеко від нашої хати, яку ми знову наймали, розкинувся сад шовковиць. За садом я побачив кущі ранніх зелених помідорів.

Я зірвав кілька, ховаючись, щоб ніхто не бачив, і з'їв. У животі майже відразу почалися неймовірні різі. Так ті болі називала мама. Мені всередині хтось неначе гострим ножем різав шлунок. Було дуже боляче і страшно. Я подумав, що помираю. Добіг до стодоли, обіперся на паркан, заплющив очі, зціпив зуби і стояв так якийсь час. Раптом біль минув. Я відчув, що мені кращає, що я чомусь оживаю. Підставив сонячному промінню обличчя і засміявся. Моє тіло і душу огорнуло нечуване досі блаженство.

І раптом ззаду я почув голос тітки Катерини – сестри моєї мами. Вона щось кричала, але до мене не доходив зміст її слів, я був неначе в якомусь сні. А нехай покричить, якщо хоче, майнула в мене думка. Та зненацька тітка так зацідила мені в обличчя, що я ледве не впав на землю.

— Ти що, здурів! – Вона замахнулась ударити мене ще раз, але я напружився з останніх сил і дав ногам волю, поки вона не застосувала руки.

Я подумав, що мене покарано за з'їдені помідори.

Я довго сердився на тітку Катерину. І тільки згодом, – ми жили тоді в Канаді, – коли мама розповідала про голод на Україні двадцать першого і тридцять третього років, я дізнався, що перед самою смертю людина неначе заспокоюється, заплющує очі і тихо прощається з цим світом, йдучи у вічність.

"Так от чому мене тоді ударила тітка Катерина", – подумки мовив я. І все їй простив. Покійній. Вона рятувала мене від передсмертного сну.

Запам'яталася й така картина. Це вже літо тридцять третього. Миргородський курорт. Тепле, лагідне надвечір'я. "Совєтськіє руководітєлі" усі в білому: кашкет, сталінський кітель, штани. Деякі в білих сорочках замість кітеля, в парусинових туфлях, наквацяних зубним порошком. У білому й начальницькі жінки, діти. Одяг білого кольору мав, очевидно, свідчити про віру в "світле майбутнє". "Світле майбутнє" на тлі чорних смертей тридцять третього року.

Свіжопофарбована курортна брама. У неї в'їжджає кілька легкових авто. Мабуть, з Полтави. Духовий оркестр – також у білому – на пагорбі грає вальс "На сопках Маньчжурії". Усі сміються, танцюють. Дітям приїжджого начальства роздають цукерки.

По цей бік брами діти трудового народу, опухлі, худющі, з роздутими животами, блискучими від голоду очима дивляться на все те дійство. Меншенькі простягують рученята. Надіються. Вірять. Їх ніхто не помічає. Для більшовиків це буденна, звична картина. У вихорі вальсу кружляє, здається, їхня радість, втіха і черствість.

"Совєтськіє руководітєлі" будують під оптимістичні марші і вальси "світле майбутнє", а під звуки чорно-зеленого рою мух тихо і мовчки помирають перші "будівники соціалізму". Завтра зранку по бруківках Миргорода прогуркотять вози і підводи. Сп'янілі від смертей і сивухи дядьки братимуть за руки і мертвих, і ще напівживих, обліплених роєм зелених мух дітей, жінок, дідів, дядьків і вантажитимуть на вози. Кластимуть трупи вздовж і впоперек. Щоб більше за один раз влізло. А підвечір знову повертатимуться в місто. За "свіжими". І так триватиме аж до самісінької зими. А взимку мертвих не турбуватимуть. Всеукраїнський морг тоді працював на "свіжому повітрі", під мудрим керівництвом "вождя народів" кривавого батька Сталіна.

Смерть, як привид комунізму, семимильною ходою йшла поневоленою Україною до своєї переможної, так здавалось червоній Москві, весни. Весни ще страшніших смертей і безнадій.

Павло Тичина написав свій вірш "Партія веде". Збірку його поезій під такою ж назвою носили на великі совєтські свята по Красній площі в Москві разом з портретом Сталіна – в оригіналі. Максим Горький друкував свої публіцистичні статті на "вєліком русском язикє", переконуючи своїх французьких колег – роменів ролланів та барбюсів, – що ніякого голоду в Україні нема. То все вигадки не добитої московськими більшовиками української еміграції та їхніх прислужників.

Над планетою висіла тиша. А над Совєтським Союзом – веселі марші "Вєсьолих рєбят".

Як ми виживали

(Перша оповідь моєї дружини Галини)

Дещо порушу хронологію моєї розповіді. Поповню історію нашого життя ще однією автобіографічною сторінкою з життєпису іншої родини – родини Івана та Оксани Дроботів. Особливо дорогої мені славної сім'ї з славного козацького роду з-під Січеслава. Саме з цього давнього козацького роду походить моя дружина Галина Дробот.

Розповідь Галини – це переказ того, що вона чула від своїх мами і тата, бо в тридцять третьому їй не виповнилось ще й двох років. Я занотував її спогади. І мушу сказати: вони цілком чи майже цілком збігаються із моїми, з тим, що я чув від самих Дроботів – моїх тестя і тещі.

Про голодомор тридцять третього написано чимало. А от живих, яскравих деталей, узятих з самої гущавини життя, – якщо не гріх назвати життям те, що творилося в тридцять третьому, – як на мене, в книжках про той рік – замало.

Чи, може, для змалювання тридцять третього в людській мові просто бракує слів? В моїх же спогадах, крім усього іншого, йдеться про певний досвід людей, які в смертельно критичній ситуації, живучи в більшовицькому пеклі, врятували не тільки себе, а й своїх ближніх. І пишу я не для того, щоб люди могли скористатися нашим досвідом, якщо, не приведи Господи, десь повториться тридцять третій рік, а для того, щоб змусити людей повірити в себе і не втрачати цю віру навіть тоді, коли здається, що ти вже стоїш однією ногою в могилі. Я пишу для того, щоб люди боролись і перемагали. Нижче подаю розповідь Галі.

"Діди і прадіди мої з привільних степів Придніпров'я. Із споконвічних вільних козацьких земель. Може, саме тому ми такі горді. Ніколи нікому не кланялись. В наших душах і досі нуртує козацький дух.

Голод на наші багаті землі – землі "меду і молока", як колись називали нашу Козацьку державу мандрівники, – принесли більшовики. Вони прийшли як загарбники. Поводилися як грабіжники. Часто – як дрібні злодюжки. В тридцять третьому забирали все: десяток цибулин, склянку квасолі. Навіть насіння кавунів. Брали все, що потрапляло їм на очі.

Ми мали міцну селянську родину. Працювали на власній землі. Наше рідне село називалося Зоря. Не комуністична зоря Українська. Просто дуже гарне було село. Дніпровське. І район мав славну козачу назву – Божедарівський. Більшовикам – борцям із релігією – вона не сподобалась. Перейменували. Здається, дали ім'я підручного Леніна. – Дзержинського. Такого ж убивці і ката, як і всі більшовики.

Врятувалися ми від Сибіру завдяки сусідам. Хтось із них попередив тата:

— Іване, ти в списку на відправку сім'ї до Сибіру... Як заможник... Пізньої ночі, зібравшись звечора, ми сіли з тим сусідом на воза і виїхали до Кам'янського. Пам'ятаю, сіявся м'який, легенький сніжок. Замітав наші сліди. Невдовзі ми сіли на поїзд і кудись поїхали. А сусіда, як ми дізналися згодом, наших коней поставив назад у стодолу. До ранку сніжок усю колію й притрусив. Уранці "завітали" й гепеушники, а в хаті порожньо. Тільки на дворі кури та гуси бігають. Віз і коні на місці, а після нас і слід прохолов. Отак, спасибі добрим сусідам, ми врятувалися від Сибіру.

Пізніше тато вдав, що всі документи загубив. Та й біографію трохи змінив. Інакше б не вижили. А через чотири місяці під іншим прізвищем влаштувався слюсарем на заводі. У тому ж місті Кам'янському (тепер Дніпродзержинськ).

Одного дня тато, уже працюючи на заводі, прийшов чомусь раніше з роботи. Чи то зажурений, чи то схвильований.

Сів за стіл. Звідкись вийняв золотого чи срібного кишенькового годинника. Натис на ледь помітну цяточку – дашок розкрився. Заграла музика. Я і старша моя сестра Марія (але старша не набагато) позалазили на лаву і, щасливі, прислухалися до тієї небаченої досі іграшки. Це був дідусів подарунок. Він його купив, коли нашому татові виповнилося двадцять п'ять років.

— Доведеться продати! – сумно мовив батько. Ми, привчені слухати старших, мовчали, хоч обом хотілося сказати: "Тату, не продавайте. Хіба можна таку красу продавати?" За нас сказала мама:

– Чого це ти раптом надумав? Це ж батьків подарунок.

– Знаю, Ксеню... Але на заводі з завтрашнього дня пайку хліба врізають ще більше. Замість трьохсот грамів видаватимуть двісті. Я підрахував: за місяць зароблю на дві склянки... пшона. Чим ми їх годуватимемо? – кивнув на нас.

Мати мовчала. Під стелею зависла тиша. Десь дзижчала муха, а на столі "тіктакав" татів годинник. Мати поглянула на нього, зняла з шиї золотий хрестик...

— Не поспішай, Ваню, з годинником. Я хрестик у "Торгсин" віднесу. Візьму борошна, олії, цукру...

— І візьми трохи грошима, – додав батько.

– За них же в Україні нічого не купиш. Хіба ти не знаєш? Це кольорові папірці. Окрім "Торгсину", в жодному магазині нічого нема. А більшовицьке начальство бере продукти по спецталонах у розподільнику.

– Знаю, Оксано, знаю. Гроші мені на дорогу потрібні. У Росію поїду... Там ці папірці грішми вважаються.

– Так не пускають...

— І це знаю. З хлопцями говорив. Дехто вже їздив... Проскочити можна. Нема ж там колючого дроту. То тільки з боку Польщі...

Так і вчинили. Мама здала золотий хрестик у "Торгсин". Взяла дещо з продуктів, решту грошима, і тато виїхав спочатку в Луганськ. Там жила його сестра Груня. Батько мав намір зупинитися в неї, зорієнтуватися, а там спробувати і до Росії виїхати.

По дорозі до Луганська на одній із станцій до вагона зайшли гепеушники. Провідник оголосив:

— Перевірка документів. Приготувати негайно.

Через кілька хвилин гепеушники підійшли і до тата. Батько показав документ.

– Куда путь держім? – вимовив старший так, ніби збирався разом з батьком проїхатись.

– До Луганська, а там на Москву, – чистосердечно признався тато.

– Українєц?

– А яка різниця?

– Здесь я спрашіваю.

– Так, українець.

– Вихаді, – скомандував старший і наказав червоноармійцю: – Вивєді і проконтроліруй...

Спочатку тато нічого не зрозумів. Ще ж ніколи такого не було, щоб ото про національність питали. Перевіряли квитки, так званих "зайців" (тих, хто намагався проїхати без квитка) з поїзда знімали. Або тут же штрафували на суму вартості трьох квитків. Щоб знав: безкоштовно ще дорожче, ніж за гроші...

Батько вийшов. Покрутився на пероні.

— А куди далі? – спитав він у гепеушника.

— Домой. Откуда прієхал?

— З Кам'янського.

— Туда і єзжай.

— Мені в Луганськ треба, а потім у Москву...

— Временно нє положено... С гігієнічєскіх прічін...

"Це щоб ми їх не заразили тим, чим вони нас?" – висіло на язику в батька, та він стримався. Ще не втрачав надію. Сказав сам собі: "Все одно поїду". Може, на Білорусію. Але те ж саме творилось і в напрямку на Білорусію.

Тато наш, як мама казала (мабуть, і я в нього вдалась), мав характер. Обійшов ту станцію. З місцевим залізничником познайомився. Посидів з ним на лавочці, закурили. Зайшов здалеку.

— А де ото поїзд, як їхати на Москву, хід притишує?

Залізничник глянув на батька, затягнувся і відповів:

— Притишує на повороті. Ти звідки?

— Із Кам'янського.

— Так би й сказав. Хочеш на поїзд скочити, а не знаєш де?

Батько мовчки кивнув головою. Залізничник розповів, де поїзд притишує хід, і тато, щиро дякуючи йому, попрямував до лісосмуги. На повороті сів на товарняк і так перетнув "кордон". Назад повертався пасажирським. У Конотопі знову була перевірка. Якась жінка шепнула батькові:

— Мужчина, порозтикайте десь свої клунки. Бо відберуть. Тільки один дозволяють провозити. І то невеличкий...

Тато подякував. Та куди ж ти їх порозтикаєш? Один поклав ліворуч, другий праворуч. Третій позаду себе. Один на руках тримав. Зайшло чоловік п'ять.

— Ч'ї узли?

Усі мовчать. Мовчить і тато. Не знає, що сказати. Признатись? А це буде краще чи гірше? Робив, як усі. Мовчав. – Твої? – до тата.

— Оцей, на руках, мій.

— Што візьош?

— Крупу!

— Не положено. Конфісковать. І ето тожє, – показав на клунки.

Того разу батько приїхав додому з порожніми руками.

Десь через місяць-півтора тато у знайомого робітника дістав папірчик на ім'я "Мусій Салавєй". Там писалося, що цей Салавєй працює на Кам'янському металургійному заводі, і довідка підтверджує, що він житель Білорусії. Їде додому, у відпустку.

Тато "озброївся" цією довідкою. Мама взяла отой золотий годинник і теж занесла в "Торгсин". Обміняла його на борошно, олію, цукор. Трохи взяла совєтськими папірцями. За них у Білорусії чи Росії можна було щось таки придбати.

Батько поїхав у Білорусію. Тепер уже не на даху вагона (бо тоді по-всякому доводилося), а в купе.

На станції Бахмач знову гепеушники у вагоні. Документи перевіряють. Історія повторилась, як минулого разу в Конотопі. "Де живеш? Звідки їдеш? Українець? Виходь!" Підійшли і до тата.

– Бєларус, – відповів тато. Показав довідку. Кругла печатка. Усе як слід. Гепеушник покрутив її в руках. Як купюру, проти світла на неї подивились, так ніби там мали були водяні знаки. Хотілося йому висадити тата, та не знав, за що причепитися. По вернув папірця, пішов вагоном далі. У тата на душі аж відлягло.

У поїзді, розповідав тато, він познайомився із справжнім білорусом. Той жив в Україні, а тепер їхав з такою ж довідкою, як у тата, до батьків. "За продналогом", як він висловився.

– А як ви назад можете те привезти? Все ж відбирають.

– Я знаю, – відповів білорус, затягуючись. – Земляки виручають. Підходжу до провідника. Даю дві торбини. Одна йому – друга мені. Мішок підв'язую під вагоном. Провідник стоїть з прапорцем. Вдає, що нічого не бачить. А ще третя частина – ось сюди, – показав він на рукави. – Бачиш: сорочка як українські шаровари. Дружина в рукава резинки затягла. Нема резинок – мотузочки зав'язую. Ну, і в пазуху...

І ось тато знову на порозі. Мама до нього. Обняла. Відступила:

– Ваню, що з тобою? Ти наче не свій. Нічого не розумію. Чого в тебе тіло таке?

– Стели, Оксано, скатертину на підлогу. Зараз усе зрозумієш.

Мати постелила. Батько став посередині тієї скатертини. Легенько почав сорочку з-за пояса витягувати. Золотою цівкою на підлогу посипалось пшоно. З рукавів – гречка.

– Спасибі білорусу, добру пораду дав. На кордоні усе конфісковують... Нічого не дозволяють завезти в Україну. Кажуть, у наших інтересах. Борються нібито з антисанітарією. Бояться, щоб якоїсь зарази з Москви ми в Україну не привезли. Так нас бережуть. Так турбується Москва про українську націю. У більшовиків голови ще більші стали. А щоб їх зовсім роздуло! Як наших діточок. Оксано, ти б побачила, що по Україні робиться. В лісосмугах вздовж залізниці трупи. Їх прямо з вагонів викидають. А може, люди самі йдуть до поїздів хліба просити і вмирають. Таких довгих, безкінечних кладовищ тобі у сні не присниться. Господи, чого я тільки не надивився... Діти вздовж колії. Попухлі. Очі немов скляні... Усі з простягнутими ручками до вікон вагонів. Може, хтось щось кине... Ніхто нічого не кидає. Вода у них з ніг тече. Коріння їдять, кору... Такого, здається, і в двадцять другому році не було.

Страшний був час. У тридцять третьому ми вижили тільки дивом".

"Плодосволоч"

У довоєнні роки набув популярності стахановський рух.

На честь шахтаря Олексія Стаханова. Він нібито виконав за одну зміну чотирнадцять норм. Я про той рух не чув. Та й не дуже він мене цікавив. Збивали ми на базі "Плодоовочі" ящики. Збивали разом з Іваном і непогано як для дітей заробляли. Денна норма – 60 ящичків. Її нелегко було виконати. Хлопці, які до нас з Іваном тут працювали, наловчились. Швидко призвичаївся і я. Та я ж старший за Івана був на три роки. Через день-другий вже й Іван виконував норму. А мене, як завжди, щось усередині муляло. Чи то в мене такий характер був, чи то внутрішня організація – важко сказати. Мабуть, і те, і друге. Але не йшли мені з голови ті ящички.

Одного разу прийшов додому, ліг у саду під грушею і задумався. Ми тоді на Заливній вулиці у Кийченка хату наймали. "Треба цю справу на конвеєр поставити", – міркував я. Дуже багато витрачається нераціонально часу. Безперечно, я не думав вибитися у "стахановці". Мені просто хотілося більше мати грошей. Хоча б удвічі від інших.

Другого ранку я встав дуже рано, о шостій, і пішов на базу, озброєний своїм молотком з довгою дерев'яною ручкою. Сторож мене пропустив, бо уже знав, що я тут працюю. Зібрав я ті дощечки, щоб кожний раз за ними не бігати після збитого ящичка. Розклав як слід цвяхи. Дощечки поклав під ліву руку, цвяхи – під праву. І як тільки розпочався робочий день, я включився в роботу. Працював, як робот. Цвяхи забивав одним ударом...

Хочу знову забити наперед. Може, це й здасться смішним, але я чомусь майже впевнений, що саме на тих ящичках я закладав у свій характер правило завжди намагатися поліпшити організацію роботи і думати про її кінцеві наслідки. Це згодом, власне, стало моєю другою натурою.

Та хоч би як там було, але вже того дня я виконав дві норми – збив 120 ящичків. Наступного дня поклав за мету собі збити три норми. І виконав її. Довів я норму до 360 ящиків за день.

Був на тій базі за директора один такий Сергієнко. Якось він підійшов до мене з якимсь приїжджим начальством. Чую: аж з шкіри лізе, по-московськи намагається цвенькати і каже, що не може мною нахвалитися і що я його "стахановець". Він, мовляв, мене таким виховав. Я вдав, що нічого не розумію. Той начальник підійшов до мене, поплескав по плечу. Сказав, що я "молодець" і що треба, щоб про мене газета написала. А закінчив тим, що наказав Сергієнкові видати мені за гарну роботу велосипед і костюм. Бо побачив: хоч я і в чистенькому, але старенькому і латаному маминими руками одязі.

Чи треба казати, що при слові "велосипед" у мене мало руки не затремтіли. Я не міг дочекатися обідньої перерви, щоб піти за тим велосипедом. Коли я зайшов у контору і переступив кабінет Сергієнка, то одразу зрозумів, чому робітники називали його "хамлом із хамлів".

— Ану пішов звідси! – крикнув він мені через свій директорський стіл. – Чекай у коридорі, і щоб ніколи більше я тебе в своєму кабінеті не бачив!

Я згадав тітку Софію, її улюблене слово – "собака". Глянув на Сергієнкові голубі водяні очі, схожі на розплавлене олово, і вийшов у коридор.

Повз мене прошмигнула у кабінет до того "хамла" якась жіночка. Щось вона там і недовго затрималась. Вийшла теж у рожевих плямах на лиці і лагідно сказала:

— Пішли зі мною, Альошо!

Вручила вона мені на складі костюм. Сіренький, дешевенький. Але новий. І я йому був радий.

— А велосипед? – запитав я її, коли побачив, що вона мені уже нічого не збирається давати.

— Пробач, синочку, але директор сказав: "Ніякого йому велосипеда". Він син "ворога народу".

— А той дядько, що з Москви?

— Синок, він уже поїхав. Його провели на поїзд... Так що вибач... А я, й сам розумієш, людина підлегла.

Я повернувся до роботи. Добив свої уже не знаю скільки ящичків. Цвяхи гнулись. Сльози навертались на очі. Я зціпив зуби, мовчав. Костюм поклав у шухляді в бригадира. Щоб на робочому місці не замастився. Після роботи прийшов за розрахунком і костюмом. Гроші мені видали, я їх узяв – і до шафочки...

— А де мій костюм? – запитав я у бригадира.

— Сергієнко заходив. Сказав, що він на тебе великий. А на його сина якраз. І забрав... Так що ти, Воскобійник, до директора звертайся. Я тут ноль без палочки...

Я нічого не сказав. Мовчки вийшов і довго кляв того Сергієнка на чому світ стояв. А мені так хотілось перед мамою похвалитися велосипедом і костюмом.

У той розстрільний 37-й

У тридцять сьомому році тато ціле літо працював у Миргороді, на деревному складі. Розвантажував і сортував ліс. І ніби ожив. Влаштувалася на работу і мама. У якомусь "Полтавторзі". Там жінки набирали в мішки важкий, вогкуватий комбікорм для худоби і складали їх на підводи. Мамі було дуже важко, їздові, дивлячись на те, іноді не витримували і допомагали їй, а то й самі завантажували підводу. Це була якась полегша.

Ми тоді годували, як тепер кажуть, "підпільно" двох поросят. Совєтська влада не дозволяла того. Казали: колгосп усе дасть. Але ми уже бачили, як колгосп дав колгоспникам у тридцять третьому році. Вони, бідні й нещасні, перші й наклали довірливими головами. Тому тепер ми надіялись тільки на себе.

Михайло уже начався в Харкові в університеті. Батьки були щасливі. Хоч один пробиває собі дорогу у світ науки, знань. Учився Михайло добре, інакше не міг. Одержував як кращий студент стипендію. Вона була невелика, та все ж він якось зводив кінці з кінцями.

Після ганебного всесоюзного руху імені Павліка Морозова більшовицькі ідеологи почали культивувати нові види доносів – брат на брата, співробітник на співробітника. Варто вам було виявити незадоволення, як ви запросто могли потрапити у "вороги совєтського народу". Тридцять третього року на українську землю сіяли дике більшовицьке зло – підлоту, найбільшого збудника морального занепаду людини.

Тато відчув неспокій у душі. Один із сусідів кинув ніби між іншим фразу:

— Григорію, двох поросят тримаєш. Подарував би одне з них мені. Спокійніше жилося б на світі...

Не знаю, що йому на те відповів батько. Мабуть, щось на зразок того, що самому працювати треба, а не за чужий рахунок жити. Гадаю, що десь так, бо за пару днів розмови з сусідом після роботи батько скаржився мамі:

— Чує моє серце, що це добром не кінчиться.

Він як у воду дивився. Тепер, пишучи ці рядки, я уже знаю прізвища аж трьох негідників. Певний, їх уже немає у живих. Або як "донощиків" їх Єжов розстріляв, а ні, то покінчив з ними Берія. Бо ж було відомо: всіх тих, хто служив Єжову, новий більшовицький кат Берія пересадив і перестріляв. Вірю, що донощиків на батька ця доля не минула. Але хоч би як там було – у Миргороді, моєму Миргороді, і досі живуть їхні діти і онуки. І я не можу опуститись до рівня тих донощиків. Хай їхні імена покриються пилом і ганьбою у тонесенькій папці з п'ятьма аркушами паперу, з яких три – доноси, за які тоді совєтська влада мала б подякувати моєму батькові, якщо він справді сказав ті пророчі слова, які наводились у доносі, а не розстрілювати його. Але про це я ще писатиму у наступних розділах книжки.

Той, мабуть, найстрашніший вечір у моєму житті (хоча їх, страшних і найстрашніших, буде ще так багато) чітко закарбувався у моїй пам'яті. Ми допіру повечеряли. Тато приліг.

— Так накидався сьогодні тих дровеняк, що оце б заснув і до наступного вечора не піднімався, – мовив батько.

... Я сидів біля вікна. Ще й, здається, узвару не допив. Коли почули, що є хтось у нашому дворі. Їх було троє. Я уже знав, що це означає. За п'ятнадцать своїх років набачився я тих "трійок". Мені раптом стало страшно. Чомусь подумалось, що вони зараз вистрілять прямо в шибку, в яку я дивився. Я відвернувся від вікна, сховався за стінку і сказав:

— Тату, вони ідуть. Двоє у хату, а третій за хлів пішов.

Переляку в батькових очах я не помітив. Видно, він уже морально підготував себе до цього непроханого "візиту". У двері постукали. Це щось незвичне. Переступили поріг. Привіталися. По-нашому.

— Васильовичу, – мовив перший, знявши шапку з голови, – ми посильні, з райвиконкому. Послали нас, – говорив так, ніби виправдовувався, – по вас, Григорію Васильовичу. Сказали, щоб і одежду вашу ви взяли. Теплу... Що краще – сховайте. Хай малим залишиться.

– Так це арешт, чи як? – накинув на плечі фуфайку батько. На вулиці уже стояв листопад. Холодний, з мокрим першим сніжком.

– Самі не знаємо, – опустив голову додолу інший, старший віком чоловік. – Я й добре батька вашого знав. Василя... Нас послали, що зробиш... Сюди зараз зайде їхній, – дядьки ніби від межовувались від третього пришельця. – Він там до вас у хлів пішов. Так ви того... Одежу швиденько...

Мати, що потрапило під руки, кинула під ліжко. У сінях уже гупали чоботи.

– Костюм мій на Олексія надягни. – Тато зняв з вішалки костюм. Кинув мені. Я нашвидкуруч натягнув піджак і присів, бо він був на мене дуже великий. "Чоботи" зайшли в хату. Я тільки їх і бачив. Голови не піднімав. Чув, як вони промовили:

– Воскобойнік, поднімайся. В другом мєстє посідіш...

– А цього разу за що? – запитав батько.

– Пайдьош с намі... Ми тєбє раскажєм... Не прі дєтях... Мама наче відчула, що це назавжди. Припала до татових грудей. Не відпускала. Бабуся Марія плакала. Стала навколішки перед іконою. Енкаведист підганяв.

– Пошлі, пошлі. У меня єсчо много работи! – Він відчинив шафу. Глянув. А тоді до миргородців-посильних крикнув: – А етого пачєму нє взялі? Бистро собрать і...

Дядьки поспіхом поскидали на долівку, в ряднину, валянки, кожух, спідню білизну, кілька сорочок. Ще щось, не пригадую. Усе зав'язали у вузол.

Мама складала другий вузлик. З харчами. Енкаведист глянув на неї, сказав:

– Ето нє трідцать третій год... У нас харчі імєются... Оставь дєтям.

– Такого гуманізму від вас я ще не бачив, – промовив батько. Потім, цілуючи Івана і мене, сказав, щоб слухались в усьому маму й добре вчились. Я пообіцяв. Іван нічого не сказав. Опустив очі долу, схлипував.

Батько обійняв матір. Притис до грудей. Тихо промовив:

– Спасибі тобі, Марино, за все. Ти гарною була мені дружиною. Гарних дітей подарувала. Бережи їх. Живі будуть – згадають батька. – Міцно поцілував її.

Ми з мамою вийшли до воріт. Батько обійняв її ще раз і сказав:

– Не журись. Ми з тобою ще зустрінемось. Якщо не тут, то уже там...

Я оглянувся на сусідів, Кийченків, у яких ми наймали житло, – ті вийшли на подвір'я. Мовчки дивилися на нас. Тато підніс руку. Махнув їм. Попрощався і пішов. Ми дивилися йому вслід. Ні я, ні Іван тоді ще не думали, що бачимо батька востаннє у своєму житті. Не думали, що нам на згадку залишаться тільки кілька фотокарточок. Тато не любив фотографуватися. Та й було тоді не до фотографувань.

Я ще довго йшов з ним по Сорочинській вулиці. Десь зо два кілометри. Ті, що прийшли батька арештувати, йшли позаду нас, тихо про щось розмовляли і не турбували нас. Це було востаннє, коли я бачив батька.

Ми обнялись і попрощалися. Цього разу назавжди.

Найважчий рік чекання

У нашій родині таких років було чимало. Але рік 1938-й виявився чи не найважчим насамперед у плані невідомості. Від батька не було жодних звісток. Порогів яких тільки установ не оббила мати, мало вірячи в правду та справедливість, але все-таки надія її не покидала...

Михайло поїхав до Москви. Не знаю, у кого він уже там був, до кого добивався на прийом, але повернувся із столиці "родіни" з досить сумною звісткою. Про те, що батько висланий на Крайню Північ Росії без права листування. А на прощання московський чиновник додав Михайлові:

— Мать у вас єсчо молодая. Может вихадіть замуж... Мабуть, в оцих останніх словах і була вся відповідь: тата уже немає в живих. І якщо ми, сини, на щось ще надіялись, то мати відчувала своїм другим розумом – жіночим серцем, що батька на цьому світі уже нема.

Все населення перебувало тоді під недремним оком енкаведе. У так званих "перших" (секретних) відділах при учбових закладах і у відділах кадрів різних установ та організацій поголовно працювали співробітники енкаведе, які вивчали анкетні дані, прискіпливо уточнюючи деталі біографій... Вони уточнювали їх і у нас. Чому, мовляв, не сходяться деякі дати. Пішов у перший клас у сім років, а тут виходить, що в п'ять чи шість. Ану поясни. Ось у такій задушній атмосфері підозрілості ми й росли, і кожний з нас не знав, що тебе чекає завтра.

Гарного липневого вечора 1938 року я виїжджав із Миргорода до Харкова. Того дня мене проводжала мама. Дуже переживала за мене: адже Харків – не Миргород, а величезне місто.

Мені того року виповнилося шістнадцять років, і я в усьому наслідував Михайла – хотів, як і він, учитися в Харкові. Отак уперше в своєму житті я сам сів на поїзд і поїхав у колишню столицю.

На пероні, як це часто трапляється, перед самим відходом поїзда, буває, не знаєш, що найголовніше сказати, і кажеш щось непотрібне і зайве. Тоді я, певне, теж сказав щось таке. Точніше, зовсім незначну фразу...

— Дивіться, мамо, самі. Ми з Михайлом уже дорослі. А ви у нас молода і гарна...

Мама ніжно мене обняла. Як може обійняти тільки мати.

— Дорогенький мій, – тихо мовила вона. – Я дуже люблю твого тата, і більше ніхто для мене в цьому світі не існує...

Щоб зрозуміти, чому я так сказав, треба повернутися чи не на десять років назад. Того літа в Україні ще дозволяли відзначати Трійцю, або, як у нас на Миргородщині частіше казали, Зелені свята. Долівку в сінях і на кухні, підлоги в кімнатах того дня устелили зеленню. Клечанням прикрасили вишивані рушники на іконах, сімейні портрети батьків і дідів. Пахощі зелен-трав і літепла заповнили нашу хату. Ми всі зібралися за святковим столом. Святковим... Нині, коли минуло стільки літ, всі дні, проведені в далекій країні Дитинства, здаються мені святковими. Нашу пам'ять, очевидно, влаштовано так, що пам'ятається здебільшого гарне, приємне, світле. Начебто тоді, у дитинстві, ти й справді жив як у раю. Наша дитяча пам'ять передовсім фіксує саме такі приємні спогади. І несе їх у твій сьогоднішній день. Як рожеву втіху на схилі літ.

Справді-бо: пам'ять серця сильніша від сумної пам'яті розуму.

На жаль, моя цупка пам'ять закарбувала й трагічний спогад про той святковий зелений день.

До нас у гості завітала мамина сестра – моя хрещена мама тітка Мотря. Надзвичайно вродлива жінка. Вона дуже любила мене, свого хрещеника. Своїх дітей вона не мала. Завжди приносила мені гостинці. Подовгу бавилася зі мною, малим. Того святкового дня вона теж прийшла у наш дім з подарунком. Принесла мені червоні черевички. Славні такі. Вона ще й приміряла їх на мене. Попросила по кімнаті пройтись. Добра, лагідна була в мене хрещена матір. Тоді я ще зняв ті черевички з ніг і встромив в них руки. І це була чи не найперша спроба стати в майбутньому акробатом. Це я також запам'ятав. Бо мама сказала:

— Їх, дитино, на ногах, а не на руках носять ...

Тітка Мотря щасливо посміхалася й була дуже задоволена, бо бачила: припав мені до смаку її подарунок. Погладила мене по голівці, мовила традиційне: "Носи здоровий та щасливий!" – та й пішла.

Не знаю, скільки там часу минуло, година чи дві. Раптом у хату вбіг дядько Петро.

— Ви чули – Мотрю убили!

— Як? Хто? – сплеснула руками мама. Всі повибігали з хати.

Мене чи не одного залишили вдома з тими червоними черевичками...

Уже потім, коли я підріс, то дізнався про подробиці смерті моєї хрещеної мами. Власне, тоді у хату Тимофія Химочки – чоловіка тітки Мотрі – не одна, а відразу дві смерті прийшло. Сказано ж у нашого народу: одна біда сама не ходить – за собою другу водить.

Так і тоді трапилося. Дядько Тимофій мав рідного брата. Той і застрелив тітку Мотрю. А потім і сам застрелився. Кажуть, ніби він закохався у неї, а вона дісталася його братові й він не міг того пережити. Я вже писав, що у роду Шумейків, з якого походить моя мама, усі дівчата були красунями. На мою хрещену і мою рідну маму казали, що вони як близнята. Хоч мама моя була трохи старша від тітки Мотрі.

Убив молодший брат Тимофія тітку Мотрю з нагана. З нього і сам застрелився. Де він його узяв, невідомо. Мабуть, приберіг ще з громадянської війни, і ніхто про це не відав.

Після тієї трагедії дядько Химочка жив сам. Нікуди не ходив. Окрім роботи. Нікого не провідував. Дуже, казали, він свою дружину любив – мою хрещену. А коли на нашу землю чорним круком опустився 1937 рік і наш батько так і не повернувся, через кілька років до нас завітав Тимофій Химочка. Він, як колись і тітка Мотря, приніс мені теж гостинця, і теж черевики. Немов став другим хрещеним батьком. Того разу він прийшов свататися до моєї матері. Говорив їй, що вона нагадує йому тітку Мотрю. І на цьому світі він нікого більше своєю дружиною не хоче бачити. Мама мовчала, слухала. Гадаю, про тата думала. Ми тоді та й набагато пізніше ще довго вірили, що батько живий. Що ось-ось він з'явиться на порозі.

А напередодні мого першого від'їзду до Харкова дядько Химочка знову завітав до нас. Він уже добре вивчив більшовицьких катів і був певний: Григорій Воскобійник більше не повернеться. Мало хто заарештований у 1937-му виривався з більшовицьких рук. А якщо й повертався на волю, то через 10-20, а то й 30 років. Із сталінських концтаборів – совєтськой каторги. Більшовики на короткі терміни не засуджували, їм потрібна була безкоштовна багатомільйонна армія рабів для будівництва "світлого майбутнього".

Та я про Тимофія Химочку. Зняв він кашкета, поклав його на коліна. Довго сидів мовчки, а потім таки наважився:

– Я до тебе, Марино, прийшов... Руки просити. – Дивлюсь, а в нього й самого руки трусяться від хвилювання. – Дуже ти гарна. Мою Мотрю нагадуєш.

Мама правдива була. Розумна. І відмовляла женихам не через нас, своїх синів: ми й справді нікого, окрім неї, не хотіли бачити в хаті. Хоча розуміли – вона ще молода, їй ще жити і жити. Мама присіла напроти дядька Тимофія, глянула на нього і спокійно мовила:

– От що я тобі, Тимофію, скажу. Я маю дітей. У мене їх троє. Я за них відповідаю. Перед собою. Перед Григорієм. Йдучи у далеку дорогу, він наказав мені: "Марино, про одне прошу – збережи дітей наших. Постав їх на ноги. Виведи в люди. Ти в мене гарною дружиною була". Я в нього, Тимофію, такою і залишуся. До останніх днів своїх. Йому на тому світі не буде соромно за мене. Така тепер у мене мета. Нема мені коли про женихів думати. Вибач, Тимофію. Ти кажеш, досі Мотрю любиш. А я – Григорія. Такі у нас долі. Невеселі. Не гнівайся на мене...

Ось чому, обнімаючи мене на пероні Миргородського вокзалу, на мої слова: "Дивіться, мамо, самі", – вона відповіла: "Дорогенький, я дуже люблю твого тата..."

Після тих маминих слів важко додати щось більше. Ми, її сини, дуже вдячні їй за ВСЕ!

А на другий день, надвечір, я виїхав у Харків.

Магчне число 13

Пізніше я уже не надавав цьому числу ніякогісінького значення. Та й не пригадую, чи були з ним пов'язані ще якісь події. Але того дня, коли поїзд рушив на Харків і повіз мене у вирій самостійного життя, я мимоволі перекинув місточок між 13 числом, коли я народився, і 13, коли я виїхав з дому. Більше того, у моїй кишені лежало 13 карбованців. Цього вистачило б приблизно на шість студентських обідів. Саме про цю суму я тоді найбільше думав, пам'ятаючи мамині слова: "Дивись, щоб тебе там не обікрали. Це ж Харків".

Мабуть, я тільки про те й думав, щоб не залишитись без грошей. Бо в Харкові, коли я сів на трамвай, то перше, що зробив, це торкнувся кишені – чи є там гроші. Гроші лежали на місці... Я раз у раз мацав кишеню і тішив себе тим, що Харківський вокзал проминув переможно. Жодному з армії вуркаганів не вдалося мене обчистити. При мені була моя скромна дерев'яна валізка і мій "туго" набитий гаманець.

Кондукторка трамвая, в якому пасажирів було як у банці оселедців, назвала мені зупинку, на якій я мав вийти, щоб пересісти на іншу лінію, яка вела до електротехнічного технікуму, де я плекав надію одержати свою першу професію. Якщо, зрозуміло, успішно складу іспити.

Я вийшов на потрібній мені зупинці і пересів на іншу марку трамвая. На відміну від Києва, у Харкові казали не "номер трамвая", а "марка трамвая". Показав кондукторці цього нового маршруту старий трамвайний квиток. Вона спочатку глянула на нього, а тоді на мене. Видно, зрозуміла, що "селюк", бо по-материнськи пояснила, назвавши мене синком, що цей квиток уже недійсний і на новому маршруті треба купувати новий квиток. Я ще тоді не знав американського виразу "нема проблем", але сказав їй щось приблизне і поліз до кишені... У кишені гаманця не було. Хтось поліз за ним трохи раніше від мене. Я потім мав час для роздумів, ідучи до технікуму майже через весь Харків. Це був мій перший урок, який так безпосередньо презентувало мені життя. І мій перший аналіз життєвої ситуації. Я дійшов висновку: я сам власноручно показав кишеньковому злодієві, де лежали у мене гроші. Я дуже вже часто перевіряв, чи вони на місці. Отож злодюжка зрозумів: його щастя не в моїй валізі, а в тому місці, куди я так часто суну свою руку. Він і використав, мабуть, момент, коли я виходив з трамвая. Очевидно, з нього міг би бути непоганий психолог, якби він не був кишеньковим злодієм.

Михайло зустрів мене радо в своєму гуртожитку. Поділився зі мною мискою студентського супу, і я, звичайно, ожив. У мене у валізі, окрім книжок і конспектів, лежали ще свіжі помідори, огірки, трохи сала і миргородський "кірпіч" хліба.

Мені довго не хотілося розповідати братові про те, як мене обікрали, але, незважаючи на природжений сором, я "по секрету" розповів йому все. Аби тільки він не писав мамі. А то вона хвилюватиметься. Михайло заспокоїв мене, що все буде гаразд... Він уже сам читав потроху десь лекції, мав своїх учнів, бо ж таки гарно вчився і, окрім стипендії, мав уже "свою копійку". Так я тоді одержав від нього перший у своєму житті "безвідсотковий кредит" у сумі 25 карбованців.

Іспити я складав два дні. Голова у мене, піймав я себе, була не так забита ними, як тим, де заробити гроші, віддати Михайлові позичене і цим самим здивувати його.

Я почав збирати інформацію. Пізніше, коли увійшов у серйозний бізнес, я переконався – це п'ятдесят відсотків успіху. Якось, сидячи на лавочці, випадково почув розмову двох викладачів. Один з них бідкався, що йому перед студентами соромно було ходити в старому одязі і він мусив купити костюм у магазині за двісті п'ятдесят карбованців. А це дві зарплати. А другий хвалився, що у "Текстильторзі" такий костюм можна купити за сто двадцять п'ять карбованців, якщо не поспати ніч. Бо черга там довша, ніж Сумська вулиця.

Мені в чергах стояти – не звикати. Я мав такий гарт: у Миргороді під крамницями частенько стояв за хлібом. Бувало, й цілу ніч.

Тепер мене цікавило, де позичити ще сотню. На третій день після іспитів нам повідомили в деканаті, що через півгодини у коридорі вивісять список і ми зможемо побачити, хто з нас зарахований, а хто ні...

Вперше я відчув, як від хвилювання посилено б'ється серце. До цього я був спокійний. Іспити складав легко. Чітко, як мені здавалося, відповідав на поставлені питання, а тепер мене охопив неспокій. Невже не вступив? Але коли я підійшов до дошки об'яв і глянув на той список, то одним із перших за алфавітом побачив своє прізвище. Нам видали ордери на гуртожиток і наказали їхати поселятись. Студентські квитки й залікові книжки, сказали, видаватимуть завтра, а учнів з гарним почерком просили залишитися, щоб заповнювати ці документи. Я, на жаль, а може, на щастя, поки що не належав до гарних каліграфістів і помчав в гуртожиток. Там мене, як й інших, зустрів досить приємний на вигляд комендант, видав нам ключі від кімнат і, звичайно ж, усно проінструктував, як має жити й поводити себе совєтський студент. Говорив він з доброю порцією гумору, що було незвичним для совєтських часів.

Я зробив свою ставку на нього. Першу в житті. Ще не зникла в стінах коридору луна від його промови, як я завітав до нього в комірчину. І вигадав легенду про забуті на столі в Миргороді гроші і про батьків, які ніби наказували: як тільки станеш студентом електротехнікуму, купи собі гарний костюм.

На диво, він досить легко мені повірив. Сказав, що я від нього все одно не втечу, і видав другий після Михайла кредит у сумі 100 карбованців. Правда, дуже при тому здивувавшись, що за такі гроші можна купити щось "пристойне", як він висловився. Це мені надало ще більшої впевненості, і я, з'ївши з маминих запасів чи не останній помідор і шматок сала, помчав шукати щастя.

Воно виявилось не дуже й далеко від технікуму. Коли я зайшов у той "Текстильторг", то людей там уже зібралось чимало. Десь о третій годині ночі біля нашої черги з'явився пристойно одягнений франт з "метеликом" на шиї. Я помітив, що він час від часу чогось проходить не вздовж черг, а впоперек. Один раз він пройшов і повз мене, і тут я помітив, що "метелик" у нього на голій шиї, сорочки ж взагалі немає. Мені здалося, що тепер зник і мій кредит. Хоча я, научений самостійним життям, твердо тримав його в кулаці, давши собі слово розлучитися з ним тільки в разі моєї передчасної смерті... На щастя нашої черги, цей "аристократичний туалет" був помічений одним добре фізично збитим дядьком. Він нагадав мені дядька Даниленка з Вінниці, але, на відміну від веселого подоляка, не мав почуття гумору, зате, певно, мав мій гіркий досвід. Фізично добре збитий дядько одразу схопив франта за "яблучко" в районі "метелика", досить-таки голосно вигукнувши: "Ах, ти морда!" Мабуть, вони вже колись до цього зустрічалися... І "франт", недовго думаючи, "подарував" дядькові на згадку "метелика" і негайно зник з очей нашої благородної черги.

Костюм я дістав під ранок. Узяв "на око", хоча мене питали, чи буду я приміряти, чи беру готовий. Я ризикнув і взяв без примірки.

У гуртожиток я добрався десь годині о дев'ятій. Не міг ризикувати двома речами – головою і костюмом, бо в тому нічному передвоєнному сірому Харкові шастали юрмища не лише "франтів", але й зграї справді небезпечних волоцюг. Костюм я продав досить швидко. У канцелярії свого ж технікуму, щоб нічим не ризикувати. Тут спрацювала друга легенда. Батьки купили – "на честь вступу". Але "заочно". Отож не вгадали з розміром і костюм виявився для мене трохи завеликим.

Я одразу віддав гроші коменданту гуртожитку, вирісши, напевно, в його очах. Бо поверх сотні поклав ще 5 карбованців як відсоток, що набіг за півтори доби. Комендант щиро подякував і сказав, щоб я звертався до нього, коли тільки мені буде потрібно. Я відповів, що так і робитиму. Наступної ночі ще трохи не поспав і мав уже костюм, який прийшовся мені "саме враз". Тим костюмом я неабияк подивував коменданта, який ще довго мучився загадкою, як і де можна придбати такий шикарний костюм, та ще й за таку незначну суму.

Вразив я і "сталінського стипендіата" – рідного брата Михайла, віддавши йому його кровних 25 карбованців. Після завершення всієї комбінації у мене лишилось чотири карбованці, на них я купив у студентській їдальні хліба, пляшку молока і грамів двісті цукру...

Далі я не міг ризикувати, здійснюючи подібні операції. Бо, живучи в тому сталінському концтаборі, міг би потрапити під недремне око чекіста і замість технікуму загриміти в тундру. І тоді пропав би мій перший сталевого кольору костюм, кращого від якого я не носив ніколи, навіть на найвищих президентських презентаціях, де мені неодноразово довелося бувати. Принаймні я й досі так думаю. Я ретельно складав свій костюм, відносив його до старшого "друга" – коменданта – на зберігання, а тоді одягав миргородське дрантя, у яке нас вбрала совєтська влада, і йшов на нічні заробітки: розвантажував на станції вугілля, дошки, пляшки. Садив дерева, прикрашаючи цим самим "совєтський рай". Садив кущі. Бо який рай без райських купав? Рив лопатою канави для труб, допомагав підносити цеглу під "світле майбутнє", а також готував для "совєтської родіни" кадри. Я приходив під час різних вступних і проміжних сесій до інших технікумів, де складав іспити за інших. І тоді, і згодом я переконався, що число 13 не таке уже й нещасливе, якщо підходити до нього з головою, на яку я найчастіше й покладався у своєму житті.

"Зайцем" до Києво-Печерської Лаври

Під час навчання в Харкові мене не полишало бажання побачити Київ, куди 1934 року перемістилася столиця України. Але, власне, не так Київ, як Києво-Печерську лавру. З розповідей діда Василя я знав, що до неї люди йдуть пішки за тисячу, а то й більше кілометрів. Транспортом не їдуть. Це ніби вважалося гріхом. Я, звісно, вирішив пішки не йти, а спробувати добратися туди поїздом. Грошей у кишені – кіт наплакав, але в гарному костюмі. Вийшов на перон. Не студент, а модник Перед цим я ще й в перукарню сходив. Глянув на себе у дзеркало Хоч на виставку: чистенький, акуратний. Як царський гімназист тільки не за формою, а за акуратністю. Ще й одеколоном від мене пахло. Я завжди любив гарно одягатися. Це моя "слабість". Мабуть, успадкував її від мами.

Підійшов до поїзда. Прочитав напис на табличці вздовж вагона: Харків-Київ". Те, що треба. Одразу ніби й пощастило. Тоді, думаю, і далі пощастить. Я трохи забобонний. У прикмети вірю і досі. Як правило, не підводять.

Вибрав провідника. Сам не знаю як. Найдушевнішого, чи що Приємного на вигляд дядька. Трохи усміхненого. Підійшов, привітався. Щиро так кажу:

— На Київ хочу.

— Усі хотять, – відказав він, змірявши мене з ніг до голови прискіпливим поглядом. – А ти хто такий?

— Альоша, – відповідаю.

— Бачу, що Альоша. Чистенький ти дуже, Альоша. На вуркагана не схожий. – Почухав потилицю, ще раз критично глянув на мене. – Не карманник часом? Щоб без підозр...

А тоді "карманників" – кишенькових злодюжок – у Харкові було не менше, ніж в Одесі. Як-не-як – столиця, хоч і колишня. Різний у ньому люд збирався.

— Не карманник, – відповідаю. – Студент.

— Студент? – він похитав головою. – А що ж ти студент Альоша, у Києві не бачив?

— Києво-Печерської лаври не бачив, – чесно признаюсь. Провідник дивиться на мене, чекає, що я скажу далі. Знову почухав потилицю. Кашкета форменого набакир зсунув. Питає:

~ Чого мовчиш? У Бога віруєш?

— Вірую, – твердо кажу.

— Так би й сказав. Залазь у вагон. Сідай у моє купе. Зсередини зачинись. Нікого не впускай. У мене ключ є, сам зайду.

Так я й поїхав у Київ. Провідник одразу знайшов мені роботу – розносити чай по вагону, постелі. Я це робив залюбки. Бо знав, що відробляю за безкоштовний проїзд.

Потім ми присіли і щось попоїли. Здається, він мене пригощав пирогами і чаєм. Я був голодний, їв із задоволенням.

Вранці мене зустрів молочний туман, що повис над залізничними коліями. Десь на підході до Києва тривожно гули паровози. Попереджали тих, хто мав необережність переходити колії. Паровози вилітали з білого мороку і, ніби задихавшись, пихтіли, притишуючи біля перонів хід. Прожектори освітлювали чорні просмолені шпали.

Я вийшов з вокзалу на багатолюдну привокзальну площу. Народ метушився, було гамірно. Вигулькували зі своїми тачками вантажники і традиційно попереджали:

— Обережно! Громадяни, обережно!..

Не пригадую, яким транспортом добирався до Печерської лаври. Мені здалось, що вона знаходиться на іншому від вокзалу кінці міста.

Нова столиця України мені надзвичайно сподобалася. Я був просто зачарований. Величезне, гарне зелене місто, підносячи над голубим Дніпром золоті бані своїх церков і соборів, повільно випливало назустріч мені з молочного туману. Я немовби потрапив у чарівну казку.

"Як би мені хотілося тут жити", – здається, саме ці слова пульсували в моєму серці. Але я й припустити не міг, що це колись здійсниться.

Я йшов хідниками під кучерявими каштанами, зачудовано милуючись яскравими краєвидами славного міста. Життя моє склалося так, що мені довелося побувати в багатьох країнах світу. Я ходив вулицями і набережними Парижа і Нью-Йорка, Лісабона і Відня, Варшави і Братислави, Франкфурта-на-Майні. Це гарні, чудові міста. Гарні по-своєму. Казкові. Але казка із казок для мене – вічно живий, вічно зелений, вічно молодий древній Київ. Сучасник Рима і Афін.

До Лаври я входив через центральну браму. Пройшов під надбрамною церквою. Попід білими древніми стінами лежали каліки, хворі, юродиві, жебраки. Я дивився на них і неначе переносився у середньовіччя. Ступав по вичовганій бруківці Лаври. Уявляв, що колись тут ходили поруч з монахами наші київські князі Володимир Великий, Ярослав Мудрий, княгиня Ольга... Я тоді не задумувався: існувала за тих часів Лавра чи ні. Але уява малювала мені саме таку картину. Перед своїми очима я бачив нашого Нестора-літописця. Мені здавалось, що він сидить на одній із дніпровських круч і пише свій безсмертний літопис.

Невимовний стан охопив мою душу. Від землі, від небес, від древніх стін Києво-Печерської лаври віяло духом тисячоліть і святості. Я опустився в печери. Але пройшов тільки ближніми, бо не міг далі слухати дурних слів екскурсовода. Пропагандиста і агітатора советських ідей.

Екскурсовод розповідала, що в цих печерах жили монахи, які ловили на вулицях Києва або заманювали сюди, прикриваючись своєю святістю, дівчат. Тут їх ґвалтували, потім убивали і закопували трупи в землю. З часом на очі віруючим виставляли оголені черепи. При дослідженні вони виявлялись жіночими. Отже, з цього можна судити, доводила екскурсовод, що монахи-аскети, які присвятили своє життя Богу, звичайні покидьки, що вдавались до земних втіх.

Я не міг дочекатися кінця екскурсії. Смородом і затхлістю тхнуло від тих слів. Лицемірством і безбожністю. Безцеремонність, брехня і дикий неприхований цинізм – оце й було справжнісіньким "опіумом для народу". От, мовляв, яким злом були для народу церкви, монастирі, собори. А в служителів церкви – нічого святого. Я побачив, що там мені немає більше чого бути. Я вибрався з натовпу і вийшов з печер на свіже повітря.

Брів вулицями Києва. Якийсь туманний морок, здавалось мені, оповив мої очі, мою свідомість, мою уяву. Я не бачив перед собою нічого, окрім чорного, з вибоїнами асфальту, мокрих від ранкового туману хідників і похмурих, невеселих людей, які кудись безтямно брели.

Мені захотілося побачити маму, брата Івана, бабусю Марію і рідний Миргород.

Миргород знаходився між Києвом і Харковом рівно на півдорозі: до нього 250 кілометрів від Києва, і стільки ж від Миргорода до Харкова. Я сів на поїзд, сам собі сказав: "Що буде, те й буде", – і вирушив в путь. Під'їжджаючи до нашої станції, коли потяг стишив хід, я стрибнув у ніч. Як той вуркаган чи залізничний волоцюга. Зі студентським квитком у кишені, із заліковою книжкою з суцільними п'ятірками. І в новенькому костюмі. Я не міг не похвалитися своїми успіхами мамі. Я не міг не сказати їй тих слів, які вона хотіла почути від мене і які були для неї правдою. Щирою правдою...

Страшне слово – "війна"

Михайло якось розповів мені про університетського інтелектуала, сина "ворога народу", знавця кількох мов, зокрема східних, колишнього посла в Японії професора Близнюченка. Він тепер в університеті вів кафедру колоніальних народів. Я й досі не можу пояснити свій вчинок. Якось, набравшись сміливості, переступив його поріг.

— О, Михайл, – піднявся з-за столу професор Близнюченко і, підійшовши до мене, потис руку.

— Я Олексій Воскобійник, його рідний брат, – відрекомендувався я.

— О, то ви близнята?

— Ні. У нас три роки різниці... Але то ми так виглядаємо...

— Дуже схожі. Дуже. Один до одного... Голосом, манерою і, сподіваюсь, знаннями? Я скромно промовчав.

— Що ж, я уважно вас слухаю, Олексію.

Професор Близнюченко був надзвичайно вихованою людиною. Щоб не забирати у нього дорогоцінного часу – тим більше що я прийшов до нього, як у нас на Україні кажуть, по-татарськи – коротко виклав суть справи. Мовляв, мрію вчитися, як мій брат, в університеті.

Професор посміхнувся:

— Це похвально.

Я підійшов до столу і поклав перед ним диплом про закінчення. Він глянув тільки на оцінки. Там стояли самі "п'ятірки".

— Гм-м, – повів він бровою. – Це вам Михайло порадив до мене звернутися?

— Ні. Він про мій візит не знає. А то б не схвалив. Але я від нього дуже багато гарного чув...

Професор якийсь час мовчав. Пройшовся кабінетом. Тоді підійшов до мене і глянув мені прямо в очі. Я їх не відвів.

— Що вам сказати, мій юний друже? За законом після закінчення технікуму ви повинні відпрацювати два роки в школі.

— Я знаю... Тому я й прийшов до вас. Якщо я зараз піду працювати, життя мене засмокче... І не бачитиму я університету ніколи...

Він посміхнувся.

— Резонно. Так воно в житті назагал і трапляється... Через це ми втратили чимало гарних кадрів...

— Я чомусь думаю, що без вас я не зможу потрапити до університету...

— Гм-м, – він ще раз посміхнувся. – Бачу, до дипломата прийшов дипломат.

— Я майже все про вас знаю з вашої біографії – про те, що ви були в Японії, Індокитаї...

Втім, професор виглядав досить молодо, але був якийсь ніби стомлений. Він певний час про щось думав. Походжав по кабінету. Видно, я загадав йому нелегку задачку. Нарешті він сказав:

— Гаразд, мій юний друже. Я добре знаю вашого брата. Чудовий студент, гадаю, і з вас вийде непоганий економіст... Ви ж на економічний факультет подаєте документи?

— Так, на економічний.

— От що я вам зараз пораджу. Їдьте додому. Втіште матір вашим дипломом. Відпочиньте. А на осінь приїжджайте. – Він провів мене аж до порога. – Неодмінно приїжджайте. Навіть якщо буде війна.

Останнє слово професора Близнюченка закарбувалося в моїй пам'яті більше, ніж його прихована обіцянка, що я стану студентом Харківського університету, економістом. Саме про професію економіста я тоді так мріяв, хоч і не розумів, звідки це в мене такий потяг. Невже від батька або дідусів? А то, мабуть, пробивалась крізь час, як травичка крізь бруківку, даючи про себе знати, генна пам'ять. Але слово, страшне слово "війна" глибоко засіло в моєму серці. Про небезпеку мені говорило не тільки "шосте чуття", яке я успадкував від мами, а й переконаність професора Близнюченка – досвідченого професійного дипломата.

На перехресті

В той час, коли я літніми вечорами бродив рідним Миргородом, гітлерівські війська уже переможно марширували країнами Європи і Азії. До ніг вишколених і озброєних фашистів падали одні бойові знамена за іншими. Деякі країни навіть не чинили збройного опору, знаючи про мілітаристську могутність "третього рейху".

Сталін панічно боявся війни. Його прислужники: менжинські, ягоди, єжови, берії – обезголовили армію. Вирвали, по суті, з неї весь цвіт, весь інтелект, як це вони зробили з кращими селянами України. В Україні поля засівали "кукурузники", армією мали керувати щойно вивчені "сталінські кадри", які до цього не нюхали пороху. Хіба що в ганебній війні з Фінляндією, де сталінські війська розбила малесенька європейська країна. Забрала в полон тисячі офіцерів і солдат. Пізніше за домовленістю з Гітлером, відповідно до пакту Молотова-Ріббентропа, їх було обміняно на німецьких комуністів, які перебігли в Совєтський Союз. Ті й ті були знищені обома сатрапами. Сталін розстріляв своїх полонених, виданих Фінляндією, Гітлер – своїх німецьких комуністів, виданих Сталіним. Останній оголосив у совєтській пресі про те, що Фінляндія підступно й віроломно напала на Совєтський Союз. Такої безпардонної брехні цивілізований світ ще не чув. Моська напала на слона. Сталіну не вдалося задовольнити апетити тепер уже червоної Московської імперії і повернути в її лоно колишню російську колонію Фінляндію. Патріотично налаштована Фінляндія завдала першого і добре відчутного удару Москві.

У такій приблизно обстановці і в ненависті до червоної Москви, яка відібрала в нас усе найдорожче – і перш за все життя наших молодих дідів і зовсім молодого батька, – жили ми з Михайлом. Жили, як мільйони українців-однодумців, котрі постраждали так само, як і ми. Тепер ми ясно усвідомлювали: із смерті виростає поклик до боротьби в ім'я життя.

Так ми, Михайло і я, тоді вже совєтські комсомольці, ставали національно свідомими українцями і починали мріяти про той день, коли червоний кривавий московський прапор зміниться на м'які, теплі й ніжні мирні кольори нашої Української держави: блакитний і золотий.

22 червня 1941 року, коли все спало, гітлерівська військова машина несподівано з усією своєю мілітаристською потугою вдарила по Совєтському Союзу і майже безперешкодно перейшла його західні кордони.

Після двадцятирічного більшовицького "раю", або, як ще казали в народі, "серпа і молота – смерті і голода", більшість українців та й інших уярмлених народів сподівались, що тепер життя хоч трохи стане кращим.

Мене з Михайлом війна застала в Харкові. Брат мій уже кінчав університет, а я завдяки професору Близнюченку щойно був зарахований на економічний факультет.

Університетом прокотилася хвиля мобілізації. Народжувалися так звані "студзагони". В них вливалося чимало добровольців. Щоправда, багатьом студентам просто радили йти "добровільно" на фронт. Нашвидкуруч присвоювали (залежно від курсу) звання лейтенантів, видавали військову форму – і на фронт. Мобілізація йшла повним ходом. Дійшла вона і до мене.

Коли я назвав своє прізвище, "особіст" із спецвідділу підвів голову і пильно подивився на мене:

— Олексій Воскобійник? – уточнив він. Я підтвердив. – Ти не підлягаєш ще мобілізації. Можеш бути вільним. – І, втупившись очима в список, крикнув: – Наступний!..

Я все зрозумів: мене як сина "ворога народу" сама совєтська влада просто кидала на інший бік фронту. Вона знала, що я не "сирота з дитячого будинку", а син репресованого. Успішне навчання, прийом до комсомолу, обрання старостою курсу – все те не мало ніякого значення. Насправді ми, діти розстріляних батьків, перебували під недремним оком енкаведе. Тому вдячність за те, що селянська дитина здобуває вищу освіту у совєтському вузі, стерлась у моїй душі тієї ж миті, як я це зрозумів. На її місце прийшла приспана часом кривда, яка перетворилась на ще більшу ненависть до наших гнобителів.

Я не знав, куди себе подіти. Куди йти? Де Михайло? Як з ним? Мені потрібно було з кимось порадитися. Що мені робити далі? Тікати? Кудись їхати? Мене охопив страх. Я тепер знав: ми з Михайлом під "ковпаком". А що таке совєтська справедливість, я тоді уже добре усвідомлював: без суду і слідства – до першої-ліпшої стінки...

Зустрівся я з Михайлом випадково у Шевченковому парку. Ми присіли на лавочку. Він показав мені військовий квиток. Я взяв його в руки і чомусь подумав, що я йому заздрю. "Йому все-таки видали. Мені ж ні", – в голові майнуло.

— Ти поглянь на сторінку "Особливі відмітки," – наче вгадавши мої думки, мовив Михайло. – Бачиш графу "22-а"?

— Так, – підтвердив я. – А що вона означає?

— Оце й мене дуже зацікавило. Я й поспитав у знаючих людей. Зокрема – у професора Близнюченка. Він мені пояснив: "Ненадійний елемент".

Я розповів і про своє: відмову мені йти на фронт.

— Запам'ятай раз і назавжди, – підвівся Михайло. – Послухай мене, уже дипломованого історика, який займався і "позакласним читанням". Я за більшовиків кров проливати не буду... Я мститимусь за кров свого батька, своїх дідів, де б я не був... За наші з тобою поневіряння, за мамині... Тепер чимало таких людей, як я... Нас, українців, мільйони... Впаде Москва – полегшено зітхне цивілізований світ. Зітхнуть малі й великі народи. Дика орда має вмерти, а на її місці народитися демократія. Якщо це можливо...

Я таким ще Михайла не бачив. Переді мною стояв справжній трибун. Такі можуть повести за собою легіони...

Я з ним цілком погоджувався. Я пережив ці "сталінські жнива" голов. Переді мною лежали покоси тих жнив... Згадалися кубанці, Калач-Слобода і сани, сани, сани.. А на них наче усміхнені голі мертвяки: дядьки, діти, жінки... Розстріляні й пограбовані... Чи треба ще прикладів?

— Я за катюг українського народу воювати не буду. Ти знаєш, брате, я не чекатиму, поки більшовики поставлять мене до стінки як "ворожий елемент" з графою "22-а", ліквідують, – закінчив свій монолог Михайло.

— А що ж мені робити?

— Поки що йди в університет. Придивись і при першій же нагоді тікай. Тільки будь обережним... Розстріляють і тут же забудуть...

— Може, я з вами?.. Твоїми хлопцями?

— Я тобою ризикувати не можу, Олексію. Я несу відповідальність, як старший, за обох. Іди до університету. Вивчи обстановку. Хтось із нас має залишитись у живих.. Люди повинні знати правду... І як брат, і як історик прошу тебе про це...

Ми обнялись. Я не думав, що того вечора бачу Михайла в Харкові востаннє. Я повертався до університету з важким серцем і ще з тяжчими думами. Ще вчора здавалося, що все йде так добре. Я гадав, що ми, Михайло і я, вже зовсім вийшли з-під контролю енкаведе. Сьогодні виявилося, що ми у них на постійному прицілі. Що робити? Я стояв на роздоріжжі...

Полковник слів на вітер не кидає

Після розмови з Михайлом у мене на душі зробилося зовсім кепсько. У Миргород я їхати не наважувався. Хоча й не був військовим, та все ж боявся: спіймають і припишуть дезертирство...

З такими невеселими думками я пішов у військкомат. Там мене вислухали і сказали, щоб почекав. Минали тижні, але нічого нового не було. Я не знав, що й думати. Мучив неспокій. Здавалось, нема нічого страшнішого, як невідомість перед завтрашнім днем. З фронту до Харкова уже повертались "добровольці". Молоді лейтенанти і капітани. Усі покалічені, але "щасливі" – хоч у такій "формі", та все ж живі.

А мене все не брали. Я вже й не знав, що думати. Десь через півтора місяця у військкоматі мені нарешті сказали: поїдеш у село Солоницівку копати протитанкові рови. Оформили мені документи, видали "сухий пайок", і я поїхав.

У Солоницівці мене зустрів полковник, що командував десятитисячним – а може, й більшим – цивільним військом. Прізвища полковника я вже не пам'ятаю, але його образ не стерся з моєї пам'яті. Був це досить симпатичний чоловік, високий, стрункий, з правильними рисами обличчя, чорними вусами. Чимось скидався на запорозького козака. Він подивився мої документи. Уточнив, з якого я курсу і факультету. Я відповів майже по-військовому:

— Студент третього курсу економічного факультету.

— Це добре. Мені саме такого, як ти, і треба, – спокійно мовив він. Тоді ще раз поглянув на мене і запитав: – Ти українець?

— Так! – відповів я.

— Я українців люблю, – раптом признався він. Серед них виріс. Я сибіряк. А у нас там українців більше, ніж в Україні. Роботящий народ. Надійний. Думаю, і ти такий?

Я мовчав, але він і не чекав відповіді, бо повів далі:

— От що, Альошо, – він розмовляв російською мовою. – Я тебе призначаю своїм заступником. Розумієш, у мене до цього були заступниками військові, але їх одразу забирали на фронт. Тебе у мене не заберуть. Просто я тебе не віддам. Ти мені дуже нагадуєш мого сина. Він загинув у перші дні війни... Я йому поспівчував.

— А чого ти не на фронті? – раптом запитав він. Я вирішив не брехати. Розповів усе як є і закінчив:

— Біографія! Він мене перебив:

— Плювати я хотів на біографію. У Сибіру я надивився на ті "біографії". Нам, Альошо, сьогодні треба одне – викопати якомога глибші рови. Вважай, ми з тобою відкриваємо "другий фронт"...

Ми вийшли за село. Зупинилися на пагорбі. Унизу недалеко від нас копошилися люди. Море людей. Мабуть, більше десяти тисяч. Сюди зігнали не тільки жінок, дівчат і старших чоловіків, але й студентів, учнів-старшокласників... Очевидно, з Харкова, бо одягнені всі були по-міському. Дехто навіть по-святковому. Мабуть, людей зігнали або дуже швидко, або вони побоялися свій кращий одяг залишати в квартирах. Адже випущені з тюрем зеки уже "відкрили" і свої "фронти" по очищенню магазинів та квартир...

Дівчата з ближніх сіл поодягали барвисті українські хустки. Певне, також не знали, куди і для чого їх везуть. Ось цією "армією" за відсутності полковника я мав командувати. Він мене представив, сказав, щоб "оборонці" запам'ятали мене в обличчя і виконували всі мої накази. Заодно й підвищив у "чині". Сказав, що я випускник якогось технічного факультету – здається, механічного – Харківського університету. Так він намагався створити мені "авторитет". Я почував себе спокійним. Мене навіть не цікавило, чи є тут з цього факультету студенти, які просто не могли бачити мене на своїх лекціях, оскільки на механічному факультеті я не навчався. Тепер це було мені байдуже.

Після промови він відвів мене у "мій штаб" – стареньку хатку на околиці села.

— Надіюсь, не підведеш?

— Не підведу, товаришу полковнику. Виконаю все, що ви накажете. Я добре знайомий з технікою. Ще до університету закінчив електротехнікум.

— Чудово. Це нам може знадобитися. Я подумаю, як з цього скористатися. А поки що питання номер один – протитанкові рови.

— Скільки тут народу? – поцікавився я.

— Десь більше десяти тисяч, Альошо.

— Отже, нам потрібно хоча б сто кухонь, – глянув я полковнику в очі. Йому мої слова сподобалися.

— Одразу відчутно українську господарську жилку... Турбота про людей... Що ж, бачу: тобі потрібний, Альошо, помічник. Може, й не один. По інтендантській частині...

Такого інтенданта мені через півгодини прислали. Я наказав видати людям хліб. Поцікавився, де вони сплять. Як організовано працю. Скільки в таборі лопат, ломів, кайл, чи є тут звичайні робітники, а чи сама інтелігенція. Щоб відповісти на всі ці мої питання, ад'ютант полковника шукав потрібних людей і приводив до мене. Мій штаб розростався. Я розподілив між новими помічниками конкретні їх обов'язки. Ми охопили всіх, розбили мобілізованих на групи. І незабаром неорганізований табір перетворився на чітку структуру. Коли полковник приїхав і ад'ютант розповів йому про все, що ми встигли зробити, мій начальник не посоромився при всіх сказати:

— Альошо, дозволь потиснути тобі руку. До тебе у мене був безтолковий майор. Я дуже шкодував, що його забрали на фронт. Тепер не шкодую.

Ми зайшли в хату. Вона уже була підметена моїм "ад'ютантом", прибрана. Те ж саме я наказав зробити і в кімнаті полковника. Навіть поставив на стіл букет польових квітів від імені "жіночого корпусу". Сибіряк зовсім розчулився.

Ми сіли випити по склянці чаю.

— Альошо, хотів тобі сказати, що даю тобі два тижні. А тепер просто кажу, по-цивільному. Я тебе, Альошо, прошу. За два тижні нам треба викопати і обладнати всім необхідним для оборони аж сім кілометрів протитанкових ровів. Ти мене зрозумів? Це прохання – наказ!

— Я вас зрозумів, товаришу полковнику. Наказ буде виконано, – я відповідав так, ніби закінчив військове училище...

Наступного дня я зі своїми помічниками розподілив приблизно на однакові робочі команди жінок і юнаків і виділив кожній відповідні ділянки роботи. Після цього мобілізовані "оборонці" почали виконувати поставлене перед ними завдання.

Не знаю, як правильно висловитися. Може, це чисто українська риса, але доброта, тепле слово – особливо чужої для нас за національністю людини – для нас важить більше, ніж ненависть до ворога. Здається, ще кілька днів тому мені хотілося взяти в руки гвинтівку і піти проти своїх гнобителів. Сьогодні ж, після того як до мене поставились по-людськи, я немовби переродився. Я не вислужувався перед полковником. Я працював як людина, якій виявлено довіру. І в мені розкрився хист організатора. Я виконував свою роботу, як лікар виконує свою: не думаючи, кого він лікує – ворога чи друга. Він лікує хворого! Це його святий обов'язок. Серце мені говорило: саме так і ти маєш чинити. А розум, тверезий розум, мені шепотів: "Отак голими руками вас і беруть, українців. Варто поставитися до вас з увагою, не пошкодувати теплих і добрих слів, а ви уже й танете, як віск під гарячим сонячним промінням".

... Десь о шостій годині ранку я уже був на ногах. Піднімали людей, кип'ятили чай. Через годину, потягуючись, з хати вийшов полковник. Люди уже працювали. Мовчки і дружно. Я підійшов до полковника. Доповів про обстановку. Сказав, що у багатьох мобілізованих мозолі на руках і ногах. Їх треба підмінити і підлікувати. Я уже розпорядився. Переставив на легшу роботу, щоб вони, не маючи змоги працювати на повну силу з ломом чи лопатою, не подавали поганий приклад іншим. Але щоб теж працювали, виносячи на ряднах землю з рову.

— Відчуваю, що я тут уже зайвий. – Він запросив мене на чай.

— Товаришу полковнику, – уже за столом звернувся я до нього. – Мені потрібно два дні.

— Для чого?

— Відвідати матір. Вона у мене в Миргороді живе. Побачити молодшого брата. Взяти теплий одяг на зиму. Вже осінь наближається. А поставлене вами завдання ми з вами навіть перевиконаємо. Це я вам гарантую. Я вас не підведу.

Він дивився на мене не спускаючи очей. Ніби хотів вловити іскорку нещирості в моїх словах. Але я тоді говорив з ним щиро. Так, як пишу зараз. Він допив чай, витер губи хустинкою, підійшов до письмового столу.

— Ну, що ж, Альошо, ти мені припав до душі як син... Я втратив свого сина, ти втратив батька. Я тобі вірю. Я хотів би, щоб ми були разом. Хай уже як там наші долі складуться. Може, завтра пошлють на фронт. То також хотілось би разом. Я тобі виписую довідку. Ставлю печатку із святою вірою, що ти мене ніколи не підведеш...

— Не підведу, товаришу полковнику.

— Даю тобі не два, – сказав він, – три дні... Один на непередбачені ситуації. Не повернешся – розстріляю власноручно.

Останнє слово прозвучало як постріл. Полковник ураз став схожим на всіх тих росіян, яких я знав досі. А досі мені траплялися тільки гепеушники-енкаведисти. Я глянув на нього, і на мить, тільки на мить, мені здалося, що у нього на гімнастерці петлиці не технічних військ, а малинові, Беріївські. Отже, у хвилини власної скрути він зі мною просто загравав?

Освідчувався в любові до українців, співчував нашим безвинним жертвам у Сибіру тільки для годиться? Та, певно, діяти й справді потрібно саме так. Саме так, якщо хочеш врятувати державу від окупанта. На таку думку в мене аж відлягло від серця. Я взяв довідку, щиро йому подякував. Шофер-ад'ютант відвіз мене до найближчої автотраси. З-під сидіння авто вийняв кілька банок м'ясних консервів, дві пачки імпортних цигарок, яких я до того ніколи не бачив.

— Дивись, Альошо, не підведи. Полковник слів на вітер не кидає, – мовив шофер і міцно потис мені руку.

Дорогами війни

Перш за все я прочитав довідку, яку дав мені полковник-сибіряк. Про кращу годі було й мріяти. Це вселило в мене оптимізм. "Тепер мене так просто не розстріляють", – втішав я сам себе, читаючи рядки: "Усім, усім! Олексій Воскобійник терміново їде до Миргорода у важливій державній справі. Всіляко сприяти і допомагати йому".

Довідка діяла як генеральські петлиці. То в тому, то в тому авто мчав у бік Миргорода першими дорогами війни.

З повідомлень радіо про "важкі бої" я уже здогадувався, що армія тікає. Я не дивувався. Армія тепер складалася з таких командирів, як я, як Михайло. Сталін розстріляв усі професійні військові – і не тільки військові! – кадри. З болем у серці згадував батька. І от через 60 років я з довідки про його реабілітацію і доносів дізнаюсь... А дізнаюся про таке: його розстріляли за те, що він нібито жалкував, що розстрілюють, на його погляд, таких видатних воєначальників, як Тухачевський і йому подібних, а фашисти готуються тим часом до війни. Отже, батько бачив далі й глибше багатьох Сталіних і молотових...

...У вантажівці, що підібрала мене, сидів увесь військкомат якогось харківського райцентру. Старший з них помітно переживав, палив одну цигарку за одною. Переживав і я. Чи вкладуся в термін трьох днів? Чи повернуся назад? Чи той, хто мені сподобався, власноручно розстріляє мене відповідно до неписаних правил війни?

Дорогою йшов якийсь старий єврей. Він прямував у московському напрямку. Хтось із цивільних, що сидів поруч комісара військкомату, кинув репліку:

— Бачиш, он пішов! Наробив революції...

— Ні, дядьку, – втрутився в розмову я. – Той не наробив. Я по одязі бачу...

— Та облиште, – втрутився комісар. – Зараз не до політичних дискусій.

За Валуйками – містечком між Полтавою і Харковом – автоколона виповзла на широкий шлях. На схід повільно сунула безкінечна транспортна ріка.

Перевантажені людьми і партійними скарбами автомобілі ніби перевалювалися з боку на бік, важко ревли двигуни. Налякані коні з нашорошеними вухами шарахались, як і їхні їздові, то в один, то в другий бік. Обабіч дороги стояли зі скромними вузликами різні люди, піднімали руки, просились, як я, щоб їх підвезли. Вони хапались за борти переповнених вантажівок, щось кричали, щось пояснювали. На них ніхто не звертав уваги. З полів до шляху від сіл йшли люди. Їх прибувало все більше і більше. Майже всі прямували на схід, до Москви. Я спіймав себе на думці, що обізвав їх "будівниками соціалізму", які "поспішають комунізм будувати".

Чіплялись і до нашого авто. Все кричало, лаялось, матюкалося. Раптом хтось зарепетував:

— Авіація! Літаки, літаки!

Вздовж дороги біг військовий і теж щось голосно кричав. Подавав якісь команди. Ми мовчки дивилися на нього, він – на нас. З вантажівок на ходу почали вистрибувати люди. Наче з моста у воду. Я сидів приголомшений. Наче затуманений і нічого не міг зрозуміти. Коні мчали в поле, люди залягали в ровах. Очевидно, їх уже обстрілювали, і вони панічно кидалися в різні боки. Прикривали голови руками. Червоноармійці заходилися стріляти по літаках. Палили усі і з усього. Літаки розвернулися. Тепер уже й мене охопив страх, як і тих, що залягли обабіч дороги. Від трьох літаків з білими хрестами відірвалися чорні бомбочки. Вони збільшувалися просто на очах і так жалібно завивали, що й справді можна було збожеволіти. Мого плеча торкнувся комісар. Він крикнув на вухо:

— Ну, чекіст, і нам пора...

От за кого він мене мав, прочитавши довідку полковника, подумав я. Ми вилетіли з кузова одночасно. Чорними шуліками над нами пронеслося кілька літаків. Мені навіть здавалося, що я бачу усміхненого гітлерівця в чорному пілотському шоломі. Літаки поливали автомашини свинцевим дощем. Десь закричав, заверещав моторошно чоловік. Я глянув – молодий лейтенант, схопившись за живіт, біг якийсь час вздовж автотраси, намагаючись обома руками утримати те, що кілька секунд тому називалось шлунком і кишками. Тепер все це вивалювалося на землю. Лейтенант упав. Було страшно.

З відстані двох метрів я побачив справжню війну. Не з екрана в затишному кінотеатрі, коли поруч сидять твої ровесники і кидають веселі репліки.

Потім ми знову посідали в свою вантажівку. Серед "наших" втрат не було. Сиділи всі мовчки. Ніхто ні на кого не дивився. Комісар потягся за цигаркою.

На повороті біля дороговказу "Миргород – 50 кілометрів" я зіскочив з машини, побажав своїм попутникам щасливої дороги. І подумав: тепер я й пішки дійду. Та вдалося – і то доволі легко – пересісти на другу вантажівку. Скочив на підніжку полуторки, показав водієві довідку, він передав її начальнику, що сидів поруч з ним у кабіні. Прочитавши, той кивнув головою в бік кузова. Мовляв, залазь. Водій віддав довідку, і я поліз на ходу в кузов. Люди мовчки потіснилися. Я присів скраю. Дивився на дорогу. Ще більше перевантажену. Скрипіли колгоспні вози, трактор зіштовхував на узбіччя вантажівку, яка заглухла. Певне, закінчився бензин.

Біля самого Миргорода знову зупинилися: через дорогу "улюбленці народу" енкаведисти переганяли "ворогів народу" в смугастих робах. Їх нараховувалося тисячі.

Я почав придивлятись до облич. Зі слів Михайла я знав, що батько засланий на далеку Північ, але я так само знав, яка підступна й брехлива більшовицько-московська влада. Тому я сподівався на диво – може, тато живий. Якийсь чоловік, очевидно добре обізнаний із совєтськими порядками, тихо мовив, ніби вгадуючи мої думки:

— Кримінальний елемент... І чого вони з ними морочаться? Розстріляли б як політичних... У перший же день війни... Чому Йосип Віссаріонович не дописав цей рядок...

Я похолов. Серце у мене завмерло. Невже це правда? Невже правду каже цей чоловік? Отже, тепер ніяких надій на повернення тата. А я ще вчора бачив гарний сон. Охоронці тюрем тікають на схід, покидають напризволяще ув'язнених. Ті розбивають тюремні грати і виходять на волю... Ні, партія більшовиків не забуває нічого, не забуде ніколи. Вона може не пам'ятати про життя людини, але що тій людині треба вмерти – не забуде ніколи. Партія катів. Партія нелюдів.

Більшість арештованих йшла босоніж, хоча надворі уже нагадувала про себе осінь. Поля подекуди чорніли. Хліб на Миргородщині був зібраний. Та люди розповідали, що військові, відступаючи, спалювали його. Тих, хто чинив опір, – розстрілювали. Так нібито трапилося з батьком одного з Михайлових друзів. Його батько був головою колгоспу десь на Київщині. Райком партії наказав: негайно зібрати хліб. Вивели все село. Полковник – командир якоїсь відступаючої військової частини – наказав хліб спалити. Коли ж увечері побачив, що його наказ не виконано, розстріляв усіх, хто був на полі: жінок, чоловіків, дітей. Хліб підпалили. Я пригадав Михайлові розповіді про різні історичні події. З тих часів, коли я ще сумнівався в тому, що не всі більшовики такі. Тепер думав: мабуть, усі. У колективному своєму психозі вони всі однакові. Чи, може, трапляються окремі випадки? Окремі. Як мій полковник-сибіряк. Може? На це запитання я не знаходив відповіді... Дуже вже багато крові було пролито.

Кров'ю нашою наша ж історія писалася, так говорив Михайло. Офіцер, що сидів у кабіні нашої вантажівки, вийшов на дорогу, підійшов до енкаведиста і сказав:

— Зупиніть цю отару. Мені треба негайно проїхати. У мене наказ...

Енкаведист підскочив до нього і замість усяких аргументів сунув під підборіддя офіцера наган. Я бачив, як наливалися кров'ю і люттю обличчя в обох. В одного від ненависті і вседозволеності, у другого – від несправедливості і безсилля. Офіцер повернувся і пішов до вантажівки. Пролунав постріл. Якийсь арештант спробував був скористатися з ситуації і втекти. Куля наздогнала його дуже швидко. Ніхто навіть не ворухнувся. Не відтягував, не скидав з дороги. Все було буденно, все було звично для цих людей. Життя "гвинтика" у Совєтському Союзі не коштувало нічого. Так само, як і не гвинтика.

Ми мовчки сиділи у вантажівці. Рахували ряди в'язнів. Множили про себе на чотири. Ставало моторошно: так багато було тих в'язнів. Я дорахував майже до п'яти тисяч, коли повз нас з ревом поповзли танки, залишаючи за собою чорні сліди від чорнозему. Так близько я їх бачив уперше. Сталеві зелені потвори йшли вздовж колон арештантів, і я не міг зрозуміти, чи вони супроводжують в'язнів, чи це просто такий збіг обставин. Питати я про це навіть у обізнаного чоловіка не наважився. Колона закінчилась, і ми рушили далі.

Після обіду я попрощався з офіцером. Сердечно подякував, заговоривши до нього по-українському. Його це дуже здивувало. Він схопив мою руку і довго, як братові, тиснув її. Здається, розчулився. Видно, енкаведист допік його до живого. Офіцер і сам, мабуть, належав до таких, як я. Він побажав мені щасливої дороги. Я відповів йому тим же.

— Не переживай, – заспокоїв я його. – На енкаведистів теж знайдеться наган. Не все їм ним розмахувати...

Він зрозумів, незважаючи на мою довідку, що я не з енкаведистської банди.

На видноколі з'явився рідний Миргород. Здалеку, здалося мені, посміхалися бані дідусевого собору. І раптом я згадав, що один день відпустки вже минув. Отже, в запасі у мене лишилося ще два. Хотілось утекти світ за очі, але я пам'ятав про слово, дане полковнику.

Я бадьоро йшов вулицями рідного міста. Йшов так, ніби щойно виграв величезну битву і чекав, що мені до ніг падатимуть квіти, а земляки махатимуть з усіх вікон руками і вітатимуть посмішками. Насправді все було по-іншому: повз мене пролетіла величезна довга платформа без бортів, запряжена кіньми. На ній на весь зріст стояв начальник миргородської міліції і щосили батожив коней. Позаду нього, ніби охороняючи арештантів, ту платформу навкруж обліпили міліціонери. Головний міліціонер впізнав мене і гукнув:

— Воскобійник, ти куди? Там уже німці. Сідай з нами. Тільки не з вами, майнула у мене думка, а вголос я крикнув:

— На секунду до мами, хоч попрощаюсь!

Та вони поспішали рятувати свої шкури. Я завернув у чийсь город. Зрозумів, що вулицями йти небезпечно. У кукурудзі натрапив на молодого офіцера. Він скидав з себе командирський одяг та весь час повторював: "Я з Зубівки, я з Зубівки". "А я з Миргорода, то й що? – крутилось у мене на язиці. Я спробував був дертись кукурудзою далі, але він схопив мене за руку:

— Слухай, дай хоч піджак.. Не побіжу ж я до Зубівки у самих кальсонах. Пістолет даю...

Я зняв свій піджак і прийшов додому в сорочці. Чи треба описувати зустріч матері і сина під час війни? Гадаю, що ні. Пам'ятаю, материні сльози зволожували мою сорочку теплом. Вона шепотіла: "Живий! Живий! А де ж Михайло?"

Сиділи ми за скромним столом, що його нашвидкуруч накрила мати, зовсім недовго. Сиділи так само в чужій хаті, як і всі останні десять років. У тітки Семенченчихи, яка мала добру віруючу душу і гарну хату. Відкрив кілька банок консервів з сухого пайка, мама налила борщу, нарізала хліба. Вдалося й погомоніти.

Та з голови не йшла думка, що за годину-дві знову доведеться прощатися з мамою й Іваном: треба було поспішати до свого полковника. Звичайно, мама відмовлятиме, але я людина обов'язкова, не порушу дане мною полковнику слово. Адже він повірив мені. Отож я дотримаю свого слова, хоч би чого це мені коштувало.

Іван готувався до десятого класу і тепер розпитував мене, будуть за німців українські школи чи німецькі. Я нічого йому на те не міг сказати. Відповів, що не знаю. Подякував за обід, виклав решту консервів на стіл. Іванові наказав:

— Ти уже дорослий. Залишаєшся з мамою та бабусею...

— Синочок, а ти куди? – сплеснула руками мати.

— Я зобов'язаний повернутися у свою частину. Інакше – розстріл.

— Господи! Невже на фронт?.. Тут подейкують, що українці, які не беруть до рук зброї, можуть повертатись до мирної праці... Нібито так німці оголосили. Ти ж не офіцер, не військовий...

— Уже військовий, мамо. Заступник начальника штабу полковника... – Я не договорив. Мати знову припала до моїх грудей. Ми поцілувалися, і я вийшов. Але куди? Я ще своєї дороги не знав. Як часом усі ми...

Прощай, полковнику!

Удома, всупереч моїм сподіванням, теплого одягу не знайшлося. Надягнув на себе светр, ще один взяв про запас і вирушив у дорогу. Часу лишалось обмаль, і я поспішав, добре пам'ятаючи слова полковника, підтверджені його водієм.

На Харків я виїхав вантажівкою. Пощастило і цього разу – довідка діяла безвідмовно. Варто було її лише тицьнути старшому в кабіні, як той одразу показував на кузов.

Тією автомашиною везли старих, немічних євреїв з прифронтової зони. На відміну від наших людей, вони всю дорогу ґелґотали, як гуси, і обурювалися своїми кровними братами. Мовляв, партійні кагановичі прихопили гроші й легкові авто і уже давно в Москві. А нам, бідним євреям, – тут вони використали українську поговірку, – на тобі, Боже, що мені не гоже.

Я, признатися, розділяв їхні погляди. Але, як і того разу, в дискусію не встрявав. Сидів мовчки, слухав і думав про свою долю.

Над землею повисла ніч. Попереду автомашин ішло кілька військових, а вже за ними сунули автомашини. Від такого повільного руху мотори перегрівались, і ми час від часу зупинялися. Деякі машини зіштовхнули на узбіччя, і вони стояли там з піднятими капотами, нагадуючи роззявлені крокодилячі пащі. Щоб розім'яти ноги, які затерпли, я зіскочив з кузова і пішов з молодим лейтенантом-українцем пішки.

Ранок застав нас біля якогось райцентру. Містечко здавалося мені до болю знайомим. Я протирав очі і нічого не міг второпати. "Та не може такого бути! Не може!" – казав я собі, а в свідомості росла й міцніла неймовірна підозра. І ось вона перетворилась на впевненість. Ми знову прийшли у Миргород. Я побачив бані собору. Коли, де, як ми повернули на сто вісімдесят градусів, я губився в здогадах. Пам'ятаю, трохи в кузові куняв... Мабуть, десь трохи й заснув... Мені, як ніколи, стало страшно.

Я надзвичайно відповідальна за своїм складом характеру людина. Людина слова і совісті. Мені стало не тому страшно, що я уже ніби бачив перед собою дуло нагана, а тому, що підвів людину. Підвів полковника, який любив українців, довіряв їм, і тепер тінь упаде не лише на мене, а на весь народ. Може, тепер це комусь видасться сентиментами, несерйозністю. Але тоді я міркував саме так і дуже переживав. Я готовий був померти, але слова дотримати. Тому я не повернув додому, до мами й Івана. А відпустки ж у мене залишилося менше дня. Увечері я вже повинен був сидіти у своєму штабі і займатися протитанковим ровом... Але туди я міг добратися вчасно хіба що літаком. І, мабуть, устиг би. На власний розстріл... І все ж я пішов у бік Харкова.

Не вірив, що мене можуть розстріляти. Я вірив полковникові... Десь години за три, перейшовши міст, я раптом почув позаду себе гуркіт. Оглянувся: по шосе йшли німецькі легкові танкетки, їх обганяли великі триколісні мотоцикли з кулеметами на колясках. До мене під'їхала легкова автомашина, схожа на американський "Вілліс". Молодий німець, тримаючись за вітрове скло, наказав мені зупинитись. Я став. Він запитав мене про дорогу на Велику Багачку. Я її знав. Школярами в той бік їздили з нашим учителем фізкультури. Я показав дорогу. Він мене запитав:

— Українер?

— Так, українер. – У школі та й в інституті я вивчав німецьку мову і вже таки добре нею володів. Принаймні мені так здавалося. Мабуть, вона мене й врятувала. Німець раптом зірвав з мене кашкета і закричав, побачивши довге волосся:

— Офіцір?

— Ні, – відповів я. – Студент. – І витяг свій студентський квиток, який, на моє щастя, був зі мною, і показав йому. Німець, навіть не глянувши на нього, кинув мені в обличчя кашкета, сховав пістолет і дав команду рушати: колона танкеток і триколісних мотоциклів посунула на Велику Багачку.

Так несподівано я опинився в тилу, тільки не знав у чиєму – ворога чи визволителя. Згадав мамині слова, сказані за обідом, про те, що німці нібито добре ставляться до українців. А тих, кого беруть у полон, відпускають додому. Аби поверталися до мирної праці. Чи правда це, чи вигадка-мрія – ніхто точно на ті питання не міг би відповісти. Я підняв кинутий німцем кашкет, який упав на землю, подякував Богові, що залишився живим, і попрямував у зворотний від Харкова бік – додому. Про себе тихо мовив: "Прощай, полковнику. Прощай і пробач, Бог мені свідок: не хотів я порушити дане мною слово. Але так повернулась доля".

Окупація

У перші дні окупації – за всю Україну не скажу – весь Миргород, здавалося, засів за писання доносів. Більшовицька пошесть наклепництва прищепилася й українцям. Згодом виявилося, що єжовсько-беріївську лихоманку породили підпільники, залишені на нашій території більшовицьким керівництвом. Наклепи йшли переважно на тих людей, які ненавиділи совєтську владу, у яких від тієї влади постраждали рідні чи то в часи колективізації, чи то тридцять третього чи тридцять сьомого року. Отож "старшому брату" не вистачило тих українців, яких вони винищили за часи совєтської влади, тепер їм хотілося донищити українство ще й руками німців.

Величезна кількість доносів у перші дні окупації німців буквально шокувала. Замість того, щоб працювати, відновлювати зруйноване під час відступу Червоної Армії, потрібно було збільшувати штати чиновників і поліційний апарат, сідати за канцелярські столи і розбиратися, що пише в доносах "губернія". Словом, продовжувати займатись тим, чим займалася совєтська влада протягом останніх двадцяти років: розслідуванням, арештами і розстрілами. Але німці дійшли таки правильного рішення: доносів не приймати. Суть одного з перших наказів, виданих генерал-комендантом полковником фон Штауве українською мовою і розвішаних на дверях усіх установ і організацій Миргорода, зводилась до конкретного:

"ДОНОСІВ НЕ ПРИЙМАЄМО!"

Наша ж сім'я жила своїми проблемами. Від Михайла не було ніякої звістки. Чого ми тоді тільки не передумали. Знали, що він був записаний в льотну школу на військовій підготовці університету. З останньої розмови у Харкові я знав, що "добровольцем" він на фронт не піде і за владу, яка забирає життя у безневинних і роботящих, воювати не буде.

І раптом настав довгоочікуваний день – Михайло повернувся додому. На жаль, не до рідного. Бо тоді ми ще жили в тітки Семенченчихи. Я вже й не знаю, чи то її так по-вуличному звали, чи то вона мала таке прізвище. Та хоч би як там було, а ми молились на неї. Гарна і добра була жінка. Таку і не гріх славшім словом згадати.

Коли Михайло переступив поріг, ми глянули на нього і подумали, що в кімнату зайшла його тінь. Але жива. Лице худе, ноги опухлі. Замість взуття – якесь ганчір'я. Двадцять днів дороги по шпалах від Харкова до Миргорода. Ноги – то суцільні рани. Виходжували ми його всією сім'єю.

Десь через місяць, а може й раніше, ми з Михайлом прийшли на збори, які скликав голова міської управи, або, як ще тоді казали, голова магістрату – пан Рогочий. Він ще за царських часів працював в управі міста, мав добрий хист до організаційної роботи і розбирався в господарських справах. В Миргороді працювала вже і фельдскомендатура. Її очолив уже згаданий генерал-комендант полковник фон Штауве, колишній прусський офіцер, який, як я згодом зрозумів, ненавидів Гітлера. Бо не поділяв фашистської ідеології. Генерал-комендант носив військову форму, пенсне і чорну пов'язку на оці, бо мав лише одне.

Голова Рогочий оголосив, що він виступатиме коротко.

— Ми живемо не за більшовиків, – сказав він, – і тепер треба працювати, а не виголошувати промови. Ми зібрали у цій залі всіх тих, кого так чи інакше совєтсько-більшовицька влада кровно покривдила. Якщо глянути на присутніх у залі, то можна сказати, що тут близько вісімдесяти відсотків миргородців. Усіх нас торкнувся більшовицький штучний геноцид, усі ми пережили "розстріляне відродження". Кожна сім'я зазнала з вини більшовиків безневинних жертв. Ми маємо ненавидіти ту ідеологію. Прийшов наш час. Адольф Гітлер покінчить з більшовицькою чумою. Україна здобуде своє законне, дане їй Богом право бути вільною, незалежною державою серед усіх інших вільних європейських держав. Ми сьогодні дозволяємо приватну ініціативу, можна мати свої крамниці, свої цехи, свої артілі... Люди можуть брати землю. Вільно працювати на ній. Ми матимемо вихідні. Матимемо все те, що від нас забрали і знищили більшовики. Ми повинні відродитися з попелу, і в цьому нам поможе Бог і "третій рейх" на чолі з Адольфом Гітлером.

Закінчив Рогочий традиційним вітанням "Слава вільній Україні!" Потім були запитання і відповіді. Серед них найголовніше: чи можна подавати до магістрату відповідні заяви, якщо хочеш відкрити якесь діло.

Я мовчав. Михайло також. Промова Рогочого справила на нас добре враження. Якщо не сказати, що сильне. Дуже хотілося йому вірити. В ті хвилини ми обидва думали про батька і дідусів. Я сказав:

— От якби батько і дідусі були зараз живі...

— Так, – погодився Михайло. – Тільки боюся, що цю промову Рогочому писали в гебітс-комісаріаті. Вона така ж, як і більшовицька. Ті теж м'яко стелили в перші дні совєтської влади. Навіть українізацію оголосили. Так піклувалися про русифікований царизмом український народ. Потім неп, а тоді всіх порозстрілювали: і українців, і непівців. Дай Боже, щоб це не повторилося...

Я мовчав. Я знав, що гірше просто не може бути, бо так, як чинили більшовики, ніхто ще в історії не чинив.

Кілька днів я розмірковував, де собі знайти роботу до душі. Адже я мав професію електрика і гадав, що з мене добрий, знаючий спеціаліст. Тому й попростував одного дня в бік миргородської електростанції, що розкинулась на іншому березі Хоролу. А поки йшов містом, придивлявся. За вказівкою пана Рогочого, його заступника Пелеха і, очевидно, фельдскомендатури місто на очах міняло своє обличчя. З німецькою педантичністю підміталися хідники, вулиці, майдани. Укладали цеглу, звідкись привезені білі камінчики прикрашали доріжки, милуючи око. Фарбувалися паркани. Німці, судячи з цього, збиралися залишитися в Україні надовго, якщо не назавжди. Принаймні в перші дні окупації складалося саме таке враження.

Я мимовільно посміхнувся. Не знаю чому, але я у "вічність" німців в Україні не вірив. Якщо не росіяни, то ми самі рано чи пізно їх зметемо, як зараз метуть сміття з хідників. Так я думав. Але було приємно бачити свіжі синьо-жовті прапори. Якась невимовна радість заполонила мою душу. Біля німецької комендатури на Гоголівській вулиці, напроти пошти, повівав і гітлерівський величезний прапор зі свастикою. Уже встигли вивісити портрет фюрера. Під ним великими українськими літерами було написано: "Гітлер – наш визволитель". Портрет прикрашали квіти.

Дівчата у вишитих сорочках і в українських блузочках – одягай, не боячись, що їм припишуть український націоналізм, – весело розмовляли з німецькими офіцерами і солдатами. Серед них були, очевидно, вчительки й старшокласниці, які уже потроху вміли "шпрехати". Звичайно, тема розмов у всіх і всюди тоді була одна й та сама: українці немовби скаржилися "визволителю", яке лихо, яку біду принесли нам більшовики. Спочатку штучний голод, щоб повністю нас знищити і назавжди загарбати нашу гарну й багату землю, потім розстріли найрозумніших людей. Говорили просто, дохідливо, переконливо і правдиво. Німці дивувалися. Вони знали про злочини більшовиків в Україні та й в інших захоплених ними країнах, але не уявляли, що творилися саме такі страхіття.

— Гут, гут! Україна тепер буде державою! – так у перші дні стверджували і думали німецькі військові – солдати і офіцери. Але уже зовсім по-іншому думало тоді гестапо. Сам Гітлер.

А поки що наївні і довірливі українці тішили себе думкою про власну державу. Так думали вчорашні старшини петлюрівської армії, так думала свідома українська інтелігенція, яка дивом уціліла, думали ті селяни, які дивилися на колгоспи як на чорта, думали педагоги, які з перших днів у школі запевняли учнів, – таких, як наш молодший брат Іван, – що нація, яка породила Гутенберга і Гете, – цивілізована нація...

Марними виявились їхні сподівання. І мої також. Бо в перші дні визволення від ненависних нам більшовиків про німців так само думав і я. Але нас окупували гітлерівці, фашисти. Ми всі дуже швидко переконалися, що вони рідні брати московським шовіністам. Тільки менш лукаві й підступні.

Наймолодший директор

Точно уже й не пригадую, хто мене викликав і запропонував роботу на електростанції. Замаркувалася в моїй пам'яті тільки образа: мене призначили "старшим куди пошлють" – так тоді жартували миргородці. Тобто робітником-електриком. Я мав невеличку платню, продуктовий пайок і спецперепустку. Порівнюючи з тридцять третім роком та періодом навчання в Харкові, я вважав себе забезпеченою людиною. Харківський період згадувався мені тоді не випадково. В Харкові я дуже бідував. Щоправда, збоку це не було видно, бо я умів провернути "операцію" з костюмом. А так... Щовечора до пізньої ночі я просиджував у студентській бібліотеці. Мене з ненавистю і з мітлою в руках – у прямому розумінні цього слова – виганяв звідти сторож. Сидів же я там допізна не завжди тільки тому, що мав голодний на знання мозок. А тому, що мав голодний шлунок. Студентки, з якими я вчився, – гарні студентки, вродливі, такі, якими ночами я снив, запрошували мене в кіно або, як тепер кажуть, на філіжанку кави, а я не йшов з ними. Не тому, що був скупий чи зубрило, а тому, що у моїй дірявій кишені свистів студентський вітер...

Електростанцію охороняли німці. На кожній зміні по шість чоловік на чолі з офіцером. Кожні шість годин охорона мінялася. Електростанція прирівнювалась до військового об'єкта.

Мені вручили перший і найдоступніший для всіх інструмент – лопату. "Спеціалісти", яких набрали німці, були з наших. Вони мене й озброїли тим інструментом.

— Он іди копай ями під стовпи. Побачимо, як ти освоїв професію, — підсміювалися вони наді мною. — А монтьором умієш?

— Та ні. Монтером я ніколи не працював, – відповів я на їхній невибагливий жарт.

— То нічого... Ми тебе навчимо...

Ось приблизно такі шпильки мені щоденно підпускали "електрофахівці".

Коли більшовики відступали, вони, зрозуміло, підірвали електростанцію, а кращих спеціалістів забрали з собою. Та величезні електромашини пошкодили поверхово. Їх не так просто було зруйнувати. От саме біля цих велетнів-машин і працювали горе-електрики. Копаючи ями, я інколи й по стовпах лазив, спостерігав за їхньою роботою з висоти. І скоро помітив, що вони не дуже в тій справі розбираються, але перед німцями вдають із себе справжніх майстрів.

— Ви не так це робите! У вас нічого не вийде, – якось сказав я їм. – Спробуйте приєднати дроти отут і отут і продзвонити.

— А пішов ти, сопляк!

Я й відійшов. Мені тоді ще не виповнилося й двадцяти, і вони мене мали за хлопчика на побігеньках. Там був німець, офіцер, який пильно стежив за роботою. Він трохи розбирався в електротехніці і хоч не зрозумів, що саме я казав, але побачив, що один із робітників підтримав мене, засперечавшись із старшим і доводячи, що я все правильно порадив і чому б не спробувати.

А той все своєї:

— Що воно там розбирається, – так зневажливо. У середньому роді, щоб принизити.

Коли, чую, один з робітників каже:

— Ні, ні. Все виходить. Він таки правильно підказав...

— А що він за один? – спитав той, що мене "сопляком" назвав. А їх стояло десь аж шестеро.

— А я звідки знаю, – відповів інший. – Може, якійсь бабі розетку ремонтував, трохи чогось навчився.

Так вони того дня розважалися. Знайшли об'єкт для глузів, пришивали мені квітку.

Наступного дня всі знову морочаться біля електромашин. І знову у них нічого не виходить. Стукаються один з одним лобами, як барани, кудись заглядають. Ніби чекають, що від того іскра сама їм вискочить. Мій "захисник", певне і найрозумніший, і найменш амбітний серед них, підійшов до мене й каже:

— Пацан, може, ти підійшов би до нас... Щось ні чорта не виходить...

Я не відповів. Вдав, що не чую. Але, коли мене вдруге попросили більш ввічливо, я підійшов, глянув і питаю отого, що мене покликав:

— А ви маєте чим продзвонювати?

Він ствердно кивнув головою і подав мені інструмент. Я взявся за роботу. Через кілька днів запустив ту динамо-машину. Де й поділися насмішки. "Спеціалісти" запросили мене на свій обід. Горілочкою домашньою пригощали, але я не пив.

Втім, на душі уже стало трохи легше. Старший серед них сказав мені:

— Слухай, може, ти трохи нам допоможеш? Що тобі для цього потрібно?

— Вас і ще одного електрозварювальника. А решта хай беруть лопати і кігті й копають та по стовпах лазять...

Ніхто нічого не заперечив. Усі як у рот води набрали. Старший виділив мені електрозварювальника, і я того ж дня після обіду серйозно взявся за нелегку роботу. Так утрьох ми працювали днів 30-40. Німці, що постійно наглядали за нами, а заодно й охороняли, – електростанція була на іншому боці Хоролу, – аж роти роззявляли. Підходили до мене, дещо уточнювали, розпитували. Я їм відповідав німецькою мовою. Мені здавалося, що хтось наче в корито тих слів насипав. Я все розумів, і вони мене розуміли. Розмовляючи з німцями, я удосконалював мову. Вона давалася мені дуже легко. Мабуть, мав таки добру пам'ять. А наші жолдаки, що насміхалися наді мною, стояли ні в тих ні в сих.

Коли ми запустили динамо-машину і запрацювали додаткові електрогенератори, на електростанцію приїхав якийсь німецький офіцер. Він наказав мені їхати з ним. Я сів до нього в автомашину, і він привіз мене в фельдскомендатуру. Ми зайшли в кабінет до уже знайомого мені одноокого генерал-коменданта полковника фон Штауве. Офіцер крикнув: "Хайль Гітлер!" А я взагалі не знав, як поводитись. Офіцер почав доповідати комендантові, що завдяки мені електростанція за Хоролом стала до ладу, почала працювати. Вони думали, що я нічого не розумію по-німецькому, бо поруч про всяк випадок стояв перекладач. Коли комендант заговорив до мене, той почав перекладати. Я мовчки слухав, потім відповідав українською. Не хотів позбавляти роботи перекладача. Та й самому було цікаво послухати, чи правильно той передає мої думки.

— Звідки ти є? – поцікавився фон Штауве.

Я відповів, що місцевий. Тут народився. Сказав, хто мої батьки. А на питання про батька відповів, що він належав до українських бауерів (слова "фермер" я тоді ще не знав), мав свою землю, обробляв її, під час непу відкрив ковбасну фабрику. Більшовики розстріляли. На питання: "Де живеш, чи є власний будинок?" – я сказав правду. Бо німці дуже не любили тих, хто крутить, хто забріхується. Та й чого мені було брехати?

— І ви досі винаймаєте чуже приміщення? – Це полковника так здивувало, що він почав кричати на німецького офіцера, який привіз мене до фельдскомендатури.

Я пояснив, що той офіцер нічого не знає, що у нашій хаті живе тепер чотири родини, яких заселили ще більшовики. Фон Штауве сказав, що присутній тут офіцер усе вже знає, що від цієї миті я шеф-директор миргородської електростанції і що мені належить жити так, як директорові. Будинок наказав звільнити за 24 години...

Я вийшов з комендатури і не знав, чи радіти мені, а чи сумувати. Ми були ще таки залякані більшовиками, що з власної ініціативи й пальцем не поворухнули, щоб зайняти нашу хату. Навіть не говорили з людьми, які там жили.

Тепер я мав їхати з німецьким офіцером і повідомити мешканцям нашої хати, щоб вони підшукали собі нове житло. Ось таким буває в житті повернення на круги своя. Більшовики забрали, фашисти повернули...

Так несподівано для себе, а особливо для моїх "електромайстрів", я став шеф-директором миргородської електростанції'. Десь за два місяці "моя" електростанція, як я жартома казав, уже давала електрострум не лише комендатурі, магістрату, поліції та лікарні, а й усьому місту. Наші люди гасили каганці. Мама почувала себе надзвичайно щасливою. Її перестрівали знайомі, на вулицях, на роботі, на базарі і сердечно дякували, що тепер в їхніх хатах є світло. Спасибі вашому синові. Чутки завжди мали бистрі ноги.

Життя, здавалось, налагоджується. Більшовицькі страхи поступово минали, вивітрювалися з душ чесних людей. Люди зажили значно краще. З колгоспу "Авангард" утворили 10 артілей. Тепер колгоспники працювали на тих же, що й раніше, роботах, але знали, за що їм платять. Податки були відносно невеликі. На базарах, здавалося, немає тільки пташиного молока. Все відроджувалось.

Щоправда, у школах окупаційна влада дозволила тільки чотирикласне навчання. Класи дирекція миргородських шкіл роздрібнила, давши в такий спосіб можливість працювати більшій кількості учителів. Вдавались до хитрощів: писали на дверях 4-й клас, а насправді діти навчалися за програмою сьомих-восьмих. Тоді ніхто не знав про фашистський план винищення слов'ян, яким передбачалось залишити тільки 5 мільйонів українців як робочу силу для "третього рейху", і не більше.

Що ж до наклепів, то вони після оголошеного наказу припинились, але несподівано з'явилося нове лихо – "совєтський інтернаціоналізм", цей дикунський бич для однорідної нації. Тут німцям також було важко розібратися, хто чого хоче і що тут і до чого. Під час безладної і швидкої втечі на схід, а також внаслідок раптового оточення Миргородщини німецькими частинами на наших землях залишилося, за висловом того, хто їх породив, – Леніна, чимало "різної швалі". Перш за все це були в'язні, кілька тисяч яких так і не встигли перегнати через територію України в глибинку Росії для дармової праці. По лісах розповзлися оточенці – переважно люди різних національностей з Російської Федерації: татари, чуваші, мордвини. Їх виловлювали так звані райкомівці – підпільні обкоми діяли – і записували в червону партизанку. Якщо хтось відмовлявся, тихо, без пострілів карали "нагорло" – вішали.

Наші люди побоювалися йти вислужуватись до німців. Особливо в поліцію. Молодих хлопців не пускали батьки. Люди в переважній більшості з презирством ставилися до цієї "ледачої і невдячної професії". Туди масово посунуло зеківське охвістя – оте інтернаціональне – зі своїми бандитськими звичаями, зі своєю блатною мовою. Вони з радістю служили німцям. За своїм моральним станом – дно суспільства за будь-якої влади: волоцюги, ледацюги, злодії, бандити, і всі переважно без національної приналежності. Такі ж інтернаціоналісти, як Сталін. Тільки меншого масштабу. Саме з таких і виріс сам "батько усіх народів".

Перед війною у Комишнянських лісах за наказом НКВД було вирито таємні бункери. Їх замаскували дерном, кущами. Там знаходилась зброя, набої, харчі. Сталінські агенти досить швидко організували червону партизанку.

У перші дні війни на околиці Миргорода закінчувалось будівництво аеродрому. Будували його переважно силами кримінальних злочинців. Були й політичні. Будували в шаленому темпі, але до приходу гітлерівців не встигли. Політичних за цілком таємним наказом Сталіна усіх ліквідували в перші дні війни. Кримінальний елемент розбігся хто куди. Одні посунули в ліс, інші – на залізничні станції, а відтак розповзлися по всій Україні, велика їх частка пішла в поліцію.

Не випадково похідні групи націоналістів, що йшли з західних українських земель на Східну Україну, застерігали своїх бойовиків не потрапляти до рук поліцаїв. Вони вважалися гіршими за гестапо. "Самостійники" відносили їх до наймерзеннішого племені. Оце "інтернаціональне" охвістя й називалося "українською поліцією" і кидало тінь на всіх нас, українців-патріотів. А ще в поліцаях перебувало чимало спецагентів енкаведе.

Щоб далі не повертатися більше до цього питання, розповім про один із найхарактерніших тогочасних випадків. Він типовий для так званої "української поліції". Так от, до чергового поліцая – а той був совєтським агентом – попросився на ночівлю юнак. Його запитали про документи. Він сказав, що перекладач з німецької мови. Сам із Західної України і його прізвище Лемик. Звати Миколою. Коли він виймав посвідку, з його кишені випало кілька надрукованих листівок. Поліцай наказав хлопцю негайно підняти руки вгору. Миколу обшукали, відібрали у нього все, що мав цінного.

— Та що ви, друзі, то ж папери Українського Червоного Хреста...

— Знімай перстень і годинник, – наказав другий поліцай, мабуть старший. – Ти заарештований. Ми зараз відведемо тебе до німецької жандармерії. Там тобі швидко мізки вправлять...

— Схаменіться. Ми діти однієї матері-України. Їй служимо... У відповідь почувся регіт. Старший сказав:

— Ми тєбє покажем, мать твою, чьї ми дєті... Ти комуніст...

Микола Лемик усе зрозумів. І як тільки його вивели на вулицю, кинувся тікати. Біг вулицями, провулками, домчав до курортних парників і там заліг. Зачинив за собою вікно, укрився якоюсь зеленню. Поліцаї знайшли його наступного дня. По слідах у снігу. Тяжко побили. Притягли напівпритомного до німецької жандармерії. Німецька польова жандармерія навіть не допитувала. Миколу Лемика того ж дня розстріляли. Розстріляли, по суті, за доносом червоних агентів.

Щось подібне траплялося і на допитах. У комендатурі працювала вродлива перекладачка-українка. Не з місцевих. Викликали селян, запитували їх, чому не здають сала. Кожен відповідав:

— Сала не здаю, бо нема. Але здам замість сала десяток яєць. Це відповідало німецькій податковій інструкції. Перекладачка доносила до вух німців:

— Для вас не здам ні сала, ні курей...

Селян били, знущались, садили в "холодну". Десь через півроку до Миргорода для роботи в редакції газети прибув з Буковини український перекладач з німецької на прізвище Тарушинський-Трушабка. Він випадково потрапив на один із таких допитів і був настільки вражений почутим перекладом, що йому й власну мову відібрало. Він не міг вимовити й слова. Він чув і бачив, як німці били чергову жертву. Зовсім безвинну.

Після допиту він розповів про все коменданту. Той наказав все перевірити. Незабаром слова немолодого буковинця підтвердились. Перекладачка виявилась комсомолкою, яку було залишено працювати в підпіллі. Працювати можна було і треба було для України. Але в ім'я чого і для чого необхідно було позбавляти життя українських селян, людей простих і щирих? Адже їх і так чимало винищила совєтська влада. Комсомолку через кілька днів повісили.

Поліцаї, які називали себе татарами, узбеками, мордвинами (оминали слово "росіянин"), ґвалтували наших дівчат, жінок, грабували людей.

Колишній секретар райкому організував невеличкий партизанський загін, який складався з політруків, двох енкаведистів, радистки і дівчини-розвідниці. Вони перерізали дроти, телефонні кабелі, убили у районі трьох німців. За ці їхні "подвиги" безневинні українці поплатилися головами. Німці хапали на вулицях перших-ліпших як заложників і з кожної сотні кожного п'ятого розстрілювали. Мій шкільний товариш був схоплений тричі, і тричі доля йому посміхалася. Він ні разу не став п'ятим – розстріляним. Німці спалили також троє сіл. Як бачимо, партизанські "подвиги" не варті були тих безневинних жертв. Особливо було жаль діточок, які живими згоряли в полум'ї фашистської помсти.

А тут ще активізувалися і Східні похідні групи бандерівців і мельниківців. Вони розпочали між собою справжню війну — жорстоку й непримиренну. Вистрілювали один одного. Боролися за владу, якої ще не мали. Німці нічого не могли зрозуміти і аж дивувались, який ми дивний народ!

Ось приблизно у такій обстановці проходила в комендатурі нарада інтелігенції міста.

Стояло питання про правопорядок, спокій, організованість. Про те, що треба працювати, а не саботувати. Ми розуміли: це потрібно "третьому рейху". Але оскільки ми під окупацією, то щось потрібно й нашому народу – не тільки ж смерть. Як від одного окупанта, так і від другого.

— Що ви за люди такі? Що за нація? – запитував учасників наради полковник фон Штауве. – Так ви не збудуєте нічого. Так ви тільки зруйнуєте те, що у вас залишилося. Після ваших провокацій ще й ми вам у цьому допоможемо. Довго вам доведеться відбудовуватись, якщо ви коли-небудь станете самостійною державою. Поки що я не бачу у вас єдності, державницьких настроїв. Ви не хочете служити німцям, але не хочете служити і своєму народу. Ви й досі служите Москві, яка підпільно присутня тут, присутня у ваших душах. Якщо це не так, то нам слід негайно очистити Миргород і околиці від агентів Москви. Через їхні провокації ваш народ зазнає ще більших втрат. Чи вам не досить безневинно загиблих людей за совєтської влади?

В його словах було багато правди. Гіркої правди. Фон Штауве належав до аристократичного пруського роду. Я вже писав, що він не поділяв поглядів Гітлера.

Я тоді зрозумів: не всі німці гітлери і геббельси. Михайла призначили головним редактором миргородської газети. Він спочатку категорично відмовлявся. Казав, що не має досвіду. Однак місцевий інтелігент – я не знаю, ким він тоді працював, – Іван Іванович Вовк наполіг. Він вірив у Михайлові здібності, патріотизм і в його об'єктивність. Іван Вовк запропонував і назву газети: "Відродження". Перше, що від Михайла вимагалося, – це з німецькою чіткістю інформувати населення про світові події, події на фронтах, директиви комендатури. Тримати український курс, робити екскурси в історію нашого народу. Писати про ті лиха, які принесли на нашу землю імпер-шовіністи, як білі, так і червоні.

Було дозволено державний гімн "Ще не вмерла Україна". Михайло залишився задоволений. Редакція мала досвідчених журналістів – Ангіна Цибулю, Павла Маляра та інших. Робітники друкарні – колишньої "Миргородської правди" – самі прийшли на роботу і почали лагодити зіпсовані комуністами під час відступу друкарські машини, складати розсипані українські шрифти.

11 грудня 1941 року вийшло перше число газети "Відродження". Поруч з назвою тризуб – знак князя Володимира Великого. Німецьке військове правління не мало нічого проти назви часопису і нашого герба. Над редакцією замайорів жовто-блакитний прапор. Знову ожили думки – вермахт має відродити Україну як державу.

"Унтерменші"

Весна 1942 року прийшла несподівно. Було тепло, сонячно, радісно. Вулицями, городами до левад, до озер, до річки побігли струмки. На Хоролі скресла і посунула на миргородський міст крига. Зрештою її нагромадилось там чимало. Міст скрипів і стогнав, ніби благав людей про допомогу і захист. Повінь наступала так стрімко, що відчувалося: підпори ось-ось не витримають, міст упаде на гору криги і попливе за течією. А разом обірветься і наша головна лінія електропередач, що з'єднувала електростанцію з Миргородом.

Німецька комендатура прислала рятувати міст чималу групу саперів. Вони спершу намагалися розбити крижини і пропустити уламки під мостом. Та криги накопичувалося все більше й більше. Сапери заклали вибухівку. Над Хоролом злетіли вгору самоцвіти дрібних крижинок. Вони переливалися й виблискували у променях веселого весняного сонця. Але вибухівка не допомогла. Велетенські крижини напирали одна на одну, а біля самого мосту загрозливо зупинялись.

За наказом СД й гестапо на місце подій прибуло мирне населення з кирками та ломами. Люди щосили довбали кригу, намагалися розколоти товсті, холодні срібні пласти, але вони не піддавались.

Перед обідом під'їхало ще кілька вантажівок з новими групами саперів. Генерал-комендант фон Штауве наказав відстояти міст, а разом з ним і лінію електропередач – адже електроопори стояли на мосту. Перед цим він зателефонував до мене. Наказав будь-якою ціною врятувати електролінію. Я знав, що її може бути зруйновано. Не першу ж весну зустрічав я на Хоролі. Тому план виробив заздалегідь. Чекав тільки наказу. Тепер він надійшов. Я дав команду електрикам вимкнути струм. Узяв із собою кількох електромонтерів, вони в свою чергу прихопили необхідні інструменти. На мосту монтери повилазили на стовпи, а я контролював їхню роботу, підказував, що саме робити, в якій послідовності. Вони все чітко виконували. На території електростанції тим часом чекали моєї команди.

Як тільки монтери вивільнили масивні ізолятори, мідні линви дротів під власною вагою опустилися майже на міст. Робітники, що перебували на електростанції, одразу ввімкнули лебідки і підтягли линви назад до ізоляторів. І от тоді, коли я ще тільки збирався подати команду "натягуй", до мене підбіг розлючений есесівець і з усієї сили вдарив мене в обличчя. Це у фашистів вважалося найпереконливішим аргументом для "унтерменшів". Але я не мав часу йому пояснювати, що й до чого, а тільки махнув рукою, і дроти в ту ж мить натягайся як величезні струни. Та з такою швидкістю й силою, що есесівця, що плутався між дротами, спочатку підкинуло вгору – а заразом з ним ще одного солдата, – а потім на метрів двадцять від мосту пожбурило у воду. На його щастя там, де він упав, вода уже очистилась від криги.

"Прощай, Олексію. Якщо не розстріляють, то повісять. Для них ти спочатку унтерменш, а потім уже шеф-директор", – так я тоді подумав і про всяк випадок попрямував до полковника фон Штауве. Мабуть, це мене і врятувало від величезних неприємностей.

Десь під осінь сорок третього року мене і Михайла запросили до міської управи. Я вже забув, хто тоді відав відділом пропаганди при цій установі. Але пам'ятаю, що там був наш добрий знайомий, здається, на прізвище Пелех. Він нам щиро сказав:

— Хлопці, вас три брати. Нам спущено план набору робочої сили для відправки до Німеччини. Нам колють очі: "Он із трьох Воскобійників жодного не забрали". Хтось із вас мусить йти добровольцем, або ж ми змушені будемо...

Ми з Михайлом переглянулись.

— Нам треба подумати, – мовив я.

— Думайте, але недовго.

Залишивши управу, я одразу подався до генерал-коменданта фон Штауве. Він люб'язно, як завжди, приняв мене, але сказав, що він у цій справі безсилий щось зробити.

Те ж саме сказали й Михайлові. Ти – редактор. Ти нам потрібний тут.

Отже, коло звузилось і ми зрозуміли: жереб випав на Івана, хоч він теж займав солідну посаду – був директором миргородської радіостанції. Та цього виявилося замало. У вищих інстанціях наші надії на "бронь" для Івана загинули. Тепер потрібно було покладатися тільки на себе. Так і вирішили.

Мама згадала київського лікаря Платонова, нашого доброго знайомого. Автора кількох медичних підручників. Ми з ним негайно зв'язались. Він запитав, куди з Миргорода прямує набрана група, яку німці вивозять до Німеччини. Ми пообіцяли уточнити. Наступного дня я дізнався, що до Києва.

— Це добре, – сказав нам доктор Платонов. – Там мій син працює у медкомісії. Ми його комісуємо. Але прошу вас, хай Іван вип'є кілька таблеток хініну... Німці й самі комісують. Тільки ж ви тримайте язик за зубами...

Останніх слів нам можна було й не казати: до такого ми були привчені ще з совєтського часу.

Де вже ми той хінін діставали, не знаю, але Іван його випив і "добровільно" вирушив до Німеччини...

Нас випадок з Іваном страшенно образив. Для росіян ми, українці, "молодший брат", а для німців – "унтерменші". Життя показало, що німецькі фашисти і московські більшовики – рідні брати за своїм духом, за своєю завойовницькою ідеологією. Перші робили з нас "ворогів народу" і вивозили в Сибір, на золоті копальні, вугільні кар'єри, на рубку лісу. Другі хапали молодь просто на вулицях, у власних дворах, називали нас "остарбайтерами" і вивозили до Німеччини на заводи, фабрики, в бауерські господарства. Молодих жінок і дівчат – для арійців. Освіжали сильною козацькою кров'ю ослаблу арійську. Лікувалися цим від зобу, який на німців нападав як пошесть. Наш народ за всю історію свого життя так і не мав на рідній землі спокою. Не розпоряджався своєю долею, своїм багатством. Все хтось та сидів на його шиї – то поляк, то турок, то москаль, а тепер ще й німець. З голови не йшла думка: чи такою була б наша доля, якби ми жили в пустелі Сахарі? Чи так само зазіхали б на нас загарбники з усіх усюд? Життя сповнене суперечностей. Маємо від Бога такі природні багатства і вічно живемо так бідно. Звичайно, за винятком пристосуванців, перевертнів. Національних бездуховних перекинчиків, цих рідних хамелеонів, які фарбуються у будь-який колір і колінкують-плазують перед будь-якою владою. Решта народу, точніше – весь народ, страждає і мучиться від ярма, від гніту, від комплексу меншовартості – комплексу раба, який особливо нестерпний для козацького роду. Вільнолюбного роду, такого роду, який ніколи не ходив у ярмі, поки те ярмо не накинули йому на шию Петро І і Катерина II. Перший позбавив всіх вольностей після невдалої визвольної війни Івана Мазепи та Карла XII, а друга остаточно знищила козацтво.

Асоціативно в пам'яті виринали картини зустрічі Червоної Армії в 1939 році на західних землях України. Під ковані чоботи більшовика-"визволителя" лягали квіти, домоткані гуцульські ліжники. Підносили хліб-сіль. Обійми, поцілунки, сльози радості і щастя. А над цим усім гасло: "Хай з чортом, аби не з поляком!" Сталін демонстрував нам ці кіножурнали. Наївні і довірливі західні українці, як і всі українці, їхали на велику Україну, робили невелику пересадку десь у її центрі, а далі товарні поїзди везли їх на безмежні простори "родіни" – в тайгу і тундру. Москві всюди були потрібні робочі безплатні руки. Москва в черговий раз принесла на своїх багнетах "волю". Звільнила українців від "лядського ярма", подарувала їм московсько-більшовицький "рай". Яким страшним, небаченим у західноєвропейській частині України масовим звірством закінчилась ця безмежна наївність українця і вічна його віра в чужого визволителя і сподівання на нього! Арешти, тюрми, концтабори, переселення на крижані острови архіпелагу Гулагу. Постріли в скроні інтелектуалів, у потилиці в закритих, з гумовими стінами кімнатах, у тюремних підвалах. Там же гинули дружини і діти, які мали необережність провідати своїх у тюрмі. Останніх стріляли у скроню з дрібнокаліберних гвинтівок і револьверів. Запевняли, що "ето совсем не больно".

Бігли в перші літні місяці 1941 року і східні українці з українськими короваями на вишитих українських рушниках. Зустрічали ще одного визволителя – уже не східного, не азіата, а західного – європейця. І перед ним майоріли гасла: "Хоч з чортом, аби не з Москвою!" А вже через сім днів після "визволення" – 30 червня 1941 року – разом зі святковим короваєм до німецьких концтаборів загув і увесь так знаний український уряд. А ще через місяць після львівських подій пролунали постріли над ярами, над ровами: по всій Україні розстрілювали національно свідому інтелігенцію.

Перший визволитель – більшовицький – руйнував на своєму шляху "до основанія" все: церкви, собори, храми, палив бібліотеки, нищив історичну пам'ять у тисячалітнього народу, перетворював його в совєтський "гвинтик".

Другий визволитель – фашистський – зі своєю пунктуальністю будівничого все відбудовував, реставровував. Білив, посипав пісочком, гравієм, вивішував німецькі, замість російських, таблички з назвами вулиць, установ.

Перший визволитель віз у Росію хліб і до хліба, створюючи "політичний голод", аби знищити український народ. Другий разом з короваєм забирав худобу, коней, молодь, вивозив на залізничних платформах чорнозем для нової імперії. Уже не червоної, а коричневої. Той "процес", точніше подія, називався "першим визволителем", або "першими советами", історичним і йшов під гаслом, що ми, московські більшовики, вас врятували від буржуазної Польщі. Друга подія, з приходом гітлерівців, звучала аналогічно: "Ми вас врятували від московсько-більшовицького ярма". Втішайся, вічний романтику і вічний політично наївний українцю!

Таким я бачу себе і кожного свого брата-українця із Заходу і Сходу.


Головна  Зміст книги  До читача  Німеччина 1944-1949  Канада 1943-1952  США 1953-2000  Епілог  Про веб проект

Web Hosting        
web site counter